Директор центру практичної психології: Поколінню, яке переживає так багато стресів, потрібна психологічна підтримка
Психологи і психотерапевти стверджують, що українцям після напруженого, тривожного й кривавого періоду Майдану потрібна екстрена психологічна та психотерапевтична допомога. Щоб надати її якомога більшій кількості людей, тим, хто на власні очі бачив в Києві справжню війну, тим, хто втратив назавжди близьку людину, і тим, хто спостерігав за розвитком подій удома, словом, усім, хто її потребує, в Івано-Франківській області створили 23 кризові центри.
Такі осередки психологічної допомоги функціонують не лише в обласному центрі, а й в усіх районах області. «Суспільство перебуває в постійному стресовому стані, — наголошує ректор Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної роботи Роман Зуб’як. — Цей стан не закінчився ще й дотепер. Тому робота зі стабілізації психологічного стану населення є дуже важливою, і ми будемо проводити її до кінця травня».
Детальніше про центри психологічної допомоги, про постмайданний і посттравматичний синдром, а також про рецепти спокою й рівноваги спілкуємося з директором обласного центру практичної психології та соціальної роботи Івано-Франківського інституту післядипломної педагогічної освіти Людмилою ПІДЛИПНОЮ.
- Яка основна мета центрів психологічної допомоги і де вони функціонують?
— На сьогодні створено 23 центри психологічної допомоги. З них чотири — в Івано-Франківську, інші — в Надвірні, Калуші, Коломиї, Снятині, Болехові і т. д. У нас є дуже численна психологічна служба: 1 180 психологів, соціальних педагогів — це величезна армія людей, які нарешті можуть бути потрібними. Ми створили ці центри, бо бачили потребу в них. Я сама 22—23 лютого просиділа перед телевізором і проревіла всі ці дні. Коли я слухаю пісню «Пливе кача», яка вже стала для мене траурним маршем, у мене все всередині піднімається. і якщо я вже як фахівець настільки «включаюся», то можу собі уявити, що відбувається зі звичайними людьми, ще й з лабільним типом нервової системи, які більш емпатійно включені. Я зателефонувала до своєї колежанки зі Львова Оксани Наконечної, яка організовувала «скнилівські» порадні, і вона розповіла мені, як вони працювали. Народилася ідея зробити такі порадні в Івано-Франківській області.
Ці центри не мають на меті глибокої психотерапевтичної чи психіатричної роботи. Вони створені для того, щоб надати швидку ефективну психологічну допомогу, вони спрямовані, як і «скнилівські», на реагування. У людей назбиралося дуже багато різних почуттів, дуже багато почуттів зупинено. Ще японські мудреці казали, що не дай Боже жити в час швидких змін. Якщо раніше стільки революцій можна було побачити як мінімум за кілька століть, то ми це все бачимо за одне не дуже довге життя — криза 90-х років, Помаранчева революція, Євромайдан. Наше покоління однозначно буде сильнішим за попередні, тому що маємо цю внутрішню стресостійкість, нас постійно загартовують, але ресурс психіки не може бути безмежним, він вичерпується. І час від часу нашому поколінню, яке переживає так багато стресів, криз потрібна психологічна і вже наразі психотерапевтична підтримка. Тому оці центри надають кваліфіковану психологічну консультативну допомогу. Це 45 хвилин роботи з одним клієнтом на зреагування його почуттів, віднайдення ресурсів, підтримку актуального стану.
Для нас дуже важливо, щоб до цих центрів максимально дійшли люди, щоб повірили, що там є достатнє поле конфіденційності, що там їх зрозуміють і підтримають, що там вони знайдуть професійну, висококваліфіковану підтримку. На сайті інституту післядипломної педагогічної освіти www.ippo.if.ua розміщено адреси всіх кризових центрів в Івано-Франківській області. Дуже важливо саме тепер надавати допомогу, від трьох тижнів до півроку. Тому що далі ми вже будемо мати посттравматичний розлад.
- Скільки людей вже прийшло на консультації в кризові центри? Чи приходять лише ті, хто безпосередньо був на Майдані?
— Як правило, тих людей, які приходять у центр, запитуємо лише ім’я. Лише за три дні їх роботи уже відбулося 128 консультацій, а це 128 осіб. Я не знаю, який відсоток з них був на Майдані і навіть на якому боці вони стояли. Для психологів це теж не має значення. Ми їх розглядаємо просто як клієнтів, яким нині потрібна психологічна допомога. Часто приходять родичі тих людей, які були на Майдані, люди, які вже пережили втрату. Один із центрів ми створили в ПНУ ім. В. Стефаника, його координатор доцент ПНУ ім. В. Стефаника завідувач кафедри соціальної психології Лариса Заграй працює з другокурсниками, які були одногрупниками Романа Гурика. Там працюють арт-терапевти Олена Музика і Мар’яна Мальон, які розробили свої арт-терапевтичні заняття з проживання кризи. Цим діткам потрібна допомога, бо вони абсолютно всі пережили горе і втрати. Нині їм потрібна екстрена психологічна підтримка.
- Яка користь від консультацій?
— Це як від сповіді. Коли ти проговориш вголос, ти розділиш своє горе, зреагуєш, краще почнеш чути себе. Завдання будь-якої консультації не в тому, щоб знайти замість клієнта рішення, а щоб допомогти йому знайти ресурси та виходи з тієї скрутної ситуації, попробувати змоделювати, як клієнт може втілювати в своє життя ту чи іншу стратегічну лінію.
- А чи можна говорити про те, що українці починають страждати на постмайданний синдром?
— Нині в суспільстві спостерігається емоційний «відкат». Якщо ми раніше про все мовчали і мирилися з усім, то тепер пішла інша крайність. Дуже радикальна — якщо карати, то карати усіх. От мені недавно з району телефонували, що учні в школі знущаються над дітьми селищного голови, який був на цій посаді за Януковича, і тепер діти своїм одноліткам влаштували «люстрацію». Діти бачать, що роблять батьки. Дуже важливо нині «застабілізуватися» в золотій середині: так, у мене є претензії до попередньої влади, так, у мене є багато злості, але я конструктивно будую своє життя і свою взаємодію з теперішньою владою. Я беру той актуальний досвід, розумію, що більше мовчати не буду, буду говорити, але буду говорити з відчуттям себе, не буду впадати в крайнощі. Негативних почуттів, агресії дуже багато, і треба знайти соціально схвальний спосіб зреагувати на ці негативні почуття та емоції, знайти форму. І як на мене, ці центри — просто чудова форма для цього.
Завдання — стабілізувати українське суспільство до психологічної норми, до відчуття себе, до того, що нам потрібно, до вміння захищати, відстоювати себе, свої психологічні кордони, тому що раніше їх було достатньо порушено. Тепер через те, що відбувається в суспільстві, що робить Путін з нами, далі йде порушення. і в принципі абсолютно праведний гнів, бажання захистити свою територіальну власність, захистити свої психологічні кордони країни. Це абсолютно нормально.
- Що таке посттравматичний синдром? Які його перші симптоми?
— Під час посттравматичного розладу людина погано спить, має стресовий та легкий депресивний стани. Ззовні він не дуже сильно проявляється, але потім, коли вже зовсім не чекаєш біди, людина почувається розбитою, не може себе позбирати, можуть бути панічні атаки, невмотивовані страхи. Насправді на ці речі дуже важливо вчасно зреагувати та отримати психологічну допомогу. Перші симптоми посттравматичного синдрому — апатія, втрата інтересу, сну або жахливі сни з поганим кінцем, депресивний стан, відчуття страху.
- Як ефективно лікувати його?
— Все ж таки дійти до психолога. Якщо не маєте довіри до психологічної служби, йдіть до священика сповідатися. Дуже важливо комусь це все проговорити, тому що на Майдані різні речі були, люди різні жахіття пережили. Тепер дуже тішуся з того, що наші мудрі психологи по селах гарно співпрацюють зі священиками. Священики на недільних Службах оголошували про наші психологічні центри, давали їхні адреси і диктували номери телефонів. Дуже тішуся цій співпраці.
- А чи можуть страждати на посттравматичний синдром ті люди, які не були на Майдані і спостерігали за розвитком подій на екранах телевізорів та моніторах комп’ютерів?
— Якщо були занадто емоційно включені, якщо проживали якусь втрату, якщо мають вразливу психіку, то так, можуть.
- Як позбутися комплексу провини за те, що залишився вдома, в той час як на Майдані гинули люди?
— Це теж з посттравматичного синдрому. Це одна з його характеристик. Тут треба розуміти те, що якщо ти не побіг на Майдан і не підставив себе під кулі, то, можливо, ти тут більше потрібен.
- Тепер батьки вимушені пояснювати своїм дітям, що таке революція чи війна і чому гинуть люди. Як правильно відповідати на такі недитячі запитання дітей?
— Моєму молодшому синові Олексію шість років. І я не дозволяла дитині дивитися телевізор у цей час. В садку я чую, що вони обговорюють ці речі. До нас на кілька днів прийшов наш похресник Ромчик, і я звернула увагу на те, що там зовсім по-іншому. Мені Ромчик дуже не по-дитячому розказував, що на Майдані загинуло майже тисячу людей. Він узяв собі папірчик, вирізав усередині дірочку, на серветці намалював чоловічка, приклеїв її до того паперу і носив. Як виявилося, дитина грається, що вона «носить труну» — як робили це на Майдані під час прощання з Небесною Сотнею. Дитина може виглядати дуже тихо, спокійно, так як наш похресник Ромчик — він дуже тиха дитина, але у мене таке враження, що він дуже сильно подорослішав. Дитина тихенько сама собі грається, «носить гробики» й оплакує померлих. Для неї дуже страшно, що цих людей закопали в землю і вони більше не будуть жити.
Я хочу закликати батьків фільтрувати те, що бачать і чують їхні діти, максимально захистити своїх дітей. Я розумію, що тепер дуже складний час, але дитяча психіка занадто крихка. Дітям у дошкільному віці не можна дивитися всякі «страшилки», блокбастери, «стрілялки», тому що дитина ще не має достатньо понятійного апарату, щоб це переробити. Тим більше п’ять-вісім років — це віковий страх смерті. Якщо оці речі накладаються, то воно зафіксовується в дитини. Для батьків тепер не має бути нічого важливішого, аніж їхні діти.
- Які наслідки для психологічного стану українців матиме концентрація страхів, стресів, негативів, яка була впродовж цих трьох місяців і триває ще й досі?
— Якщо ми такі речі проживаємо, якщо нашу психіку травмують, то буде ефект пружини — чим сильніше нас стискують, тим швидше ми вистрибнемо. Але під час вистрибування ми дуже багато можемо втратити.
Наша нація задяки Майдану дуже сильно подорослішала. Дженей Уайнхольд писала, що є чотири етапи розвитку будь-якої людини і будь якої нації. Ми тепер переходимо на стадію незалежності, на стадію сепарації, тобто нарешті ця пуповина між нами і Росією відривається. Це на зразок підлітка, адже підліток для того, щоб від’єднатися від своєї мамусі, мусить проявити агресивну складову. і тому підлітковий вік такий нестерпний. Якщо пройшов сепараційний процес, від’єдналися, не в злитті, не постійне «ми», не шукається подібність, а навпаки — позитив у відмінностях, то тепер можна співпрацювати на рівних — це четверта стадія. Це те, що є в ООН, Євросоюзі, там усі на рівних умовах, там немає такого абсолютного материнського переносу, як є в Росії на Україну, — «ми ж за тебе все вирішимо, ми знаємо, куди тобі краще йти». Ця річ достатньо ефективна. і дай Боже нам сил втриматися в оцій уже відсепарованій позиції, тому що повернення назад до російських моментів — це регрес для нас.
- Не реагувати на тривожні події, що відбуваються в твоїй країні, складно. Як правильно це робити, щоб ці реакції не переросли в хронічні розлади?
— Слухати себе і реагувати рівно стільки, скільки відчуваєш та бажаєш. Є відчуття гніву, то дозволити собі принаймні подушку потовкти вдома. Має бути відчуття себе. Наведу приклад із життя. Телефоную до своєї колежанки зі Львова психіатра Оксани Наконечної, питаю її: «Що робиш?». Відповідає: «Дивлюся Facebook і реву вже третю годину». Я ій: «Оксанко, може, зупинишся?» — «Ні, — відповідає мені, — ще трошки, відчуваю, треба, а далі вже буду зупинятися і йти щось варити».
- Ваш рецепт спокою.
— Я б рекомендувала зробити внутрішню емоційну ревізію. Оглянутися навколо і подивитися, що в тебе є твоя сім’я, чоловік, діти. Це величезний ресурс. Радіти тому, що ви можете зранку разом снідати, ввечері — вечеряти й обговорювати якісь справи, що були за день. Радіти успіхам своїх дітей, читати дітям на ніч казки — те, що й робилося в сім’ях, але дуже цінувати те, що є. Ще один із рецептів від наших психологів — зробити щось своїми руками зі своїми найближчими, створити якусь красу, яка об’єднає вас. Це зігріває душу, дає можливість відволікатися і щось творити. Тепер дуже багато зруйновано, і коли ми створюємо якийсь маленький декупаж (декоративна техніка по тканині, склу, дереву, що полягає в наклеюванні візерунків із різних матеріалів на поверхню, що декорується. — О. М.), дерево щастя чи будь-яку іншу дрібничку своїми руками, разом зі своїми рідними, це стабілізує. А ще дуже важливо займатися звичними речами.
