Франківська активістка Наталія Сербин: «Усі політики продаються»

Понад три місяці в Україні триває революція. Багато хто доєднався до протестів пізніше, натомість люди, які все почали, відійшли вбік. Наталія Сербин – одна з тих, хто починав акції в Івано-Франківську. Складати руки не планує і зараз.

– Наталю, зараз багато питають: звідки взялася Сербин, хто вона?

– Я родом із Галицького району, дитинство пройшло в Івано-Франківську, вчилась у Галицькій академії. За освітою – бухгалтер-аудитор. Після закінчення вишу переселилася до Львова, стала приватним підприємцем, займалася працевлаштуванням за кордоном. Потім за сімейними обставинами переїхала до Франківська, де продовжувала той самий бізнес.

– Як для вас почалася революція?

– Вночі 22 листопада я вий­шла на Вічевий майдан у Франківську. Дуже хотіла, щоб Україна була європейською країною, хотіла для всіх нас кращого життя.

Відстежуючи той інформаційний бум, який був у соцмережах, я відчувала, що люди також за це вболівають. Плюс декларації Януковича, які були до моменту відмови підписувати угоду, давали надію на те, що це реально. Тож коли він заявив про припинення євроінтеграційного курсу, для мене це стало холодним душем.

– Ви знали когось із тих людей, що також вийшли на Євромайдан?

– Лише політолога Тараса Случика. З усіма іншими познайомилася пізніше.

– Як сталося, що підприємець очолила студентський рух?

– Я не мала цього на меті, я просто вийшла на Вічевий майдан за європейське майбутнє України. А там уже познайомилася з такими ж, як я. І в основному це були студенти, з якими мені дуже приємно працювати. Я взагалі ніколи не відчуваю дискомфорту в спілкуванні, не помічаю різниці у віці. Студенти – щирі, справедливі й віддані своїй ідеї.

– Бізнес у вас, напевно, закінчився. За що живете останні три місяці?

– Так, я його фактично припинила, живу на заощадження, які мала. Також мені допомагає чоловік, який зараз за кордоном, і друзі.

– Політики – народ заздрісний. Спершу говорили, що Сербин працює на депутата облради Сергія Адамовича, потім – на депутата облради Олександра Шевченка. То на кого?

– Ні на кого. Так, кілька місяців тому я стала помічницею депутата Сергія Адамовича, аби робити з ним спільні акції. Однак це громадська діяльність, винагороди за це я не отримувала.

Якщо хтось мене «працевлаш­товує» чи продає без мого відома, то це як мінімум аморально. Сучасні політики всі продаються, тому вони не вірять, що людина може працювати й висловлювати свою громадську позицію за себе, а не за наказом чи за гроші. Це проблема і криза виключно їхньої свідомості, не моя.

– Навіщо їм ці плітки?

– Чутки в політиці, як плітки в селі – без них ні село, ні політика не існують. «Старі» політики мають страх: революція порушила їхній спокій, настав момент відповідати за вчинки. Напевно, дехто ще й боїться, що я складу їм конкуренцію.

Я не піду в політику. І насправді ми вже не співпрацюємо і з Сергієм Адамовичем. Він сказав, що з нами неможливо працювати, адже ми не завжди прислуховуємося до його порад, а він не хоче йти за нами.

З Олександром Шевченком я взагалі не контактую, єдиний раз він підійшов до мене на облраді й ми спілкувалися… ні про що.

– Але ж ви були в «Батьківщині», отже мали якісь політичні амбіції. Це просто так не проходить.

– Так, то був мій свідомий вибір. Вірила, що Юлія Тимошенко – це лідер, який реалізує ідеали Помаранчевої революції. Однак, цього не сталося, було велике розчарування, яке не минуло й донині. Через Тимошенко Україна мала багато втрат.

– Добре, повернімось до Майдану. Ви робили акції, серед них були й доволі екстремістські. Не боялися – кримінальних справ або побиття, як було з Максимом Кицюком?

– Кожна акція мала свою ідею. Були справді жорстокі. Наприклад, ми пікетували будинок, де живе заступник начальника «Беркута». Я про це не шкодую, тому що ця людина поїхала до Києва, ймовірно навіть стріляла в людей, які були на Майдані. Я не шкодую, що ми бойкотували бізнес регіоналів – саме через цю партію пролилося багато крові.

Напевно, деякі наші акції можна назвати хуліганством, бо ми шкодили їхнє майно. Але це – щира реакцію на ситуацію в Україні, а самі регіонали не розуміли, що коїться, їм був важливішим їхній бізнес, ніж майбутнє держави.

Звісно, іноді було страшно, такі моменти бувають у кожної людини. Проте підтримка друзів і віра в Майдан долали той страх.

– Чи був запасний план? Якби не вийшло, що б робили?

– Не було жодного запасного плану, важко було щось передбачити. Але я говорила з людьми, було видно, що вони готові йти до кінця. Люди були готові віддати життя, так і сталося.

Якби не вийшло, то я, мабуть, інтерв’ю вже б не давала. Приємно, що Україна уже без Януковича, але до фінішу ще далеко, смаку перемоги нема. Ми біжимо естафету. Зараз не слід зупинятися й не варто передавати ідеали Майдану тим, хто був вчора в опозиції, лідерам, які не діяли, а провокували, людям, які породжували розчарування та відчай.

Наприклад, те, що робиться зараз в Івано-Франківську, не може влаштовувати. Сподіваюся, що зміни на місцях лише починаються.

– Коли призначили нового голову ОДА, то багато хто з громади і політиків пішов з ним зустрітися, аби натякнути, що він теж заслуговує на посаду. Вас там не було, чому?

– Вважаю, що кожна людина, яка досі займалася громадською діяльністю, виконувала місію саме як громадський діяч. А державна служба – не громадська діяльність, а служба, яка потребує інших навиків, знань. Тому наразі треба виходити від професіоналізму людини. Голова ОДА мав би це людям пояснити. Вимагати посад, не маючи відповідних знань, як мінімум безвідповідально перед областю та людьми, які надіються на реальні зміни. Мають бути професіонали, кризові менеджери, що готові працювати на результат, а не на власну популярність.

– Але професіонали часто є хабарниками – вони жили за системою.

– Я в це не вірю. Впевнена, і там є чесні люди, які змогли б чесно працювати.

– А кого б ви не пускали до влади за жодних обставин?

– Вважаю, що всі політики, усіх рівнів мають бути переобрані, але перед тим – пролюстровані.

– А вам не хочеться, щоб саме вас оцінили й віддячили?

– Подяка, думаю, буде тоді, коли Україна стане успішною. Посади мене не цікавлять, на вибори йти не хочу. У нашій команді ніхто не прагне посад.

– Що далі? Невже зможете повернутися до старого життя? Чи є якісь проекти, мрії?

– Загалом життя змінилося, але революція не закінчилася, я не відчула змін, тому потрібно боротися за реальні зміни. Із найцікавіших проектів, гадаю, мав би бути ефективний конт­роль влади. Що ж до мрії, то вона в мене стара – мрію про притулок для собак.

                                                                                                       Репортер