Гуцульські згарди захищають від злих сил


У давні часи вважали, що ці прикраси відганяють нечисть, а сьогодні вони збирають кошти на боротьбу з ворогом

Після 24 лютого, коли російські окупанти зі зброєю зайшли в Україну, попит на українську символіку перевершив усі очікування. Мода на український стрій та прикраси перетнула кордони й океани і зайняла перші позиції на аукціонах, які організовують для допомоги ЗСУ. Укрінформ пропонує історію майстра з Гуцульщини Олега Гаркуса, який перетворює метал на унікальні прикраси. Нині його авторські хрестики, згарди і шелести є мрією багатьох жінок і оберегом українських воїнів.

ГОЛОВНЕ, АБИ КЛЯТИЙ МОСКАЛЬ НЕ МІГ СЮДИ ДОЛІЗТИ

З Олегом Гаркусом ми зустрічаємось у його Мосяжній майстерні у Косові. Поряд з ним працюють студенти. Майстер-ювелір майже 20 років завідує відділом художнього металу у Косівському інституті декоративного та прикладного мистецтва Львівської національної академії мистецтв (ЛНАМ). Тепер розривається між двома майстернями – інститутською та власною, але понад усе цінує спілкування з молоддю, яка надихає його на нові ідеї та рішення.

У майстерні кипить робота, бо замовлень на обереги з Гуцульщини тут отримали на два тижні наперед. Частину роблять для аукціонів, які проводять на підтримку ЗСУ.

- Раніше ми самі організовували продажі через Фейсбук і збирали кошти на тепловізори, зимові куртки для бійців та інші потрібні речі. Тепер через знайомих вийшли на аукціони у США та Канаді. Їх організовує українська діаспора. Віддаємо свої роботи. Скільки коштів вже скерували на армію? Ми не рахуємо, головне, аби той москаль клятий не міг сюди долізти. Ми мали кілька благодійних аукціонів, на які відсилали свої роботи. Їх продали і за виручені кошти купували на фронт необхідне обладнання. Тепер напрочуд сильне зацікавлення українськими строями, прикрасами. Ось останній аукціон був у Косові – там нашу прикрасу продали за 20 тисяч гривень. Недавно ми ще передавали свої роботи у Вінницю, Коломию, – розповідає Олег Гаркус.

Він пригадує, як після 24 лютого майже в усіх майстернях Косівського інституту декоративного та прикладного мистецтва ЛНАМ робота завмерла. Розгублені викладачі та студенти взялися за плетіння захисних сіток. Потім надумали виготовляти кровоспинні турнікети, які вкрай були потрібні для фронту.

- Ми вивчили навіть, як складається турнікет армії НАТО. Але збагнули, що треба робити те, що вміємо, пропонувати друзям, продавати за кордон – і за ці кошти купляти все необхідне для військових. Коли наші тероборонівці пішли на війну, то ми робили їм військові жетони. Тепер ось маємо замовлення для нашої «Десятки» з Коломиї (10 гірсько-штурмовий батальйон особливого призначення, – авт.). Медикам робимо нагрудні відзнаки (показує, – авт.). Ще знайомі військові замовили на свій батальйон нагрудні хрестики, щоб кожний мав оберіг з Гуцульщини. Назву батальйону не можу сказати, – додає майстер.

УКРАЇНСЬКУ СИМВОЛІКУ ХОВАЛИ ПІД ОРНАМЕНТОМ

Уперше про мосяжну справу (виготовлення прикрас та інших виробів з латуні, – ред.) Олег Гаркус довідався у Косівському технікумі художніх і народних промислів, який закінчив ще за радянських часів. Каже, тоді українські речі на Гуцульщині робити не дозволяли. Під забороною були і гуцульські топірці, й пістолі, й згарди.

- Тоді не дозволяли навіть у композиціях використовувати тризуб, синьо-жовтий чи червоно-чорний кольори. Але наш викладач Парипа Іван Михайлович (художник-графік, моральний авторитет для студентів, – авт.) заклав нам справжній патріотичний погляд на створення композицій і підштовхнув нас до того, щоб зашифровувати у своїх роботах українську символіку. То було дуже цікаво. Різні орнаменти приходили на допомогу. Створювалась композиційна шифрація: українську символіку ми обплітали орнаментом так, що “прочитати” міг лише той, хто її розумів. З цього все й почалося, – пригадує Олег Гаркус.

У 1990-х роках, каже, люди вже більше тягнулись до української тематики, і майстри теж не стримували себе у творчості. Тоді у Олега Гаркуса з’явилась перша майстерня і перша робота, яка відкрила людям українського майстра.

- Першою моєю такою спробою стала дипломна робота – напрестольний хрест, який досі зберігається у Москалівській церкві (Церква Святого Василія Великого УГКЦ у колишньому селі, а нині частині Косова Москалівці. – Авт.) Напрестольний хрест повністю створений на основі традиційної гуцульської орнаментики. На той час це було новим і добре сприймалось людьми. Пам’ятаю, в екзаменаційній комісії всі були у захваті. Але найціннішим було те, що це був перший український виріб серед церковних предметів, де ще панувало російське засилля. Цей хрест вказував, що ми маємо свою культуру і можемо презентувати її, – розповідає майстер.

Вже у двотисячних роках популярність в Україні повернули собі гуцульські згарди і шелести. Тоді у людей виникла величезна зацікавленість до всього українського, а у майстрів – і попит, і власне бажання відновити національні традиції.

- Тоді мене зацікавила інтерпретація старих виробів, давніх орнаментів, переведення їх у нову площину, формотворення в іншому ключі. Ми створюємо сучасні елементи, але, глянувши на них, розуміємо, що це обереги з Гуцульщини. Справжній бум на українські прикраси стався під час повномасштабної війни. Гуцульські прикраси вже почали замовляти не лише представники українських діаспор, а й американці та англійці. Вони навіть наш тризуб хочуть і собі носити, – каже Гаркус.

ЩО БІЛЬШЕ ХРЕСТІВ, ТО ЦІННІША ЗГАРДА

Згарди – це виключно гуцульська прикраса, зауважує Олег Гаркус, їх не слід плутати із силянкою, яку майстри роблять у поєднанні з металевими виробами.

- Згарда повністю складається із металевих хрестів, які мають традиційні для Гуцульщини орнаменти, а між ними йдуть металеві перелішки. Тобто хрестики перекладаються металевими зернами. Згарди бувають однорядні, дво- і навіть трирядні. Цікавим є те, що в орнаментиці хрестів дуже тісно переплітається християнська релігія і язичництво. Згардові хрести репрезентують ці моменти, бо згарди – це, найперше, захист від злих сил. У гуцулів усі вироби і прикраси працюють на захист від злого погляду, від злих людей. Тепер можна говорити, що наші згарди працюють на захист України, наших хлопців, – міркує майстер.

Він додає, що на справжній згарді має бути не менше п’яти хрестів. У давнину, каже, нашийні гуцульські прикраси могли важити 10 кг і більше.

- Чим більше хрестів, тим дорожчою була згарда, тим вищий був статус її власниці, тим гоноровішою була ґаздиня. А ще мали бути червоні коралі, файний кептар з дорогої шкіри, чільце. Окрім згардів, на Гуцульщині є ще дукачі – силянки з монет. Як і згарди, вони перекладались коралом, або венеційським склом, або лискавками. Тоді казали: чим більше дукатів – тим заможніша ґаздиня. Моя бабця розповідала, що за один дукат можна було купити корову, – розповідає ювелір.

На Гуцульщині, продовжує він, дуже поширеною свого часу прикрасою були ще шелести. Нині вони теж повернули свою популярність.

- Це давні прикраси. У собі вони можуть мати вкладене зернятко або металеву кульку. При ходьбі вони наче шелестять, звідти й назва. Вірили, що цей звук охороняє людину від злих сил. Тут побутує повір’я: якщо гуцул іде по плаю і чує ззаду дзвіночки, то дружина слідує за ним. Якщо дзвіночки десь покотились у долину, то дружину вже треба йти шукати, – посміхається майстер.

Згарди і шелести – жіночі прикраси, чоловіки ж на Гуцульщині носили хрести-енколпіони. Вони сягали до 15 см. Часто у них вставляли мощі святих. Нині такі хрести роблять переважно для священників.

- Пам’ятаю, як я робив нагрудний великий хрест священнику, до служби. Всередині він порожній, у нього треба було вкласти мощі, які привезли з Риму. Коли робив той хрест, то все в мене щось розліталось, падало, переверталось і розсипалось… Наче чортик літав і не давав мені робити. А вже як вклав мощі у хрест, то наче святі хату перелетіли, – пригадує Олег Гаркус.

ПІСЛЯ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ БРАЛИ ЛАТУНЬ ІЗ ПАТРОНІВ

- З чого починається робота ювеліра? Ні, навіть не з ескізу. Просто йдеш на роботу, а в уяві вже є виріб. Я вже знаю, як його зробити, і навіть руки сверблять хутчіше взятися за справу. Це виходить спонтанно, легко, бо йде від душі, – посміхається майстер.

Саме так легко Олег Гаркус створив пряжки на черес (чоловічий шкіряний пояс, поширений у гірських районах Карпат. – Авт.), в якому пізніше один із виконавців гурту Kalush вийшов на сцену Євробачення. А після трагедії у Бородянці у Мосяжній майстерні вилили у металі «Півника незламного» для нашийних прикрас. Тепер він доповнив колекцію косівських ювелірів, у якій основне місце займають хрести та чепраги.

- Погляньте, у гуцульському хресті завше є основне тіло, і від нього йдуть розгалуження на менші орнаментальні елементи. Якщо хрест має Розп’яття, то воно дуже спрощене. А ось сварги – давній символ, який застосовували на Гуцульщині. Сучасні елементи можна робити набагато складнішими та цікавішими, такими, які раніше сам матеріал не дозволяв зробити, – розповідає Гаркус.

За його словами, у давні часи на Гуцульщині модель прикраси вирізали зі звичайного дерева, а пізніше почали використовувати віск. Тепер на допомогу майстрам прийшли комп’ютери та 3D-принтер. Вони дозволяють бездоганно перенести на модель найскладніші орнаменти і суттєво скоротити час на її створення.

- Якщо створення моделі вручну забирало близько двох тижнів, то тепер у комп’ютері я можу зробити це за 2-3 дні. Також застосовуємо вакуумне лиття воскових моделей, що дозволяє зробити більше виробів, – говорить Олег Гаркус.

У Мосяжній майстерні усі прикраси роблять з італійської латуні «Пандора». Кажуть, вона добре ллється і чудово тримає блиск.

- По суті, це той самий матеріал, яким користувались гуцули. От звідки раніше гуцули брали латунь? Після Першої світової тут було багато патронів, з того й лили. Матеріал не змінюється. Можемо ще робити вироби зі срібла, якщо замовляють, – додає майстер.

ЗАРАДИ МЕТАЛУ ПОЛИШИЛА ВИШИВКУ

Від початку війни поряд з Олегом Гаркусом у Мосяжній майстерні працює його колишня студентка Христя Фарилюк. Майстер запевняє, дівчина настільки вправно працює з металом, що може дати фору багатьом хлопцям. Аби опанувати мосяжництво, Христина свого часу залишила вишивку, яку студіювала кілька років.

- Мама була тоді дуже здивована, але мій вибір підтримала. Я дуже захотіла займатись металом, хоча навіть не знала, як виглядають ювелірні інструменти. Спочатку було важко, бо мусила наздогнати програму, яку хлопці вчили 4 роки. Сама думка працювати з металом мене просто заворожувала, – зізнається Христя.

Пригадує, перший раз вирізала хрестик вручну з воску, бо 3D-принтера ще не було. Тоді той хрестик відливали з металу, і це видовище її зачарувало. Та найбільше дівчині подобається працювати з емаллю. Тоді, каже, виріб запікають у печі з температурою понад 700 градусів, і вгадати результат може лише справжній майстер.

- Емаль у печі під час цього циклу має розтопитись і плавно розтектись у визначеній площині. Коли емаль нагріта, усе майже чорне. І лише коли вона застигає, проявляється її колір. Щоразу це захопливе очікування, – ділиться Христя.

Нині вона вдячна вчителям, а особливу Олегу Гаркусу, за науку і всі тонкощі ювелірної справи. Зізнається, у Мосяжній майстерні розуміє наставника майже з пів слова, але може вступити з ним у суперечку, аби разом знайти спільне рішення. Так разом створюють унікальні прикраси, в які вкладають красу і традиції Гуцульщини.

Коли ж війна закінчиться, косівські мосяжники мають намір зробити найбільшу згарду, щоб презентувати Гуцульщину в усьому світі.

- Міркую, що ця згарда матиме щонайменше 5-6 метрів, – каже Олег Гаркус.

Жартує, що в цьому рекорді важливим є те, аби вагу прикраси змогла витримати на шиї модель. А творчості й натхнення ювелірам точно не забракне.

Ірина Дружук, Косів–Івано-Франківськ
Фото автора та з архівів Мосяжної майстерні

 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!