Хтось воює, хтось балює
От, чесно вам скажу. Мене вся ця байда навколо призначення головного франківського міліціянта вже таки дістала. Ну, хочеться вже якогось спокою.
Втім, схоже, не всім в місті цей спокій, насправді, потрібен. Бо комусь спокій лише сниться. А комусь навіть в сні ввижаються підступні вороги.
Є в нашій провінції такі люди, в котрих, як кажуть, швайка в дупі.
Все хочеться їм якоїсь «двіжухи». То БТР під міліцію підгонять, то купу гною привезуть, то шину спалять.
Я собі навіть уявляю, як вони потім роздимаються від усвідомлення власної значущості. Чисто тобі індики. Але ж відомо, куди, в результаті, потрапив занадто пихатий індик…
А якщо задуматися, то що вони такого хорошого роблять? З точки зору притямної людини – нічого. Бо розхитувати човен під час шторму може лише божевільний.
От хочеться хлопакам бути героями. Хоча б у власних очах. І бажано подалі від тих місць, де реально стріляють. Тролити івано-франківських мєнтів і прикольно, і безпечно. А воювати на сході якось не кошерно. Тим більше, що можна отримати реальну кулю.
Тому вся ця франківська самооборона не вартує одного Петра Шкутяка, котрий звільнився з посади директора Єдиного Розрахункового Центру, завербувався в армію й поїхав воювати на Донбас. Без пафосу, без реклами, без інтерв’ю.
А доморощені герої в домашньому камуфляжі (це в них щось на зразок піжами) й далі можуть палити шини там, де це безпечно та корчити з себе борців невідомо з чим. І на питання, «чому ви не захищаєте Україну, там, де це дійсно потрібно», відповідати, б’ючи себе кулачком в патріотичні груди, «коли буде треба, тоді поїдемо».
Пацани, взагалі то вже треба…
