Хитрий мир від Порошенка
Першу перемогу український президент зможе вписати у свій актив 27 червня, це відбудеться у Брюсселі
Мирний план Петра Порошенка має безліч вад, тому й наражається на заслужену критику з усіх боків. Проте альтернативи йому немає, президент просто був змушений піти на одностороннє припинення вогню, розуміючи всі пов’язані з таким кроком ризики. Чому – про це згодом.
Безумовно, у військово-тактичному плані перемир’я, оголошене Петром Порошенком, радше йде Києву на шкоду. Передовсім тому, що втрачається темп антитерористичної операції. Українські військовики мали б закріпити воєнні успіхи, яких досягли за минулий тиждень. Могли б, поки ворог не отямився від руйнівного удару, продовжити просування уперед, звужуючи кільце навколо територій, контрольованих ДНР і ЛНР. Але тепер вони змушені зупинитися.
Фахово про мінуси мирного плану розповів керівник групи «Інформаційний спротив» Дмитро Тимчук:
З військової точки зору такий крок вельми сумнівний. Відсутність активних дій АТО дозволяє бойовикам:
1. Провести перегрупування власних сил, відповідно до розстановки сил противника;
2. Зміцнити райони оборони, фактично безперешкодно проводячи необхідні заходи щодо фортифікації, облаштування інженерних загороджень, обладнання вогневих точок тощо;
3. Провести «мобілізацію» за допомогою грошей, які йдуть з Росії, а також силовими методами поповнивши свої поріділі за останній тиждень лави;
4. Провести аналіз наявних сил і засобів та визначити потребу щодо першочергових ресурсів, які має надати терористам Росія для ведення подальших бойових дій;
5. Безперешкодно здійснювати провокації під виглядом силовиків, дискредитуючи сили АТО і даючи російським ЗМІ потрібну «картинку».
Що стосується останнього, то ці дії ми вже спостерігаємо, коли бойовики у формі українських силовиків здійснюють терористичні акти.
Застерігає щодо провокацій, яких слід очікувати від Москви під час перемир’я, й екс-президент Грузії Михайло Саакашвілі, котрий краще за будь-кого знає, чого можна очікувати від Кремля: «Шеварднадзе підписав три угоди про перемир'я, і кожного разу Росія використовувала це для перегрупування сил і захоплення нових територій».
З другого боку, Україна теж може скористатися квазі-перемир’ям для усунення недоліків, котрі повилізали у перші тижні АТО. Можна буде провести ротацію збройних сил, перегрупування, покращити матеріальне забезпечення бійців. А головне: створити кращі передумови для обміну полоненими й заручниками.
Однак у будь-якому разі політичні (а головно – зовнішньополітичні) аспекти мирного плану Порошенка є значно важливішими за військово-тактичні. Адже треба не забувати: те, що відбувається на Донбасі, – це так звана гібридна війна, яку Росія веде проти України.
От як описав гібридну війну колишній радник з безпеки при ООН і НАТО, а нині депутат верхньої палати парламенту Нідерландів генерал Франк ван Каппен:
«Держава, яка веде гібридну війну, укладає оборудку з недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв'язок із якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов'язана дотримуватися Женевської конвенції та Гаазької конвенції про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами».
Однією зі складових такої війни, причому пріоритетних, за словами ван Каппена, є інформаційна війна. Досі Кремль вів її доволі успішно, йому належала ініціатива. А Київ мусив лише відбиватися, й це не завжди йому вдавалося робити успішно.
Оголошуючи одностороннє припинення вогню, Порошенко вибив зброю з кремлівських рук, перейняв ініціативу. Нині вже Путін опинився у ситуації глухого захисту. Йому самому тепер доводиться потерпати від інформаційних атак з усіх боків.
Нині західна преса, яка доволі часто купувалася (у прямому й переносному значенні) на російські аргументи щодо «української кризи», почала ставити питання зовсім по-іншому. От, наприклад, авторитетна німецька газета WELT у статті про ініціативу українського президента зазначає:«Упродовж «української кризи» слова й дії російського президента так часто розходяться, що складається враження, ніби вони виходять не від однієї й тієї ж особи. Зокрема й наприкінці минулого тижня, коли Київ оголосив одностороннє припинення вогню в Східній Україні, реакція з Москви знову виявилася суперечливою».
Володимир Путін, обкладений зі всіх боків, як вовк червоними прапорцями, був змушений підтриматимирний план Петра Порошенка. Зрозуміло, аби зберегти обличчя, він трохи покритикував ініціативу українського колеги, вказавши на її вади:«Запропонований план без практичних дій, спрямованих на початок переговорного процесу, не буде життєздатним і реалістичним». Але це вже не настільки суттєві деталі, щоб ними перейматися.
Що можна вважати практичними діями? Передовсім те, що українські вояки не стріляють першими, що вони готові створити коридор для виведення російських бойовиків з України. А ще – перемовини. І тут Порошенко продемонстрував свій найхитріший фінт.
Переговорного процесу від українського президента очікував і Захід, і Росія. Але з ким розмовляти – з терористами? Небезпечно й безглуздо. Не розмовляти – не можна. Тому команда Порошенка формує такі переговорні групи з обох сторін, що ніхто не може зрозуміти: хто кого репрезентує. У переговорах в Донецьку беруть участь: посол РФ в Україні Михайло Зурабов, представник чинного голови ОБСЄ Гайді Тальявіні, другий президент України Леонід Кучма, глава громадської організації «Український вибір» Віктор Медведчук, самопроголошений прем'єр-міністр «ДНР» Олександр Бородай, лідер руху «Юго-Восток» Олег Царьов та представники самопроголошеної «Луганської народної республіки».
Переговорний процес потрапив під жорстку критику українських журналістів. Бо й справді, нічого не зрозуміло, відповідні чиновники не надають жодної інформації про хід перемовин, нічого не коментують, клеють дурня. До чого домовилися – ніхто достеменно не знає.
Чому Україну представляє екс-президент Леонід Кучма, котрий все ще залишається фігурантом справи про вбивство Георгія Гонгадзе, та й взагалі має не найкращий імідж? А чому б і ні. Він і презентує Київ, але нібито й не зовсім. Які його повноваження – невідомо. Домовиться – добре, ні – його проблеми. Бойовики ДНР-ЛНР нібито погодилися теж припинити вогонь до 27 червня. Чи можна їм вірити? Звичайно – ні. Але байдуже, головне, що їхню заяву вже ретранслювали світові медіа. Те, що вони порушуютьсвоє слово, – їм же гірше.
А самі переговори можна сприймати як такий собі фарс, чи радше формальність, яку треба було залагодити. Справу зроблено – галочку поставлено.
Головне, що Україна змогла вибити ґрунт з-під ніг тих агітаторів і пропагандистів на Заході, котрі грали проти неї. Пригадаймо, як минулими тижнями європейськими містами прокотилася хвиля антиукраїнських акцій. Зрозуміло, ким і за які гроші вони організовані, але факт залишається фактом: інформаційний привід вони дали.
А тепер, які підстави матимуть ці крикуни з російськими триколорами під українськими амбасадами й консульствами? Київ виступає за припинення вогню, бойовики порушують задеклароване перемир’я. То кого треба закликати до миру?
Позитивного іміджу ніколи не може бути забагато. Якщо європейське суспільство чітко стає на бік України, то національним урядам і керівництву Європейської Унії не залишається іншого виходу, як підтримувати Київ.
А підтримка Заходу є життєво необхідною для подальшого виживання Української держави в умовах гібридної війни, яку Путін навряд чи припине найближчим часом. І навряд чи варто очікувати прямої атаки російської армії на українську територію.
«Те, що Путін не введе війська в Донбас, було ясно від самого початку. Можна назвати масу причин, але назву одну: санкції Заходу. Вони були б настільки чутливими, що економічна катастрофа в Росії (яка вже маячить на горизонті) стала б реальністю за кілька місяців. Путін це і сам прекрасно розумів, а йому ще в Нормандії Кемерон і Меркель це докладно пояснили. Економічна катастрофа Путіну не потрібна: вона є явним і прямим порушенням того суспільного договору, який є основою його електоральної стійкості. Але йому потрібна нестабільна Україна. Україна, яка не може розпочати реальні реформи. Україна, яка не може розпочати реальну інтеграцію з Заходом. Україна, яка повністю залежить від Росії і політично, і економічно. Йому потрібна Україна, яка перманентно стоїть на колінах, просячи пробачення», - написав на своїй сторінці у Facebookколишній віце-прем’єр Росії Альфред Кох.
Цю ж думку підтримують аналітики штаб-квартири НАТО у Брюсселі й експерти Пентагону. За їхніми висновками, Путіну абсолютно немає потреби влізати в повноцінні бойові дії в Україні, він цілком може досягнути своїх цілей, ведучи латентну війну. І проблема полягає в тому, що навіть після завершення АТО й ліквідації всіх опорних пунктів сепаратистів у Донбасі, ця війна ще далеко не завершиться.
Зрештою сам Путін запропонував Раді Федерації Федерального зібрання Росії скасувати постанову про «дозвіл на використання Збройних сил РФ на території України». Можна сприйняти це як свідчення, що Москва дала задній хід? На перший погляд – так.
Хоча не для того Кремль вирощував й оплачував найбільшу у світі армію спецслужбовців, щоб так легко здаватися. Підпільна підривна діяльність Росії в Україні відбуватиметься ще довго. Будуть і точкові теракти, й агітаційно-пропагандистська робота, вербування та перевербування чиновників й політків. Теракти на газогоні на Прикарпатті й Полтавщині, спроба підриву залізничного мосту на Запоріжчині – зайвий доказ того, що «орли Путіна» працюють не лише на Донбасі.
Як уже було сказано, виграти у такій хитрій війні Україні з її знищеною системою безпеки – не по зубах. Без активної західної допомоги їй не впоратися. Наскільки Захід готовий допомогти, буде зрозуміло вже найближчим часом.
Першу перемогу Порошенко зможе вписати у свій актив 27 червня. Під завершення реалізації мирного плану буде продемонстровано його ефективність. Це відбудеться у Брюсселі, коли на саміті ЄУ президент України підпише разом з європейськими колегами Угоду про асоціацію. Саме той документ, з якого 21 листопада минулого року все й почалося.
