Ігор Федоришин з Чернієва: Найважче на цій війні – біль за втраченими людськими життями
Свободівцю з Івано-Франківщини Ігорю Федоришину, який боронить Україну на Запорізькому напрямку, до так званої великої війни цікавих справ та занять не бракувало. Вів активне громадсько-політичне життя: науковець, краєзнавець, історик (спеціальність історія та археологія), доктор філософії. Його двічі обирали депутатом Тисменицької районної ради від ВО «Свобода». Депутат Івано-Франківської районної ради нинішнього 8 скликання. Голова Тисменицької міської організації ВО «Свобода». До 24 лютого минулого року працював в Івано-Франківській міській раді на посаді заступника директора департаменту.
Сьогодні Ігор Федоришин (позивний Академік) проходить військову службу у 78 батальйоні 102 бригади територіальної оброни імені полковника Дмитра Вітовського. Журналістка тижневика ВО "Свобода" додзвонилися до захисника, аби поставити кілька запитань. Розпитати про ситуацію на складному Запорізькому напрямку, про його думки щодо перебігу нинішньої війни.
Багатовікова війна московщини проти України
«Як історик вважаю, - каже Ігор Федоришин, - що ця московсько-українська війна почалася не в 2022 році, і навіть не в 2014, а в глибині віків. Ще тоді, коли у 1169 році війська володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського спалили і розграбували Київ та знищили більшість його мешканців. Нині відбувається свого роду продовження цієї багатовікової війни сучасної московщини проти України. Проти українського народу, нашої історії, наших традицій».
«До лав захисників я став 4 березня минулого року – до цього понад 18 років відслужив у ЗСУ. Закінчив Військово-морський коледж Севастопольського військово-морського інституту імені Павла Степановича Нахімова. Службу проходив у Севастополі, потім служив у Івано-Франківську. Тож на початок повномасштабної війни мав чималий військовий досвід. Звісно, це не був бойовий досвід, але я почувався готовим до нинішніх подій. Вважав, що тих знань, вмінь, навичок, які я отримав, мені буде достатньо, щоб стати одним з тисяч захисників України».
Потужна оборонна фортеця – Гуляйполе
«Уже протягом семи місяців стоїмо поблизу Гуляйполя, обороняємо його від ворогів. Зі мною на цьому напрямку чимало свободівців з Івано-Франківщини, в тім числі депутатів. Не завжди маємо змогу поспілкуватися, але знаємо один про одного, усвідомлюємо, що виконуємо одне і те ж саме завдання, просто на інших ділянках фронту».
«Яка нині ситуація біля Гуляйполя? До Різдва була дуже напружена - щоденні кількагодинні обстріли. Зараз їх, на щастя, в рази менше, оскільки ворога відігнали далі. Тож обстрілюють, але переважно з далекобійної артилерії».
Запитуємо, чи стало у ворога менше боєприпасів.
«Не беруся судити, багато чи мало сьогодні у ворога зброї. Мій так званий окопний період припав на літо-осінь. Упродовж липня-листопада минулого року я безпосередньо перебував «на нулі». Нас обстрілювали з мінометів, інколи з танка, з артилерії, з авіації. «Не забували» засипати білим фосфором. Одне слово, застосовували все, що тільки можна, окрім, певно, ядерної зброї. Все це ми сповна на собі відчули. Я тоді був головним сержантом 78 батальйону, зараз на офіцерській посаді, опановую іншу спеціальність…».
Про втрати від цієї війни
«Найстрашніше те, що ми втрачаємо наших молодих людей, молодих захисників. І найважче – це біль за втраченими людськими життями.
Війна ламає людські долі, руйнує плани, які будувалися часто впродовж років. Адже всі ми чимось жили, на щось розраховували, на щось сподівалися.
Звичайно, що боляче і гірко бачити, як руйнують цілі міста – стирають їх з лиця землі. Причому це цивільні об’єкти - школи, інтернати. От у Гуляйполі був унікальний культурно-спортивний комплекс, таких лише два в Україні. Потужна будівля, у якій одночасно могло займатися понад 1000 дітей у різних гуртках, секціях. Зараз цей комплекс знищений – по ньому вже двічі вдарили С-300.
Також знищений будинок інтернатного типу, в якому проживали діти, позбавлені батьківського піклування – туди вже прилетіло з десяток ракет. Була гарна нова школа – теж повністю знищена. І в цій школі ніколи не було військових.
…Ця війна змушує людей мігрувати, шукати собі притулку. Вразив випадок. Лікар гуляйпільської центральної районної лікарні, який жив своєю роботою і не виїхав від початку війни – недавно, після чергового обстрілу поглянув на руїни і сказав, що, напевно, нічого вже не буде з цього міста. Дуже гірко: він пішов не прощаючись. Як потім пояснював, багато разів зважувався, але залишався, і ось новий обстріл став останньою краплею. А в цій лікарні працював він, його батьки... Війна відбирає надію на краще.
Ще з важких вражень. Коли проїжджали тутешніми селами, ми бачили замурзаних, напівголодних діток. Замурзаних, адже проблеми з водою, з електрикою, з газопостачанням. Пригадалися розповіді дідуся, який був дитиною війни і згадував своє голодне дитинство… За тих діточок, яких бачимо сьогодні, болить душа. Не хочеться, щоби таке було на моїй Івано-Франківщині та в інших областях нашої країни. Тому й стоїмо перед Гуляйполем, щоб не допустити ворога далі. Бо якщо ворог знищує те населення, яке він вважає своїм (після псевдореферендуму), то можна уявити, що він творитиме на заході України».
Запитуємо, чи можливим, на думку захисника, є новий наступ ворога через Запоріжжя, про який кажуть деякі експерти.
«Я думаю, що ворог сюди не піде. Це може бути відволікаючий маневр, аби відтягнути наші сили з-під Бахмута. Ворог вибрав за ключовий Бахмутський напрямок, і вже котрий місяць на ньому не може подолати опір українських захисників. Думаю, що і тут, на Запорізькому напрямку, у них шансів немає».
Унікальне явище – наші діти-волонтери
«Мене надихає наш потужний волонтерський рух: дуже багато людей віддають останню копійку на військо, аби наблизити перемогу. Надихають наші діти-волонтери. До речі, такого явища, маю на увазі, дитячого волонтерства, не було в 2014-2015 роках. Нині наші діти малюють малюнки, печуть тістечка, виготовляють своїми руками обереги, плетуть з бісеру браслетики, потім продають це все на імпровізованих ярмарках, а гроші віддають на військо. Нещодавно донька мого однокласника, який також є волонтером, - продала свої довгі коси, а за виручені кошти придбала обігрівач для бліндажа. Якщо діти вдаються до таких проявів патріотизму, то в нас однозначно є майбутнє – ми маємо кого захищати».
Черніївські дослідження
«Я народився і проживаю в Чернієві Івано-Франківської міської територіальної громади. Уже кілька років працюю над історією рідного Чернієва, якому 2022 року виповнилося 635 років. На жаль, війна перервала ці мої пошуки і мої дослідження. Матеріалів маса, тож подумую про те, що, можливо, це буде двотомник. Частина матеріалу опрацьовано, а ще багато відомостей є в архівах.
Кілька років тому я започаткував серію історичних дописів на сторінці у фейсбуці «Типовий Черніїв». Те, що я публікував, - це крапля в морі. Але побачив, наскільки людям це цікаво, як охоче вони читають про історичне минуле свого села, про своїх дідів, прадідів, відкривають для себе такі факти з життя рідних, про які вони і не знали. Завдяки в тім числі і церковному архіву, який мені вдалося врятувати після того, як у 2016 році згоріла, на жаль, стара церква.
У Чернієві цікава і давня історія, і нинішня. Тут був потужний повстанський рух, звідси вийшло багато вже новітніх героїв… Сподіваюся до 640-ої річниці закінчити цю титанічну роботу».
Чому ми неодмінно переможемо
«Якщо порівнювати з 2014 - 2015 роками – нині війна торкнулася величезної кількості людей, фактично кожного. Усі б’ються за Україну і за своє виживання. Якщо, не приведи Господи, нас би перемогли – вороги від нас нічого не залишать. Вони вже зараз пиками своїх пропагандистів торочать, що мовляв хочуть нас виморожувати в своїх ГУЛАГах, а потім «запрошувати» в свій рускій мір.
Йде війна за власне збереження, за збереження української державності. У нас нема іншого шляху, як стояти до кінця. Не дивлячись на інформаційні вкиди, що от, мовляв, треба домовлятися, бо все одно війна закінчиться миром.
Звичайно, що кожна війна закінчується миром. Але мир має бути на наших умовах. Бо ми заплатили надто високу ціну. Гине той молодий генофонд, який мав народити наше майбутнє покоління».
Триматися і вірити…
«Вільного часу у мене сьогодні мало - вникаю в свою нову посаду. Звичайно, що відпочинок – це насамперед спілкування з рідними, з дітьми. Коли йшов на війну, менша донечка ще тільки повзала. А нині вже ходить, бігає, говорить. Це надихає. Звісно, діти хочуть, щоб тато був поруч. Але їм поки рано розповідати про війну – надто маленькі» (У Ігоря дві донечки, чотири з половиною і майже два роки – ред.).
Відпочиваю, коли спілкуюся з побратимами, читаю. Щоправда, зараз це більше спеціалізована література. Переглядаю новини».
«Зараз важко усім. Війна – це нерадісний час. Відключення світла, багато людей втратили роботу, в наших діток фактично заочне шкільне навчання. Але мусимо триматися. Перемога прийде, і ми зітхнемо з полегшенням. А далі нас чекає велика робота по відбудові України. Мусимо все наздогнати і рухатися вперед…».
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
