Ілько ЛЕМКО: Без політкоректності
Конвенціональність щодо беззастережної політкоректності – неписане правило, яке виникло у двадцятому столітті.
У дев’ятнадцятому такого ще не було. Наприклад, Іван Франко писав, що не любить ні українців («як расу»), ні їхньої історії, і взагалі не бачить нічого особливого в усьому українському, включно з природою, наділяючи своїх співвітчизників такими «епітетами», що непристойно навіть їх тут цитувати. Спробував би хтось зараз таке написати, незважаючи навіть на те, що від часів Франка, підіпсовані півстолітнім пануванням російського тоталітаризму (маю на увазі галичан), позбавлені того колишнього справжнього патріотизму, того живущого джерела хат-читалень «Просвіти», споювані російською горілкою, вживаючи на кожному кроці російські матюки, вони, м’яко кажучи, нині кращими не стали. Цікаво побачити зараз в Україні сміливця, який би вчехвостив щось на зразок франкової оцінки нашого великого народу.
Отож, сучасна політкоректність змушує говорити натяками, і якщо nomina sunt odiosa, то все одно sapienti буде sat. До українців повернемося трохи згодом, але для початку попрактикуємося у неполіткоректності на якихось чужинцях. Наприклад, є така країна древньої цивілізації Антлантинда, яка дала світові всю його культуру: Гамерра, Плафонна, Аріспопелля, Сохвоклла, Пердиклла та ще купу інших геніїв. І тепер за це все вони вигадали, що можуть не працювати – нехай віл працює, тобто не віл, а фашисти-тевтонці, вони ж нас бомбили під час тевтонсько-елладської війни. Вони вже дали нам 320 мільярдів євро, які ми просрали, чи то, перепрошуємо, прогуляли і віддавати не маємо з чого, але давайте нам іще 70 мільярдів. Може й до півтрильйона дотягне, але що таке півтрильйона євро для країни вибраного народу з населенням 11 мільйонів? Дрібничка. Давайте ще гроші і не сподівайтеся на те, що колись повернемо, бо вибраний народ, який збагатив усім, чим тільки можна, світову цивілізацію, тепер має право лише пити мальвазію і танцювати сіркаккі, а працюють нехай воли і фашисти. І ще до того всього ми є вірянами орффодоксального бізанційського патріппархату, для догматики якого працьовитість не є цнотою, працювати не будемо, про це забудьте, але їсти, пити і розважатися ми хочемо, як і ті, хто працює, отож давайте бабло і край…
Звичайно, усіх підряд представників якогось народу звинувачувати у чомусь поганому було б нерозумно, хоча Франко робив це огульно, підкреслюючи, що серед усіх українців знає лише «декілька» (що означає це «декілька», три, п’ять, сім?) осіб «чистих і гідних усякої пошани», але серед українських селян, на його думку, такого немає жодного. Тут варто ввести в соціологічну науку два неологізми, поділивши політкоректність на націокоректність і соціокоректність. Тобто у стосунку до українців як нації Франко був ненаціокоректним, а у стосунку до селян як класу – несоціокоректним. Ну добре, будемо вважати, що наш геній тут трохи, теє-то як його, переборщив. А тепер до справи.
Великий Гоголь визначив дві основні біди євразійського простору – дурнів і дороги. До речі, під євразійським простором будемо розуміти увесь пострадянський слов’янський простір, бо до Європи за ментальністю і всім іншим нам ще дуже далеко, хоча може колись і дійдемо. Дурні і дороги – це справді наші біди, але в рейтингу усіх бід їх можна поставити десь у другий десяток. А дві найбільші наші біди, на нашу думку, це – ледачість (ой, перепрошую, пасивність чи безініціативність) і моральний занепад (ой, перепрошую, легковажність у трактуванні етичних норм). Ось ці дві біди і не дають нам поки-що доєднатися до Європи.
Почнемо з останньої нашої головної вади – морального занепаду. Звісно, що за аморальність карає Бог, і це геніально доводить Дмитро Донцов щодо постійної трагічної долі України у книзі «Дух нашої давнини»: «Чому і за що звалилися на нас ці апокаліптичні часи?» І знаходить відповідь – це кара за гріхи. «На кожному кроці в літературі козацької доби стрічаємося з тими самими поясненнями не однієї нашої катастрофи: як кара за гріхи. Де занепадає моральна духовна сила, розпадається і гине матерія, гинуть народи від засланої «зневаженим Божеством кари». І якраз ті самі гріхи випоминали землякам і наші літописці, починаючи від київських і закінчуючи козацькими. За ті самі гріхи карає своїх земляків і Шевченко. Він теж знав, що Господь «люті зла не діє без вини нікому».
Вочевидь «апокаліптичні часи» тривають у нас постійно, і Бог постійно нас карає, не виняток і ця жахлива сучасна війна з Росією. Хіба що бувають невеличкі перерви, коли Всевишній дає нам шанс виправитися, а ми цим шансом завжди традиційно легковажимо. Отож, моральний занепад, глобальне шахрайство, «нема добра творящого, нема ні одного» (Т. Шевченко), намагання лише обдурити, нечесно збагатитися – це основна риса сучасного українського суспільства. Усі без винятку закутки нашого суспільного життя просочені і пронизані духом цього неймовірного, гіпертрофованого, небаченого у світі шахрайства і клептократії, тобто шахрай і злодій на шахраєві і злодієві сидить і шахраєм і злодієм поганяє, а ми у цьому всьому беремо участь, а якщо участі не беремо (таких напевно менше відсотка), то це все толеруємо. Якщо ти чесна людина, не даєш і не береш хабарів, платиш усі податки і добре спиш вночі, на тебе сусіди дивляться як на закінченого дебіла.
Звичайно, «декілька» (3, 5, 7?) чесних нормальних людей у нас таки нещодавно з’явилося, але вони або приїхали з Америки, або їхні прізвища закінчуються на -ідзе, -адзе і –швілі. Чи зроблять вони щось в оточенні нашого океану шахраїв і шахрайства – не відомо, бо, як сказав один із цих –швілі, якщо два-три свіжі огірки потрапляють у велику бочку з соленими, шансу в них залишитися несоленими немає жодного.
Звичайно, про це відкрито не говорять, бо неполіткоректно, але всі без винятку притомні історики, соціологи і психологи знають, що тут нічого не поробиш, що так склалося історично і геополітично, і нікуди від цього не подінешся, але певні люди на певних територіях (в жодному разі не нації і не країни!!! – бо це ксенофобія, а такі собі певні люди на таких собі певних територіях) є здебільшого (звичайно, що не всі, але здебільшого, відсотків так з 90) дикунами, шахраями, злочинцями і ледарями, а такі собі інші певні люди на інших певних територіях – здебільшого (теж не всі) цивілізованими, моральними і працьовитими індивідуумами.
Отож шахрайство і злодійство як панівну рису нашого сучасного українського менталітету ми історично набули, звичайно, завдяки спілкуванню з нашим старшим братом чи то сусідом з півночі чи то з північного сходу, коротше десь звідтам, про що свідчить єдиний доказ, який жодним чином сфальшувати не можна – історія мови. У нас злодій, злодюга, злодюжка, злодійчук – більш вузькі поняття, які, називаючи скоєне зло, злочин, не вказують на його конкретний характер, не деталізують його – зробив зло і край, а яке – невідомо. Тут усе зло, апофеоз зла концентрується лише на факті крадіжки, тобто діяти зло (злодіяти) означає лише красти. Слово крадій вже пізнішого походження і вживалося рідко. Натомість слова вор, ворюга, жулик – нашого північно-східного сусіда – більш спеціалізовані терміни, які конкретно вказують на характер злочину – крадіжку, виділяючи цей злочин з інших.
Цікаво, що північно-східне слово злодей жодного стосунку до крадіжки не має, з чого випливає, що крадіжка у них – найменше зло. Отож, злодей – це (у різних північно-східних словниках):
1) а) Тот, кто совершает злодеяние или способен на него. б) устар. Преступник, убийца. 2) а) разг. Герой литературного произведения, наделенный пороками. б) Роль такого героя, исполняемая актером. Употребляется как бранное слово.
1. Роль отрицательного героя.
2. Тип вроде Бармалея.
3. Антигерой.
4. Человек, который совершает дурные поступки.
5. Свирепый человек.
Злодей (синонимы) – лиходей, преступник, законопреступник, злоумышленник, беззаконник, убийца, грабитель, головорез, громила, насильник, разбойник, хищник, висельник, бандит, пират, флибустьер, мародер; Каин.
Ср. грешник.
См. беззаконник, преступник...
Тобто північніше і східніше від України звичай крадіжки був більш розповсюджений, бо набув терміни для означення більш спеціалізованого характеру. Деякі неполіткоректні українські, і що дуже дивно, російські етнографи трактують це як меншу схильність українців до присвоювання собі чужого майна і до шахрайства, аніж це розповсюджено у їхніх північних сусідів. Навіть ще в радянські часи деколи чесність асоціювалася з українством. Видатний вчений-мовознавець Борис Антоненко-Давидович розповідав, що після війни десь на вокзалі люди сиділи зі своїми валізами, і комусь треба було відійти щось купити. Цей чоловік попросив Бориса попильнувати свою валізу, а на запитання, чому він вибрав власне його, бо там було безліч людей, той відповів: «ви єдиний, хто розмовляв українською».
Знаний етнограф XIX століття Олександр Афанасьєв-Чужбинський на основі спогадів ще живих очевидців у 1850-х роках констатує чесність українського населення підросійського Поділля і Бессарабії на основі впливу тут колишньої турецької неволі, яка була незрівнянно кращою, тобто більш цивілізованою і моральною, аніж наступна російська (Бессарабія перейшла під російське панування 1812 року):
«Про турків Нагірняк відгукувався дуже добре, взагалі, як і у всій Раї (частина Поділля і Придністров’я – І. Л.) відгукувалися ті, хто їх іще пам’ятав. Утім я помітив, що оповідачі здебільшого згадували про відсутність злодійства і про справедливість при стяганні податків… Звичайно, тут вже не залишилося слідів турецького панування, але подекуди збереглися ще чудові сади і фонтани, облаштовані туками, та декілька старих людей (в Клишковцях, Рухотині), які ще служити у турків, і вони надають відомості про тодішній побут, для нас утрачений за браком писемних пам’яток, але тим не менше цікавий. З їхніх розповідей можна зробити висновок, що селянам тоді було добре, що вони не зазнавали жодних утисків, за винятком однієї обставини: ані гарної жінки, ані гарненької доньки не можна було втримати вдома – турки їх незмінно переманювали і обертали в магометанство.
Одне, за що турки переслідували і карали жорстоко – це крадіжки, і для злодія, спійманого на місці злочину, не було іншого виходу, як шибениця, яка постійно стояла в хотинській фортеці. Один дідусь, мій господар в селі Клишковцях, розповідав, що його родич якось украв на базарі просту глиняну люльку; як не клопоталися за нього рідні, як не просив сам власник люльки, – винного повісили. «Так-таки, хоч би украв цибулину, то одвезуть до Хотина і завісять», – резюмував дідусь і, махнувши рукою, висловив жаль, що тепер не вішають злодіїв і що нині не вважається гріхом обікрасти людину».
Про залишки чесності в Галичині вже в радянські часи розповідає галицький письменник Володимир Єшкілєв: «Моя бабця часто згадувала, як її, мешканку Києва, вразив 1944 року ринок у Станіславі. Уразив навіть не широким добором продуктів чи порівняно низькими цінами, а незвичайною для мешканців підрадянської частини України сумлінністю селян-продавців. Сметана продавалася нерозведеною, у маслі не було сиру, покупка зважувалася до грама. Сусідка, що пережила німецьку окупацію, пояснила джерело цього феномену. «За німців, – розповідала вона, – якщо поліцаї знаходили у маслі сир, то відрубували продавцеві пальці, а за поганий самогон вибивали зуби». Інерція німецького зондерконтролю, згадувала бабця, протрималася на базарі до весни 1946-го. Коли ринкові люди остаточно розкумекали, що нові господарі Галичини рубають пальці переважно за ухили від керівної лінії партії, сметана знову утратила жирність, а вагові пристрої захворіли на нестримну легкість буття».
Ну, звичайно, відрубані пальці і вибиті зуби – це вигадка, але все решта – чистісінька правда. Зважте, як швидко галичани набули шахраюватості – за якийсь рік з гаком радянської влади, а німці їм лишень нагадали, що чесність і сумлінність – це все ж таки елементарні цноти елементарно порядної людини. Не секрет, що добре в народах набувається тисячоліттями і віками, а погане вкорінюється за роки і навіть місяці. Дуже багато старих українців-галичан розповідали про явище, яке існувало в нас до 1939 року, і яке можна назвати не інакше, як патологічною чесністю. Надзвичайно широко був розповсюджений звичай, коли купці, крамарі, продавці давали абсолютно невідомим людям без жодних документів, без першого внеску дорогі товари на виплат на багато років наперед. Наприклад, якійсь жіночці з села на базарі сподобалася сукня. Крамар каже – бери. – Жінка каже – я не маю грошей. – А коли наступного разу будеш у Львові? – На Різдво. – Добре, от тоді привезеш мені перший внесок 10 відсотків, а я тобі даю цю сукню на виплат на п’ять років. Мама мого товариша розповідала мені, як вона навесні 1939 року в одній з єврейських крамничок на вулиці Сербській придбала розкішне демісезонне пальто в кредит на чотири роки, заплативши перший внесок 10%, коли ж вона у вересні того ж року прийшла платити другий внесок, ні тієї крамнички, ні того єврея на місці вже не було – крамницю конфіскували, а бідолаху вивезли на Сибір. Під час німецької окупації багато українців, які були щось винні євреям, ризикуючи життям, приносили їм у гетто харчі.
Інерція цієї європейської чесності ще довго відчувалася в Галичині навіть у радянські часи: на селі ніхто чужого не міг взяти ні на городі, ні на полі, ні тим більше, в чужому обійсті. Зараз, буквально за останні двадцять років, у галицьких селях значно посилилося пияцтво і як наслідок – злодійкуватість: не зачиниш воріт – можуть щось украсти; старі люди кажуть, що такого взагалі не пам’ятають, що цього не було навіть у часи війни і найбільших лихоліть. Порівняно коротка в історичному періоді півстолітня тоталітарна спадщина дається взнаки.
