Інформаційне безсилля


Інформаційна сфера належить у нас до тих, що найяскравіше демонструють, наскільки слабо й невпевнено нинішня влада контролює країну. Збираються наради, конференції, лунають гучні заяви «кроликів», що вдають із себе тигрів, чиновники закликають один одного до рішучості, а на виході – нуль.

Інформаційна політика мало змінилася на тлі останнього двадцятиліття, коли держава Україна байдуже спостерігала за розквітом телерадіогазетної антиукраїнської пропаганди на власній території. На Печерських пагорбах Києва зберігали (і це ще в кращому разі!) нейтралітет, коли йшлося про боротьбу проукраїнських і антиукраїнських ЗМІ.

Війна, яку веде сьогодні проти нас Москва, в інформаційному просторі почалася ще від першого дня нашої незалежності й навіть раніше. Однак, якщо з російського боку вона була найважливішою державною справою, яку всебічно забезпечувала ресурсами, з українського це виявилося заняттям окремих ентузіастів, так би мовити, «медійних партизанів».

Може, нова влада геополітично порозумнішала й почала діяти відповідно до обставин? Днями в моєму телеящику російський канал РБК сумно сповістив, що в Україні його ві­дімк­нули. Але після цього повідомлення ось уже тиждень він у мене безперешкодно працює в кабельній мережі MAXI­MUM-TV. Сьогодні, приміром, пояснив мені, що жодної допомоги зброєю Російська Федерація «повстанцям» на Сході України не надає, то все вигадки США. З одного боку, я постійно бачу колони танків, БТР, гармат, ракет, що з території Росії перетинають український кордон, а із другого – «відімкнений» (про це мені повідомляло й українське ТВ) канал РБК все заперечує. Ось так у нас реалізуються постанови влади…

Як лежали в тисячах кіосків «Союздруку» (до речі, про який «союз» ідеться?) стоси газет «Комсомольская правда в Украине», «Аргументы и Факты в Украине», «Московский комсомолец в Украине» та інша інформаційна путінщина в нашій державі, так воно все і лежить. І надалі обробляє мізки населення радіо «Вести» (разом із однойменною газетою), що раз по раз нав’язує українцям провокаційні дискусії на кшталт того, чи потрібен нам Крим, чи треба воювати на Південному Сході. А коли деякі слухачі обґрунтовано цікавляться, хто фінансує медіа-холдинг «Вес­ти», московський журналіст Матвєй Ґанапольскій, який працює також і в Киє­ві, щиро обурюється: «А яка вам різниця? Аби радіо було цікаве!». Ну, під час війни питання про джерела фінансування є аж ніяк не останніми.

А кілька днів тому колега Ґанапольского, також із московською пропискою, Сакен Акмурзаєв, надав ефір радіо «Вести» Нікіті Міхалкову, який залюбки вів анти­українську пропаганду.

Раз по раз NEWSONE дає нагоду терористам «ДНР» і «ЛНР» знайомити українську аудиторію зі своїм світоглядом і баченням подій. Нікуди не зник­ли російські телесеріали, що виховують «ватників» на теренах України, з екранів «Інтера», ICTV, ТРК «Україна». На такому тлі якось аж незручно вживати щодо нашої країни такі дефініції, як «інформаційна безпека» (бо ж стан останньої є значно катастрофічнішим, ніж вітчизняної армії в лютому цього року).

Якщо в ефірі львівського (!) телеканалу ZIK можна відверто закликати до саботажу мобілізації в українське військо, то про що ми, панове, говоримо…

Звісно, влада веде якусь хитру, лише їй зрозумілу гру між де-факто і де-юре, між фактичною війною та юридичним миром. Саме це й позбавляє можливості діяти за суворими законами воєнного часу, не дає змоги запровадити військову цензуру, що є абсолютно нормальним, ба більше, необхідним явищем, коли країна воює. Тому прихильники поразки України у війні віртуозно спекулюють на свободі слова, на «різних думках», «особливих позиціях» тощо. Що ж стосується нинішньої влади, то вона дедалі більше нагадує друге видання «режиму» Ющенка з його політичним безсиллям, нездатністю контролювати будь-що, кумедними закликами там, де треба застосовувати суворі методи.

Україна сьогодні не може собі дозволити слабку владу. Зокрема, вся так звана АТО матиме сенс лише тоді, коли у відвойованих у терористів і сепаратистів районах Донбасу не буде дозволено відновити попередню владну, політичну й ідеологічну інфраструктуру, що формувалася роками і зрештою призвела до утворення «ДНР» та «ЛНР». Але її реанімовують, у визволених містах і районах з’яв­ля­ються ті самі глави адміністрацій, що залюбки співпрацювали із терористами, ті самі начальники міліції, прокурори й судді, що підтримували агресорів, ті самі сепаратистські ідеологи й «пропагандони», демагогія котрих спровокувала велику кров. Тож, виходить, найкращі українці, патріоти гинуть в АТО, щоб передати, точніше повернути владу цій антиукраїнській сволоті? І знову на Донбасі почнуть функціонувати телеканали, що сіятимуть ненависть до України (бо ж свобода слова!), плекатимуть сепаратистські настрої та любов до Путіна?

В Україні досі немає ефективних механізмів впливу держави й суспільства на інформаційну сферу. Тривалий час існує так звана Національна рада з питань телебачення і радіомовлення. Але яка з неї користь? Що позитивного вона за ці роки зробила? Діячі Нацради на всі закиди із приводу неподобств у медіа-просторі відповідають, що вони «не втручаються в контент телеканалів і радіостанцій». Якщо це так, то навіщо вона потрібна? Та купка чиновників, певно, лише розподіляє частоти і хвилі в середовищі «потрібних людей», залагоджуючи конфлікти між олігархами, що є власниками ЗМІ. Може, ми обійдемося без цього бізнесово-розподільчого департаменту? Вони не мають ніяких важелів, зокрема й законодавчих. Отже, треба негайно розробити відповідний закон і мати ті важелі. Бо не можна, щоб і надалі держава та суспільство залишалися безпорадними й беззахисними проти ЗМІ, які одна дотепна журналістка розшифрувала як «засоби масової інфекції»…

Російська інформаційна війна проти України продемонструвала, що пропаганда може бути різновидом зброї масового ураження, яка атакує людську психіку, позбавляючи мільйони здатності до об’єктивного і критичного мислення, породжуючи ефекти, що повинні вже ставати об’єктом дослідження не для політолога, а для психіатра.

Проте будь-яка система інформаційної безпеки – це функція, продовження, відгалуження всієї системи державного устрою. Без нормального судочинства, ефективних силових структур, професійного й некорумпованого чиновницького апарату годі й говорити про інформаційну безпеку. Чи будуть корисними навіть дуже розумні рішення, якщо вони не виконуються, якщо в період бойових дій влада не здатна змусити виконати свої розпорядження?

Нинішній стан інформаційного простору України сформувався не сьогодні й не вчора. Упродовж 23 років на її теренах діяло те, що давно було вивчено та описано зовсім не «буржуазними націоналістами», а цілком ліберальними західними вченими й названо інформаційним колоніалізмом. Увесь цей час ЗМІ метрополії (не зовсім колишньої, на жаль) безперешкодно діяли в Україні, придушували національні медіа, користаючись потужнішими фінансовими ресурсами й більшим досвідом. Водночас жодних можливостей експансії у відповідь на російські терени наш інформаційний продукт не мав. Не має і тепер.

Влада РФ нині позбавлена приємної нагоди заборонити в себе українське ТБ, бо його там ніколи не існувало. Такий односторонній процес якраз і є класичним інформаційним колоніалізмом. Та що там казати про Росію, коли на Сході й Півдні України не так легко можна було знайти в кіоску преси українське, а тим більше україномовне видання. Від кого чекати принципових зрушень у цій сфері? Від глави Адміністрації президента пана Ложкіна, який чимало зробив на теренах України для російської преси, за що й одержував відповідні нагороди від Москви?

Інформаційна національна безпека можлива там, де найвища влада не хворіє на комплекси компрадорства, меншобратства, на постійне бажання перебувати в тіні колишньої метрополії і ховатися за її широкою спиною. На відміну від території України, що захоплена агресором частково, віт­чизняний інформаційний простір окупований цілком. І без рішучої реконкісти, відвоювання медійних теренів навряд чи реально всерйоз думати про звільнення наших земель, адже й дотепер у мізках мільйонів громадян України господарює чужа держава. А недаремно кажуть, що людину не визволиш іззовні більше, ніж вона є вільною всередині…

Тиждень.ua