Історик Георгій Касьянов: "Держава розколота на бюрократів і населення"
Створена у 1991-му держава є доволі міцною. Але не національною. Це держава бюрократії і фінансово-промислової олігархії. Інтереси цих класів держава і захищає, хоча й існує за рахунок податків від інших. А крупний капітал не хоче економічної свободи для цих інших.
"Історична Правда" попросила завідуючого відділом новітньої історії та політики Інституту історії України НАНУ Георгія КАСЬЯНОВА підсумувати 22 роки незалежності.
Часто запитують, хто виграв від проголошення незалежності у 1991 році.
Логічно припустити, що в нинішній державі на першому місці цього рейтингу опиняється вища бюрократія. Саме вища - бо пересічний український бюрократ заробляє дуже небагато, і на його платню жити нелегко.
З матеріальної точки зору виграли фінансово-промислова і агарарна олігархія. Це люди, які будують собі власні гетто - житлові квартали неподалік великих міст, де живуть у власному комунізмі.
Виграла частина інтелектуалів і науковців, які змогли обмінюватися ідеями з усім світом.
Виграв середній клас - ті, кого не було в СРСР. Офіційно вони отримують невеликі зарплати, але непогано живуть завдяки сірому сектору економіки.
Остаточної відповіді на питання, хто що отримав/втратив унаслідок проголошення незалежності, немає. Це тема для подальших досліджень і дискусії. Ми ж спробуємо прокоментувати основні тенденції суспільного розвитку України за останні 20 років.
НАШЕ ТЕПЕРІШНЄ - НЕЗАВЕРШЕНЕ РАДЯНСЬКЕ МИНУЛЕ
По-перше, сучасна українська держава і суспільство є проміжним продуктом незавершених суспільних трансформацій.
Це означає, що "сучасна" українська історія містить у собі елементи "минулого в сьогоденні", значення яких ще настільки велике, що вони визначають суть подій. Тобто наше "теперішнє" - не що інше, як мімікровані і мутовані форми минулого.
Ба більше, слід усвідомлювати, що українське суспільство 1990-х - 2000-х є продуктом розпаду, "напіврозпаду", розкладання комуністичної системи і породжених нею суспільних інститутів і структур, моделей соціальної поведінки і культурних типів - з відповідними наслідками для їхньої функціональності, ефективності та відповідності нормам загальнолюдської моралі.
По-друге, незважаючи на цю незавершеність, вже зараз можна з достатньою часткою впевненості говорити про стійкі тенденції і попередні результати в окремих секторах і сферах життя суспільства і держави.
Зокрема, можна говорити про те, що українська державність відбулася, незважаючи на її досить специфічні і суперечливі прояви та функціональні особливості. В українському суспільстві відбулися глибокі соціальні, політичні, економічні та культурні зрушення, котрі дозволяють говорити про сучасну Україну як про факт історії.
По-третє, це поєднання вцілілих, адаптованих або мутованих фрагментів (а іноді й непотребу) колишньої суспільної і державної системи з нестабільною трансформаційною динамікою породжувало і породжує суспільні настрої і переживання, які надзвичайно ускладнюють формування громадянського суспільства.
По-четверте, згадані трансформації в різних сферах життя українського суспільства відбувалися і відбуваються з різною інтенсивністю і швидкістю, і не обов'язково по висхідній - можливі паузи, періоди зворотного розвитку аж до повернення до вихідних форм, або ж явні розбіжності в динаміці розвитку.
По-п'яте, ці зміни були не тільки взаємно обумовлені у внутрішньому житті українського суспільства і держави. Одночасно вони відчували і відчувають сильний вплив зовнішніх чинників - як внаслідок тієї простої обставини, що Україна перебуває у центрі простору, званого "пост-комуністичним" або "пост-радянським", так і внаслідок глобалізації.
Дуже багато зрушень у сучасній українській дійсності спровоковані подіями та явищами, що відбулися або виникли далеко за межами України.
По-шосте, виникає нова система і породжувані нею структури (хай навіть схожі на вже існуючі аналоги або усвідомлено створені згідно з визнаними зразками) є унікальними, оскільки ситуація "пост-комунізму" переживається людством і разом із ним Україною вперше.
УКРАЇНА - У СТАНІ ПЕРЕХОДУ
Думаючи і говорячи про "сучасну історію" України, слід пам'ятати, що сама Україна являє собою вражаюче розмаїття культурних, соціальних і навіть цивілізаційних форм.
Це країна, де в селянській хаті зразка XVIII століття можна виявити японський телевізор, де представники політичної еліти користуються чудесами пост-індустріального світу, щоб задовольняти свої патріархальні соціальні інстинкти, де структури ментальності аграрного суспільства вступають в химерні комбінації з культурними реакціями, уявленнями і звичками суспільства інформаційного.
Це країна, де поєднуються, конфліктують або вступають в дивовижні альянси аграрний, індустріальний і пост-індустріальний світи, де намагаються мирно співіснувати і зливатися в єдине ціле ідеологічні форми часів модернізації та аморфні квазі-ідеологічні конструкції пост-модерного світу, ідеї націоналізму та глобалізації, протекціонізму і вільного ринку, загальнолюдські цінності і стандарти герметичних суспільних груп.
При спробі охопити, осмислити напрямок і суть процесів, що відбувалися на територіях, які знаходяться в ситуації "пост"-розвитку, дослідники зазвичай застосовують два найбільш загальні поняття - перехід і трансформація. Україна тут не є винятком.
З 1980-х років (якщо почати відлік від періоду "перебудови") Україна перебуває в перехідному стані, причому суть і спрямованість переходу, незважаючи на численні спроби представників найрізноманітніших суспільних дисциплін визначити їх, так і залишаються не зовсім зрозумілими і осмисленими.
Тим часом за межами України вже існує цілий корпус літератури, що становить основу напряму, званого "транзитологія" (вона охоплює весь пост-радянський і пост-комуністичний простір).
Намагаючись визначити вектор розвитку "перехідних суспільств", політологи ("транзитологи") зазвичай вдаються до парних категорій, які дозволяють у загальному представити свого роду вихідну та кінцеву точки переходу, знайомі всім зі школи "пункт А" і "пункт Б ".
Це перехід від авторитаризму (у деяких випадках тоталітаризму) до демократії, від ідеологічного і політичного одноманітності - до плюралізму, від монопартійності - до багатопартійності, від планової економіки - до ринку, від уніфікації культур - до їхньої різноманітності, від закритого суспільства до відкритого, від соціальної стабільності та офіційно насаджуваного егалітаризму - до плинності та нестабільності соціальних форм, від квазі-державності - до державності реальної тощо.
Визнаючи адекватність і функціональну придатність таких пізнавальних схем, історик, що має справу з часом-простором, повинен одночасно визнати їхню певну спрощеність - і приклад України в цьому сенсі дуже показовий.
Один із найбільш доступних прикладів - уявний рух України "від авторитаризму до демократії". Будь-який неупереджений аналітик визнає, що найбільш демократичним періодом в історії України останніх 20 років, як не дивно, був кінець 1980-х - перша половина 1990-х років. Саме тоді спостерігався безпрецедентний вплив суспільства та громадської думки на державні структури, політичні та громадські інститути.
Після цього, приблизно з середини 1990-х років "демократичний транзит" пішов у вимір, адекватної назви якому досі ще ніхто не придумав, незважаючи на інтелектуально чесні спроби відобразити суть подій (визнаємо хоча б тимчасову придатність таких напівметафор, як "шантажистська держава", "олігархічний режим", "керована демократія ", або більш конкретних категорій на кшталт "президентська республіка").
ЕКОНОМІКА. КРУПНИЙ КАПІТАЛ ПРОТИ ІНШИХ КАПІТАЛІВ
В подібному ключі можна витлумачити тезу про перехід від командної економіки до ринкової. Радісна звістка про визнання "Заходом" України країною з ринковою економікою все ж не викликає захоплення ні в неупереджених аналітиків, ані у рядових учасників цієї економіки.
Одні не втомлюються говорити про систему прихованих монополій, що покриваються державною бюрократією і про відсутність реальної економічної свободи, інші знемагають від беззаконня і свавілля все тієї ж державної бюрократії і силових структур, від постійно мінливих правил і законів (що в принципі означає відсутність цих правил і законів).
Українська економіка "перехідного періоду" існує в різних вимірах, кількість яких визначається ступенем її залежності від адміністративного і правового свавілля. Це не кажучи вже про її реальну багатоукладність - тут спостерігалися (і спостерігаються) навіть такі форми, які цілком можна асоціювати з натуральним господарством.
Є чудова книжка Ернандо де Сото "Нелегальна економіка" - вона про Латинську Америку, але прекрасно підходить і до України. Тіньова економіка - це економіка несвободи. Це закорінено в самій системі влади, де величезну роль відіграє крупний капітал, не зацікавлений в економічній свободі. Він сприймає економічну свободу як свободу секторну, доступ до пільг, як свободу для себе, а не для інших.
Уряд з кінця 1990-их років перетворився на технічний засіб перерозподілу коштів в інтересах крупного капіталу. Фінансова політика полягає в тому, що щойно виникають проблеми з фінансами, їх треба вирішувати за рахунок інших шляхом поправок до бюджету і змін у законах.
При цьому всюдисуща корупція стала важливим чинником розвитку економіки. Вона "змащує" коліщатка бюрократичної системи, змушує їх працювати. Якщо натиснути на умовну кнопку "смерть корупції" і вона зникне, то відбудеться страшний економічний колапс. Бо це вже частина культури. В соціологічних опитуваннях близько 60% відсотків респондентів відповідають, що дадуть хабар, якщо це допоможе досягнути мети чи вирішити проблему.
Власність у сучасній державі - теж перехідного періоду. Її перерозподіл іще не закінчився. Ні колишній інженер, який приватизував кіоск, ні олігарх із заводом - ніхто не відчуває себе спокійно, бо легітимності власноті немає. Документ про право власності стає нічим, якщо проти нього виставляють фізичну силу. Через цю незахищеність у багатьох українців нема поваги до приватної власності, їм не цікаво навіть своєю управляти.
ЯКУ ДЕРЖАВУ ЗБУДОВАНО В УКРАЇНІ?
Виникнення "держави Україна" уявлялося і представляється частиною політичних та інтелектуальних еліт як торжество історичної справедливості, плід багатовікових сподівань українського народу, результат його послідовних зусиль і жертв.
Зрозуміло, в даному випадку йдеться не тільки про кордони, місце на карті світу і міжнародне визнання, але й про символіку, про інститути влади і легітимного насильства, які представляють цю державу і передають її суть.
Держава Україна виникла в результаті розпаду наднаціонального Радянського Союзу, де державні інститути обслуговували партійну ідеократію, технократію і бюрократію.
Під словом "ідеократія" я маю на увазі окрему соціальну верству, що представляла собою партійно-радянську еліту, сконцентровану в ідеологічних і політичних державних і громадських інститутах. Технократія - частина партійно-радянського і господарського істеблішменту, яка представляла насамперед військово-промисловий комплекс, директорський і управлінський корпус "народного господарства".
Трансформація радянських державних інстуцій в інститути національної держави мала б означати, що в ідеалі вони обслуговують інтереси нації, оскільки саме нація (в даному випадку розуміється як всі громадяни даної країни) є джерелом легітимності цієї держави і влади.
Реальність була такою, що трансформація радянських державних інститутів в інститути "національної держави" призвела до того, що вони і далі обслуговували ті ж групи, тільки вже в іншому порядку: бюрократію і технократію, причому остання значною мірою трансформувалася в новий підприємницький клас, нових капіталістів.
 |
||
|
Як це не парадоксально, "держава Україна", створена у 1990-х роках, не є національною. Це держава бюрократії і зрослої з нею фінансово-промислової та аграрної олігархії. Інтереси цих класів держава і захищає, хоча й існує за рахунок податків і від інших класів.
Зазначені суспільні групи з різним ступенем інтенсивності використовували і використовують зовнішні атрибути національної державності (символіку, мову, ідеологеми) для власної легітимації, яка дає їм право нібито представляти інтереси нації.
Насправді апеляція цих груп до гасел і символів громадянського націоналізму дозволяє їм не тільки узаконювати свій статус, але й використовувати його для власного збагачення і політичного прикриття масштабного переділу власності.
Звідси і одна з базових проблем формування політичної нації. Правляча політична еліта проповідувала і навіть упроваджувала принципи громадянського націоналізму, в якому національна ідентичність базується на принципі громадянства, а не тільки етнічної приналежності, а нація - це вся сукупність громадян країни. Однак це робилося не стільки для формування громадянської нації, скільки для захисту власних інтересів.
Ту "уявну спільноту", яку в Україні в силу історичних обставин випадає називати політичною елітою, деідеологізовано - можливо, за винятком невеликих груп, що представляють відгалуження націоналізму і комунізму.
Як це не парадоксально, деідеологізація суспільства обернулася повальним цинізмом влади і самого суспільства, взаємним відчуженням і фрагментацією суспільних груп, соціальною поляризацією еліт і більшості громадян, і тотальною недовірою до влади і державних інститутів.
Представники інтелектуальних еліт, які були готові запропонувати варіант ідеології, здатної викликати відгук у суспільстві і об'єднати його, виявилися витісненими з тих політичних і владних структур, які дають можливість транслювати ідеологічні постулати в практичні дії в загальнонаціональному масштабі. Ідеологічний і політичний проміскуїтет, безвідповідальність правлячих еліт і самодостатньої державної бюрократії стали нормою життя.
Виник не стільки розкол країни за уявними лініями "Схід-Захід", "російськомовні - україномовні" (свідомо культивований і трансльований в суспільство частиною еліт), скільки розкол між правлячими владними елітами і більшістю населення, між багатими і бідними, між бюрократією та громадянами.
СУСПІЛЬСТВО. МОЯ ХАТА З КРАЮ
Якщо ж говорити про громадян країни і перспективи їх об'єднання в політичну націю(тобто про форми організації і самоорганізації суспільства), то більш ніж 20-річний досвід існування України свідчить про такі масштабні перегрупування і трансформацію громадських груп, які не могли не позначитися на процесі формування громадянської нації та на уявленнях суспільства і складових його груп про самих себе.
Вихідним пунктом цього процесу можна вважати дві ідеологеми радянського часу, які активно впроваджувалися в масову свідомість з метою забезпечити єдність суспільства.
Перша полягала в тому, що "українська соціалістична нація" успішно перетворюється на частину нової історичної спільноти - "радянського народу". Друга - в тому, що населення Української РСР, як і всього Радянського Союзу, рухається до безкласового суспільства. Що класи та соціальні групи (робітничий клас, селянство, інтелігенція) поступово зникають.
Звичайно ж, ці ідеологеми були скоріше проекціями ідеологічних постулатів на суспільство, на основі яких будувалися проекти соціальної та політичної інженерії, а не адекватного відображення реальної ситуації.
Суспільство було влаштовано куди складніше, і це стало очевидним, коли зникла ідеологія та політичні структури, які його об'єднували (і роз'єднали, до речі).
Багато аналітиків схильні говорити про атомізацію українського суспільства, що почалася вже в період "перебудови". Якщо говорити про дійсно зросле взаємне соціальне відчуження людей, цю тезу можна визнати вірним.
У той же час, якщо мова йде про розпад звичних соціальних форм, норм і уявлень, то слід, напевно, говорити не стільки про атомізацію суспільства, скільки про те, що з одного боку, із зникненням згаданих ідеологем розгорнувся масштабний процес трансформації старих соціальних груп і появи нових.
Україна - як і всі країни пост-радянського простору - пережила (і ще переживає) найглибшу соціальну еволюцію. Досить сказати, що зникли цілі соціальні групи (колгоспне селянство, наприклад) і з'явилися нові.
Зникає і трансформується колгоспне селянство. Зникла класична інтелігенція, яка колись була таким собі ерзацом громадянського суспільства. Зараз ані суспільство, ані держава уже не потребує тієї месіанської, народницької інтелігенції. Слово "інтелігенція" залишилося, а явища нема, хіба що номенклатурна, але до інтелекту вона має мало стосунку.
Натомість країна побачила підприємців, капіталістів, нову буржуазію, у всій їхній "нескромній привабливості". Почалося формування середнього класу. Виник цілий шар люмпенів, бездомних, безпритульних. Стали більш явними контури груп інтересу / впливу.
З'явилися нові або відродилися старі форми громадської самоорганізації - від земляцтв до неформальних молодіжних груп, від "кланів" до якихось напівміфічних дворянських зібрань, від протестних акцій до сільськогосподарських комун.
Різноманіття, плинність форм суспільної самоорганізації, прояви на поверхні життя найрізноманітніших інтересів серйозно змінили і способи спілкування та взаємодії, за яких стандартний національний проект зразка XIX сторіччя виглядав досить проблематично.
Виникла очевидна потреба у формулюванні нового варіанту національного проекту, здатного об'єднати інтереси дуже різних соціальних, культурних та конфесійних груп - однак тут доводиться знову повертатися до проблеми еліт, про яку вже говорилося раніше.
І звичайно ж, серйозною проблемою є критичний ступінь відстороненості цього фрагментованого суспільства від участі в управлінні державою, тобто відсутність реальної демократії.
В Україні склалася ситуація, коли переважна більшість населення сповідує принцип невтручання. Він порушується лише в періоди виборчих кампаній і тут деякою компенсацією може служити те, що кампанії ці донедавна були досить частими.
Проте участь у виборчих кампаніях - особливо за наявності масштабних маніпуляцій суспільною свідомістю, порушень виборчого законодавства та втручання діючої влади у виборчий процес - навряд чи може вважатися повноцінною формою участі громадян в управлінні країною.
СУСПІЛЬСТВО. ОКРЕМО ВІД ВЛАДИ
Громадяни держави Україна відчужені від структур управління цією державою, їм перекритий доступ до влади та управління і все вужчим стає доступ до соціальних ліфтів.
Верховна Рада - орган, який формально виконує функції представницької влади - пройшов за ці 20 із гаком років досить вражаючу еволюцію.
Нна початку 1990-х у ВР іще були представлені громадські групи, що мали ідеології і намагалися трансформувати їх у політичні практики та стратегії розвитку суспільства.
З середини 1990-х український "парламент" перетворився на досить строкату суміш лобістських угруповань, які відстоювали інтереси молодого капіталу і пов'язаної з ними державної бюрократії, і "нормальних" політичних сил. Під нормальністю мається на увазі те, що ці сили з більшим чи меншим успіхом транслювали інтереси тієї частини суспільства, яку дві перші групи не менше інтенсивно відчужували і від доступу до влади, і від суспільного багатства.
На початку 2000-х років Верховна Рада "структурувалася" як орган, що представляє інтереси великих фінансово-промислових груп і вже зрослої з ними державної бюрократії. Ідеологічно орієнтовані політичні групи, які справді намагалися відображати й захищати інтереси інших суспільних верств, маргіналізувалися.
А наприкінці 2000-х український парламент остаточно перетворився на політичну біржу, де відбувається перерозподіл влади з перспективою перерозподілу власності, де продають і обмінюють політичний та ресурсний капітал.
Найочевиднішою ілюстрацією описаних тенденцій є зміни в депутатському корпусі. З кінця 1990-х серед нардепів розширювався питома вага представників меншості населення (тобто верхівки фінансово-промислових груп і верхів бюрократії центру і регіонів) і зменшувалася кількість представників інтересів більшості, тобто рядових громадян.
Можливо, саме тому Леонід Кучма наприкінці своєї президентської кар'єри так активно став проповідувати ідею перетворення України на парламентсько-президентську республіку - президентська влада як засіб ручного управління себе вичерпувала, зате парламент у вигляді ширми "представницької демократії" обіцяв набагато більші можливості для реалізації інтересів представлених у ньому олігархічних угруповань.
Така ж тенденція спостерігалася і у формуванні президентської влади. Обрання президента всенародним голосуванням (що нібито має гарантувати безпосередній вплив більшості громадян на вищу державну владу) за всю історію незалежної України завжди відбувалося у кризовій ситуації. Цей стрес посилювався політичною агітацією з її істеричною лексикою, близькою до військової.
В таких умовах суспільство чекає рятівника - і тому оцінка виборцями головних кандидатів у президентське крісло була опосередкована екстремальними обставинами. А в таких обставинах уявні якості кандидата і його слова означають більше, ніж раціональна оцінка його достоїнств і недоліків.
Перший президент України був обраний в гострий момент здобуття незалежності. Населення потребувало компромісної фігури, здатної як уберегти країну від уявних внутрішніх конфліктів, так і від реальних зовнішніх. Тому вибір був зроблений на користь Леоніда Кравчука, навіть зовнішній вигляд якого діяв на "середнього українця" заспокійливо.
Другий президент обирався в момент найгострішої соціально-економічної кризи, розвалу системи влади та державного управління, тобто в ситуації крайнього занепаду.
У той же час, як це не парадоксально, президентські вибори 1994 р. були, мабуть, єдиними, коли результат був повністю адекватний народному волевиявленню (як у позитивному, так і в негативному сенсі з точки зору результатів). Однак саме після цих демократичних виборів президентська влада почала еволюціонувати в бік все більшого відчуження від суспільства.
Кучма як технократ виявився більш підготовленим до постановки та реалізації конкретних технічних завдань, пов'язаних з перерозподілом влади і власності. Він досягнув значного успіху у вибудовуванні схем влади, в яких президент керував країною через олігархічні групи і розгалужену систему самодостатньої бюрократії (дуже нагадує управління заводом через партбюро, заступників і постачальників).
Однак ці схеми вимагали від нього колосальних зусиль і витрат енергії, оскільки управління здійснювалось у "ручному режимі". Потрібні були не тільки постійна особиста участь та контроль президента, а й дедалі більша узурпація влади і відчуження від доступу до неї більшості суспільних груп.
Створена Кучмою система стримувань і противаг діяла не в масштабі всього суспільства, а в межах декількох груп інтересу/впливу.
Зміни в системі влади за часів Ющенка, які трактуються як перехід до "парламентсько-президентської" республіці, призвели до розвалу створеної за часів Кучми системи противаг, різкого ослаблення інституту президентства і переміщенню центру влади в парламент і уряд. Останні, у свою чергу, перетворилися на філії найбільших фінансово-промислових груп.
Наступник Ющенка повернув собі повноваження, і то в більшому обсязі, однак використовує їх не скільки для реформування держави, скільки на розбудову власної фінансово-промислової групи, найпотужнішої серед інших.
Олігархія і бюрократія досягли вищої точки влади - а, значить, далі можна очікувати або горизонтального (регіонального) розвитку схеми влади, сформованої на національному рівні, або чергової масштабної кризи. Цю кризу викличе, з одного боку, поляризація інтересів і конфлікти всередині фінансово-промислових груп і між ними, а з іншого - поступове визрівання структур громадянського суспільства, до яких зазначені групи змушені будуть апелювати.
У нас побудовано доволі громіздку державу, але вона не є національною по суті. Це держава бюрократії, номенклатури, чого завгодно, тільки не людей. І якщо громадяни намагатимуться цю державу перебудувати, гарантовано будуть потрясіння і втрати.Можливо, воно варте того.
Наразі переважають сподівання на зовнішні формотворчі чинники. За широко обговорюваною дилемою "Євросоюз чи Росія?" ховається підтекст - хто прийде до нас і навчить/допоможе зробити потрібні реформи?
Якщо в держави є потенціал, то на якомусь етапі її розвитку сама еліта задумається над тим, що, скажімо, корупцію треба зменшувати. І не тому, що еліта моральна, а тому, що це заважає подальшому збагаченню.
Коли ситуація в країні і світі почне загрожувати самому правлячому класу, то він cхаменеться і почне зміни. Скажімо, Росія відіграє дуже позитивну роль у підготовці до реформ - тому що не здешевлює газ і хоче трубу.
Зміни не будуть ані швидкими, ані ефективними на першому етапі. Але вони будуть. Не повірю, що така країна, як у нас - яка здатна продукувати все, від софта до ядерної зброї - може перетворитися на бананову республіку.
ЩО РОБИТИ?
В істориків немає універсального рецепту, як нам "облаштувати країну". Думаю, треба починати з себе.
Можна спробувати почати з простих істин, з моральних цінностей. Бо Ющенкові повірили - і я сам повірив - через те, що він на Майдані звернувся до цієї теми. І саме через те, що пізніша дійсність абсолютно не відповідала цим словами, і настало таке розчарування.
Моральні цінності - це не гучна боротьба з порнографією чи з гомосексуалізмом. І не захист прав тієї чи іншої церковної спільноти. Це внутрішня боротьба, з самим собою.Коли ти вирішуєш не порушувати ПДР, наприклад. І, відповідно, не давати хабаря ДАІ. Коли здатен утриматися, щоб не взяти хабаря самому. Утриматися від показового споживання. Самому написати дипломну. Якісно виконувати роботу. Не запізнюватися на зустрічі. Виконувати домовленості.
Варто зазначити, що ці звичайні поняття недоступні для більшості наших сучасних політиків. Пам'ятаю, як у студії якогось ток-шоу зчепилися якісь депутати з політологами, і був там Євген Сверстюк. Він вийшов за трибуну і почав говорити прості речі - про віру, мораль... Виглядав посеред них марсіянином - те, що він говорив, було абсолютно незрозумілим для присутніх у студії.
Друге - можна спробувати почати з простої дії, зробити щось самому. Якщо вам потрібен теплий туалет, будуйте його, а не чекайте "освіченого монарха", який зробить це за вас і приїде перерізати червону стрічку. Люди готові вийти на майдан, співати і протестувати, але щодня бити в одну точку, довго працювати, добиватися - цього бракує нашому суспільству.
22 РОКИ - ЦЕ ДУЖЕ БАГАТО
Насправді не все так погано. Що сталося на 21-му році існування міжвоєнної Польщі, ви знаєте. У міжвоєнної Чехословаччини кінець був подібний. А в нас значно кращі умови.
Україна існує - як держава і як унікальне суспільство - безпрецедентно довгий з точки зору попередньої історії термін. Всі складнощі, всі кричущі суперечності - це проблеми України як даності: держави, суспільства, громадян, які існують не в проекті, не в перспективі, а сьогодні і зараз.
Вже 22 роки українська державність існує не в теорії. Ось у цьому й полягає якісна відмінність історії України до 1991 року і після нього. І це дозволяє говорити про будь-які (навіть найбільш дратівливі і складні) проблеми спокійно і виважено, без псевдопатріотичних істерик і виправдувальної демагогії.
Проблеми є і будуть. Вони свідчать не тільки про складність становлення суспільства і держави, а й про реальне існування цього суспільства і держави. У них є нехай драматична, суперечлива і далеко не завжди приваблива, але своя історія, своє унікальне минуле.
А якщо є це минуле, сформоване в історію, то є й хороші шанси на майбутнє.
Довідково.
Георгій КАСЬЯНОВ - доктор історичних наук, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України Національної Академії наук України, професор кафедри історії Києво-Могилянської академії
Підготував: Павло СОЛОДЬКО
