Іван Монолатій: Лише після виборів нового президента і парламенту фактор Майдану може відійти в історію
В ексклюзивному інтерв’ю для газети «Галичина» академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника та Університету ім. Яна Кохановського (Польща) Іван Монолатій наголосив, що відмова провідних політичних сил України від орієнтації на Росію стане ключовим питанням виживання Української держави, зазначив, що найкращий вихід для політиків штибу В. Ющенка та Ю. Тимошенко — писати спогади, створювати благодійні фонди і т. п., і вважає, що на Майдані, зрош
— Як оцінюєте нині суспільно-політичну ситуацію в Україні? Чи можна вважати, що з огляду на початок зміни влади — переформатування парламенту і формування нового складу уряду — все погане в країні вже позаду?
— Так, вочевидь, що найтрагічніші події вже позаду. Початки новітнього відродження України — незаперечний факт. Однак ми ще не перейшли з фази активної національної революції у фазу постреволюційну. Національна революція триватиме. Ті зміни на інституційному рівні, котрі вже відбулися (самоусунення В. Януковича, переформатування парламенту, формування нового уряду, намагання урівноважити гілки влади тощо), знаходять розуміння і схвалення в суспільства. Те саме стосується і змін на законодавчому рівні.
Першочерговими для нової влади є виклики в проблемних регіонах — на сході і на півдні України. Важливим тут стане легітимність ухвалених рішень та їх імплементація на місцях. Головними факторами, які впливатимуть на ситуацію, будуть не лише урівноваження інтересів політичних еліт та представників громадянського суспільства на місцях, а й подолання дезінтеграційних чинників у вигляді сепаратистських заяв, зволікання з виконанням рішень парламенту, відмов у підпорядкуванні державним органам України. Той факт, що ці чинники буквально вчора намагалися використати для дезінтеграції України на квазідержавні структури, свідчить про імовірність «гарячих» зіткнень між прихильниками різних ідеологій та різних кланів.
До того ж ми вже побачили, що брак у правлячого класу стратегічних ціннісних пріоритетів (постсовєтський синдром, відсутність програми дій) призвів до трагічних подій. Тому неадекватність уявлень нинішньої політичної еліти про стан суспільства, а відтак нездатність усвідомлення ризиків, які існують, однаковою мірою зачеплять і правлячий клас, і широкі маси громадян.
— Існує думка, що зарано українцям святкувати перемогу над режимом Януковича, оскільки ще можливі непередбачувані сценарії розвитку подій. Що ви думаєте з цього приводу?
— Перемога над режимом Януковича далася Україні дуже високою ціною, тому політики мусять пам’ятати, що передусім на них лежить тягар відповідальності за теперішню ситуацію в країні. Але не лише на них. На спільноті Майдану — також. Від уміння врівноважити всі «за» і «проти», поступитися амбіціями різних груп і спільнот заради державницьких інтересів і залежатиме майбутнє нашої держави. Тому не зайве наголосити, що відтепер політика має набути нового виміру — справедливості і буквального дотримання норм законів, а відтак і відповідальності за дії не лише простих українців, а й президента та інших високопосадовців.
Вже навіть у ці складні дні Україна може розпочати долати внутрішні негаразди. Треба докорінно реформувати систему охорони здоров’я, соціальні служби, правоохоронні структури, судову систему, армію, прагнучи при цьому перебороти негативний системний вплив всеохопної корупції. Саме за цих умов реформа судів та правоохоронних органів стане основною запорукою для поліпшення інвестиційного клімату та зміни песимістичного ставлення суспільства до проблеми соціальної справедливості.
Паралельно із цим слід здійснити реальні кроки з подолання «соціальних» хвороб — епідемії туберкульозу та ВіЛ/СНіДу, алкоголізму та наркоманії, провести освітню реформу в напрямі пристосування до реальних потреб суспільства, що дозволить врятувати трудові ресурси нашої країни від деградації. Підтримка громадських організацій та налаштування їх партнерських відносин з державою дозволить ефективно акумулювати соціальний капітал. Зростання довіри до держави та влади формуватиме здорове соціальне середовище та консолідуватиме громадян довкола конструктивних цінностей.
Необхідно також у законний спосіб приборкати антидержавну діяльність низки ірредентистських організацій у Криму та на сході країни. Найкритичнішим для політичного істеблішменту при виборі шляху розвитку країни стане усвідомлення реальної російської загрози суверенітету України, оскільки проросійська позиція залишається одним із найважливіших факторів технологічного конфліктного маніпулювання українським електоратом.
Тому відмова провідних політичних сил від орієнтації на Росію стане ключовим питанням виживання Української держави. Звісно, найзручнішою для України була б дружня або хоча б конструктивна позиція Росії — найбільшого торговельного партнера і незмінного історичного сусіда. Але незаперечним фактом сьогодення є те, що існування суверенної України заперечується Росією якщо не де-юре, то де-факто. Це сувора і неприємна реальність, яка не залишає Україні інших альтернатив, окрім орієнтації на військово-політичний союз із Заходом.
Не забуваймо, що доля України в майбутньому залежатиме від якості відносин між Заходом в особі ЄС і США та Росією. Якщо Євросоюз не стабілізується і не захоче подальшого власного розширення, єдиним і вкрай необхідним партнером східної частини ЄС та України у сфері безпеки залишатимуться тільки США. Що ж до можливості прямої воєнної агресії з боку Росії, то якість її воєнних потужностей залишатиметься невисокою. При веденні війни звичайними озброєннями шанси на легку перемогу над Україною виглядають ілюзорними (а політична ціна такої військової кампанії для самої Росії була б надто високою), хіба що плани переозброєння української армії залишаться цілком нереалізованими. Уникнути останнього можна за умови входження України в НАТО.
Однак з огляду на неоднозначне суспільне ставлення до вступу в Північноатлантичний альянс, яке зберігатиметься за подальшого існування сучасної партійно-політичної системи та технологічного характеру політичних проектів, Україна, схоже, буде просто доводити співпрацю з цим блоком до такого рівня, коли питання офіційного членства стане формальністю.
— Що означає для українського суспільства повернення в політику Юлії Тимошенко? Чи зможе вона з огляду на нові правила гри в Україні повернути собі позиції одного із найвпливовіших політиків країни?
— Повернення в політику Юлії Тимошенко означатиме як ціннісний конфлікт для суспільства, так і конфлікт інтересів для політикуму, зокрема опозиційного дотепер табору. Як політична фігура вона й надалі є однією з впливових на українській шахівниці, однак, підкреслю, не найвпливовішою. В її особі вбачаю суттєві застереження громадянського суспільства щодо ефективності політичної системи України, адже і її дотеперішня діяльність, як і діяльність президента В. Ющенка і «противсіхів», є тими безпосередніми каталізаторами, які теж призвели до узурпації влади в країні і трагічних подій на Майдані. Гадаю, що Юлія Володимирівна ще до формального звільнення із незаконного ув’язнення розпочала спроби щодо повернення собі позицій політика номер один в Україні. Щоправда, зробити це буде важко: і через напружену ситуацію в нашій країні, і через різноманіття електоральних уподобань українських громадян. Нова держава, яка постала на крові українських борців за волю, потребує нового національного лідера — необтяженого політичним угодовством з владою, морального авторитета для всієї нації, який зміг би об’єднати людей у цій складній історичній добі України.
— На вашу думку, чи взаємодіятиме Ю. Тимошенко з учорашніми опозиційними лідерами? Чи не спричинить її повернення в політику конфлікту в ще донедавна збалансованому опозиційному середовищі?
— Для вчорашніх опозиційних лідерів це, власне, точка істини: як вони зможуть співдіяти у цих умовах з Ю. Тимошенко як політиком. Думаю, що, незважаючи на окремі обставини, Ю. Тимошенко ще належить позмагатися за свій статус як реального політика.
Від дотеперішніх лідерів опозиції залежить, чи вони будуть віртуальними політичними фігурами, одірваними від громадянського суспільства, чи ж за умови залучення до своїх лав нових лідерів із числа «Правого сектору», Автомайдану, громадських активістів — людей професійних і не заплямованих у корупційних скандалах — буде створено потужний виборчий фронт, який протистоятиме політичним лузерам, збанкрутілим політикам як національного, так і регіонального штибу. Лише громадянський контроль над новими-старими політичними елітами, обличчям яких теж є Ю. Тимошенко, дозволить збалансувати трансформування політичної системи. Якщо цього не відбудеться, матимемо нові майдани, які будуть вже цілком радикальними.
— Дехто вважає, що Ю. Тимошенко нині має бути поза активною політикою, оскільки вже виросло нове покоління, якому треба дати дорогу...
— Це, звісно, слушна думка. Найкращий вихід для політиків штибу Ющенка і Тимошенко — писати спогади, створювати благодійні фонди і т. д. Великою мудрістю для Ю. Тимошенко було б подякувати всім, хто її підтримує як політика, але заявити, що в цих умовах буде відповідальнішим підтримати як морально, так і політично нових лідерів. Це дасть змогу говорити про Ю. Тимошенко як про відповідального політика, який прагматично оцінює ситуацію і свої шанси.
На Майдані, зрошеному кров’ю, вже виросло цілком відповідальне покоління нових лідерів. Так, вони помиляються, так, у них немає досвіду роботи в органах влади, так, вони поодинці — цілком різні. Однак найголовнішою ознакою цієї нової генерації є бажання змін у країні — не декоративних, не декларативних, не половинчастих, а цілком системних. і сповідують вони прагматичні прагнення — побудови справедливої, відповідальної і правової держави. Ці люди свідомі, що такі зміни не будуть легкими і не такими, що настануть уже завтра, навпаки, вони будуть для більшості нашого суспільства почасти й трагічними — передусім у сенсі економічному. Бо ми як країна перебуваємо у такій борговій ямі, з якої вибиратимемося не один рік. Відтак нова генерація політиків зможе стати відповідальною перед виборцями, пам’ятаючи, що механізми відкликання їх з політики народжуватимуться з огляду на пам’ять про жертви на Майдані навіть дуже швидко.
— Олександр Турчинов заявив, що Майдан може розійтися, натомість представники «Правого сектору» стверджують, що не мають наміру його залишати і припиняти активну діяльність. Як ви вважаєте, доки ще має стоятиМайдан?
— Заява О. Турчинова, очевидно, не емоційна і не символічна. Багатьом політикам хотілося б «забути» про факт Майдану, а тому існує й надалі небезпека узурпації влади в країні. Чи це будуть опозиційні лідери, чи якийсь один політик, значення немає. Тому зміна облич чи номерів у партійному списку не дасть нічого. Тепер Майдан — це фактор діяльного громадянського контролю над політиками і надалі має бути лакмусовим папірцем цілком реальних змін у нашій країні, співдіючи з перехідною владою, адже головна вимога суспільства — побудова справедливої країни. Якщо ці сподівання українців не виконають лідери, які взяли на себе повноту політичної відповідальності, то вони вже не матимуть шансів на повернення у велику політику. Тому лише після виборів нового президента України і нового парламенту фактор Майдану може відійти в історію.
