Хто і як вирішує, кому дати звання Героя України

Четвертий рік триває велика війна, яка щодня забирає життя найкращих. У кожній громаді є свій полеглий командир, розвідник, медик, сапер, стрілець. Певно, кожен із них є героєм у пам’яті своєї родини, побратимів, рідного міста. Тому після загибелі бійців їхні родичі чи друзі створюють петицію на сайті Президента з проханням присвоїти загиблому звання Героя України. Коли ці петиції не дають бажаного результату, в людей виникає обурення: мовляв, держава не визнає подвиг, ігнорує.

Та реальність складніша. У нашій армії загиблих — тисячі, і кожен заслуговує на вшанування й увічнення пам’яті. Коли ми говоримо про звання «Герой України», насамперед уявляємо подвиг. Але що саме є подвигом у сучасній війні, де смерть приходить із неба, а мужність у нетипових ситуаціях не можна виміряти? Хто проведе межу між повсякденням війни і «героїчним вчинком»?

Ґрунт розібрався, як працює система нагородження найвищим званням в Україні, коли і як це звання виникло, у чому його справжня цінність, чому не працює механізм присвоєння звання через петиції та чи можливо визначити чіткі критерії «геройського подвигу». 

Справжня цінність нагороди

З початку повномасштабного вторгнення звання Героя України було вручено 653 українцям, з яких 413 стали Героями України зі статусом посмертно. Ці цифри ҐРУНТу повідомили в Офісі Президента. 

Нагороди й почесні звання — не просто формальності, пільги чи медалі. У час війни, — особливо в час війни, — вони є важливим мотиваційним інструментом. Військових нагороджують за професіоналізм, відвагу, вчинення подвигів для підтримки мотивації та бойового духу. 

Щоб зрозуміти, чому звання Героя України сьогодні викликає стільки емоцій — як вдячності, так і обурення — треба повернутися назад і згадати, що з цією нагородою було до війни. 

За часів СРСР існувало почесне звання «герой Радянського Союзу». Це звання включало нагородження найвищими нагородами, і його запровадили для відзначення переважно воєнних подвигів, хоча нагороджували також партійних босів та інших важливих для комуністичної верхівки персон. 

Коли  Україна стала незалежною, їй також знадобилася найвища відзнака. Замість вигадати щось нове, пострадянська влада запровадила того-таки Героя, тільки не Радянського Союзу, а України. Крім України, звання «героя» є в Ізраїлі і ще кількох державах, які переважно запозичили цю ідею в СРСР за часів холодної війни. 

Указ про запровадження звання Героя України президент Леонід Кучма видав 23 серпня 1998 року, напередодні Дня Незалежності. Тоді ж і були сформовані критерії, за якими присуджують звання. За здійснення визначного геройського вчинку вручають орден «Золота Зірка», а за надзвичайні трудові досягнення — Орден Держави. У 2002 році Кучма видав новий указ, додавши можливість присвоювати звання Героя України посмертно.

До 2014 року звання Героя України видавали за трудові заслуги, наприклад у вугільній чи металургійній галузі. У списку людей, що отримали звання, були нардеп-комуніст Іван Герасимов, член політради Партії регіонів Георгій Скудар, київський міський голова Олександр Омельченко, а також урядовець Януковича і нинішній нардеп, обраний від «Опозиційної платформи — За життя», Юрій Бойко (його позбавили звання у 2025 році). Інакше кажучи, звання Героя України переважно не мало нічого спільного з героїзмом і використовувалось як нагорода за лояльність владі. 

Після Революції Гідності нагорода повернула собі сенс: її почали вручати людям, які справді йшли захищати свободу й незалежність України. У 2014 році тогочасний президент Петро Порошенко підписав указ про присвоєння звання Героя України усім загиблим майданівцям. Це було сильним жестом пам’яті, проте викликало й зауваження, адже звання дали «гуртом» як людям, які брали активну участь у протестах, так і випадковим жертвам. Так постало питання, яке залишається актуальним сьогодні: чи загибель за трагічних обставин, пов’язаних із захистом України чи боротьбою за високі цінності, автоматично вважається подвигом? А якщо ні, то де межа і які критерії подвигу?

У 2014 році звання Героя України набуло мілітарного змісту: його почали присвоювати людям, які захищали Україну від російського вторгнення. Якщо йдеться про присвоєння посмертно, звання стає важливим актом збереження суспільної пам’яті і меморіалізації. 

«Нагорода — це не повернення людини. Для мене це було важливо заради доньки. Щоб одного дня вона могла твердо сказати, що її тато — Герой України. І ніхто не міг би це заперечити, бо це визнано на державному рівні. Це про памʼять і про справедливість», — говорить Юлія Месь про звання, присвоєне посмертно її чоловіку, військовому льотчику Олексію «Мунфішу» Месю. Він загинув 26 серпня 2024 року на Житомирщині під час відбиття російського ракетно-авіаційного удару. Під час свого останнього бойового вильоту Олексій знищив три крилаті ракети та один ударний БпЛА. «Мунфіш» разом із Андрієм «Джусом» Пільщиковим стали обличчями кампанії з лобіювання передачі F-16 до України. Олексій був одним із восьми перших українських пілотів, які навчалися керувати F-16 у Данії восени 2023 року.

Юлія Месь розповіла ҐРУНТу, що хоч процедура отримання звання формально прописана, та у реальності — довга, непрозора, подекуди хаотична. Рідні місяцями живуть у невідомості, в той час як документи кочують між штабами, міністерствами і Офісом Президента. Це складний, повільний та дуже емоційний процес, особливо для рідних. Він ніколи не поверне життя, але здатен повернути довіру до держави. «Нагорода не змінює факту смерті. Але вона змінює сприйняття цієї смерті суспільством. І змінює здатність родини стояти перед світом із піднятою головою», — каже Юлія Месь. 

«Я вважаю, що з 2014 року нагороджено багато гідних людей. Але ще більше — не нагороджено. Я впевнений, що Героїв набагато більше. І ми це всі знаємо. Це реальна проблема. Не в тому, що нагороди дають “не тим”, а в тому, що не дають тим, хто також заслуговують на них. Нема системи — часто бійці здійснюють справді героїчні вчинки, але не отримують не тільки звання, про яке ми говоримо, але й будь-яку іншу відзнаку чи орден. Документи «губляться», нема граничного часу для вирішення цього питання. Це може тривати роками.  І тому люди йдуть у петиції, і в медіа, і в політичний тиск. Бо інакше — шансів просто немає», — каже в розмові із ҐРУНТом Вахтанг Кіпіані, офіцер групи гуманітарного забезпечення військового вишколу 13 бригади оперативного призначення НГУ «Хартія», а в цивільному житті — історик. У попередні роки він не раз звертав увагу суспільства на те, що звання Героя України слід очистити від кон’юнктурної спадщини, яка накопичилась до 2014 року, і поступово процес пішов — принаймні, найбільш одіозних персонажів, які зараз працюють на Росію, позбавили звання. 

Чи працюють петиції? 

Якщо ви зайдете на сайт Президента в розділ «Петиції», знайдете там тисячі петицій про посмертне присвоєння звання військовим. Від початку повномасштабної війни нагородження загиблих воїнів званням Героя України стало найпоширенішою темою петицій до глави держави. «Звичайно, кожна людина хоче, щоб її близького вшанували. Вони для нас всі герої. Ти ж не можеш не вважати свого близького героєм. Він герой — для тебе, для батьків, для друзів. Але далі вже це вирішує держава, вирішує Генштаб», — говорить ҐРУНТу Марина Петриченко, сестра загиблого захисника Павла Петриченка. 

Ці звернення масово поширюються через соцмережі, чати, білборди, оголошення по радіо. «Прошу підтримати петицію про присвоєння звання Героя України загиблому…», — можна прочитати навіть на оголошеннях, написаних від руки і наклеєних на стовпах. Автори петицій прагнуть зібрати 25 000 підписів за три місяці, адже подолання цього порогу зобов’язує президента розглянути петицію і дати офіційну відповідь. В народі панує переконання: якщо петиція набрала 25 тисяч голосів, це вже майже гарантія результату. Але це не так. Люди не розуміють, чому не отримують відповіді, чому все зависає, чому влада мовчить. 

«Люди вважають, що надважливо набрати саме 25 тисяч голосів, — розповідає Марина Петриченко. — І от їм не вистачає сотні голосів, і вони вважають: якби набрали, тоді б дали. Насправді є тисячі петицій, які набрали 25 тисяч, і досі нічого не рухається. Просто тому, що немає відкритого, зрозумілого механізму. Він існує, але лише внутрішньо, не для громадськості». 

У владі кажуть, що петиція — це хибний спосіб ініціювати нагородження почесним званням. «Присвоєння звання Героя України (посмертно) відбувається виключно за поданням військової частини, зазвичай це бригада», — пояснив ҐРУНТу заступник керівника Офісу президента Павло Паліса. — Сама по собі петиція не є підставою для присвоєння звання Героя України. Цей механізм не є чимось новим — він є незмінним вже більше двадцяти років і визначений Порядком представлення до нагородження та вручення державних нагород України, затвердженим Указом Президента України від 19 лютого 2003 року № 138». 

Та якщо петиції не працюють, про це варто було б чітко й недвозначно просигналізувати суспільству й тим тисячам людей, які їх створюють. Вахтанг Кіпіані розповідає: «Я служу в бригаді з одним чоловіком, який зібрав підписи для вшанування свого сина. Відповіді — нуль. Уже понад рік. Про що це свідчить? Що ця комісія, яка там є, не виконує свою роботу. Хоча б написати: “Дякуємо, отримали, не вбачаємо підстав”. Або: “Передали президенту, чекаємо рішення”. Має бути граничний термін. Комісія при главі держави не може все життя думати над конкретним випадком».

Як діє механізм подання на нагородження

Процес подання на присвоєння державної нагороди чи почесного звання розпочинається на рівні підрозділу, де служить або служив військовослужбовець. Командир, який бачив бійця у бою, знає його реальні заслуги й розуміє рівень його участі у виконанні бойових завдань, ініціює подання. Далі командування батальйону оцінює конкретні обставини служби і вже виходячи з цього  визначає, яку саме нагороду пропонувати: Хрест бойових заслуг, орден «За мужність», орден Богдана Хмельницького чи звання Героя України.

«Тільки побратими і командири знають, хто чого вартий. Родини в 95% випадків не уявляють, чим займались і через що пройшли їхні близькі. Частина приховує, щоб не лякати, дехто не каже — бо вважає, що це доросла військова робота, і немає чого пояснювати. Там дуже мало світлого — це кров, своя і чужа. І тільки бойові товариші можуть сказати, чи людина справді заслуговує на звання Героя», — говорить Вахтанг Кіпіані.

Після ухвалення рішення в батальйоні його обговорюють і погоджують із командиром частини. Якщо той підтримує ініціативу, далі готується рапорт. Це вже завдання відповідального підрозділу бригади — діловодів. Рапорт повинен чітко, обґрунтовано описувати, за які саме вчинки людину подають на нагороду. «Це не може бути загальний опис характеру, патріотизму чи моральних якостей. У рапорті повинні бути зафіксовані конкретні епізоди з бойового життя, зазвичай це 5–6 ситуацій, які демонструють мужність, самопожертву чи ефективне виконання бойових завдань», — говорить військовослужбовиця Ольга, яка служить у відділі кадрів 4 бригади «Рубіж».

Особливу увагу приділяють останнім місяцям служби  або періоду, що передував загибелі, якщо йдеться про посмертне звання. Якщо людина служила довго, то все одно акцент робиться на недавніх подіях. Рапорт включає деталі: час, місце, застосоване озброєння, масштаб виконаного завдання. У випадках, коли є відео з дронів або камер спостереження, командування може надавати їх групі відповідальних за нагородний лист, щоб краще сформулювати зміст подання. Це не є формальним «доказом», але допомагає зрозуміти, що саме сталося і як це відобразити у тексті.

Ольга пояснює ҐРУНТу: «Після підготовки нагородного листа документ підписується командиром частини і надсилається до вищого штабу. У випадку з Національною гвардією це територіальне управління, далі — Головне управління НГУ, після цього — Міністерство внутрішніх справ. Усі ці інстанції мають право переглядати документ, повертати його на доопрацювання, уточнювати формулювання або вимагати додаткових деталей». Після цього нагородний лист потрапляє в Офіс Президента. 

«З нашого боку важливо пояснити, що жодна петиція на сайті президента не здатна замінити або обійти цю процедуру. Якщо командування батальйону не вбачає підстав для подання на звання Героя, така ініціатива просто не матиме руху. Бувають випадки, коли ми подаємо бійця на одну нагороду, а комісія присуджує йому іншу», — говорить Ольга.

Втім на практиці не завжди навіть на бригадному рівні все відбувається так просто. Іноді нагородження залежить не від вчинку, а від особистих відносин між командирами. Якщо, наприклад, між командиром батальйону та начальником штабу бригади є конфлікт, то таке подання можуть просто «загубити». «У нас не працює система: приніс рапорт – зареєстрували. Усе відбувається неформально. Якщо генералу щось не сподобалось, документ просто не реєструють. Так само з нагородами. Можуть сказати: “погано описано” або взагалі нічого не сказати. І подання повертається на бригаду, наче його й не було. Ти вважаєш, що відбувається розгляд, а насправді воно просто викинуте в корзину», — розповів ҐРУНТу командир піхотного батальйона на умовах анонімності. 

Навіть якщо все погоджено, від моменту подання до моменту отримання нагороди минають місяці. На кожному рівні може бути своя затримка й перевірка формулювань. «Ти робиш подання. Воно тиждень іде по бригаді, два тижні готується. Потім — ще тиждень в  угрупованні військ, потім ще місяць в Генштабі. Якщо десь кома стоїть не так, теж повертають. І ось уже три місяці пройшло, а людина, яка ризикувала життям, навіть не розуміє, буде нагорода чи ні. Це не просто несправедливо — це демотивує всіх», — говорить командир батальйону. 

Військові також розповідають про практику так званих квот, коли до візиту найвищого командування частинам надсилають вказівки, скількома нагородами й кого (але не «за що») нагородити. «До нас приїжджає командувач. Його люди дзвонять і кажуть, наприклад: “У нас з собою п’ять золотих хрестів, один орден Богдана Хмельницького. Завтра визначте, кого нагородити”. А в тебе є десять достойних, а дати можна лише одному. Дев’ятеро інших на тебе дивляться й питають: “Чому не я?” І ти сидиш і пояснюєш, що це не ти винен, це така система», — каже командир піхотного батальйону. 

«Ніхто не має права квотувати, якщо військова частина подає. Якщо в підрозділі ССО чи в “Чорних Запорожцях” більше вояків, які здійснили героїчні вчинки, значить, там мають бути більше і нагород. А не так, що “у вас уже є, тому нові не отримаєте”. Це принизливо. Це деморалізує. І це прямо суперечить ідеї, що держава визнає подвиг. Бо в таких випадках вона радше його ігнорує», — каже Вахтанг Кіпіані. 

Хто і як ухвалює рішення

Після подання нагородний лист рухається ланцюжком далі й потрапляє в Офіс Президента, де є окрема Комісія державних нагород та геральдики. «Зараз ми покладаємося передусім на процедуру подання військовими частинами, бо ніхто краще за побратимів та безпосереднього командира не знає заслуг конкретного військового. Кожен випадок ретельно розглядається експертною групою, утвореною при Комісії державних нагород та геральдики при Президентові України», — каже Павло Паліса. 

Комісія, як дорадчий орган при президентові, розглядає подання на нагородження, ретельно перевіряючи, чи відповідає кандидат критеріям, визначеним законодавством, і чи є його заслуги такими, що справді потребують відзначення на державному рівні. До компетенції комісії також входить сфера геральдики: розгляд питань, пов’язаних із державною символікою, знаками, гербами, орденами й іншими елементами, що мають офіційне представницьке значення. Проте ця функція другорядна у порівнянні з роботою у сфері нагородження. 

Від моменту подання нагородного листа до бодай якоїсь реакції може минути півроку, рік, а то й більше. Часто рішення про нагородження просто зависають без будь-якої офіційної комунікації. Родини загиблих, а часто й військові частини не знають, чи розглядали подання, чи відхилили, чи воно загубилось десь між штабом, міністерством і Офісом Президента. «Комісія з державних нагород має бути розширена, щонайменше на час війни. Не можна, щоб військові чекали рік або два, не розуміючи, чи буде взагалі нагорода. Людина ризикує, проливає кров, а потім просто мовчання. Це не лотерея. Держава має давати відповідь. Навіть відмова — це краще, ніж тиша», — каже Вахтанг Кіпіані. 

Андрій Гречило, голова Українського геральдичного товариства та член Комісії з державних нагород та геральдики більше 15 років, розповів ҐРУНТу про роботу комісії. «На жаль, комісія вживу останній раз збиралась 1 червня 2018 року. Онлайн лише надсилають іноді матеріали, які стосуються міністерств, служб, їхніх службових нагород», — каже в розмові Андрій Гречило. Втім він наголошує, що ситуація не нова: комісію не збирали і за каденції минулих президентів. 

Комісію державних нагород та геральдики очолює Андрій Єрмак, керівник Офісу Президента України. Андрій Гречило говорить, що це загальна практика: автоматично новим головою комісії ставав новий очільник офісу чи раніше адміністрації. Його заступником є Олексій Дніпров, керівник Апарату Офісу Президента. Серед членів комісії є як державні службовці, так і науковці, волонтери й громадські діячі. Андрій Осідак,  керівник департаменту, що займається питаннями нагород, громадянства та помилування в ОПУ, виконує функції відповідального секретаря комісії. Олексій Покотило — керівник управління з питань воєнної безпеки в Офісі Президента. 

Із гуманітарного середовища участь беруть Андрій Бокотей, професор Львівської академії мистецтв, науковці-геральдисти — Віктор Бузало, Микола Чмир та Андрій Гречило, Олександр Копиленко, директор Інституту законодавства Верховної Ради, Василь Кремень, президент Національної академії педагогічних наук України. Також в комісії є Олександр Мацько, член Ради волонтерів Міноборони та Юрій Москаленко, координатор волонтерської групи з Білої Церкви.

Андрій Гречило вважає, що теперішній склад комісії не є компетентним і не може приймати рішень щодо нагородження: «Вже двоє чи троє членів комісії встигли померти. Тобто у списку — мертві душі. До того ж, фахівці з геральдики й нагородної системи не можуть дати оцінку людині, бо не мають доступу до її справжніх заслуг. Це не може бути експертизою, якщо я не знаю, що насправді зробила людина. Але це повинні знати хто? Люди з контретних відомств, якщо це Нацгвардія, то Нацгвардія». 

Власне, рішення про нагородження ухвалює не сама комісія, а експертна група, яку створив при комісії у травні 2023 року президент Зеленський. На запитання про її склад Павло Паліса відповідає: «До складу експертної групи входять представники Міністерства оборони України, Апарату Головнокомандувача Збройних Сил України, Генерального штабу Збройних Сил України, командувань видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, командувань оперативно-стратегічних угруповань військ (сил), Міністерства внутрішніх справ України, Національної гвардії України, Державної прикордонної служби України, Державної служби України з надзвичайних ситуацій, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, Управління державної охорони України, Офісу Президента України». За інформацією джерел ҐРУНТа, склад експертної групи є непублічним. 

Як саме ці люди визначають, чи є чин людини подвигом? «Чітких критеріїв ніколи не було і не буде, бо героїчний вчинок — це завжди дуже складна комбінація факторів та обставин. Тут механістичний підхід недоречний. Ми не можемо визначити, скільки треба знищити особового складу чи техніки ворога, бо, крім сухих цифр статистики, є ще вихідні умови та конкретна ситуація», — відповідає Павло Паліса. 

Закон оперує загальними формулюваннями геройського вчинку, але у реальній бойовій практиці ці поняття надто розмиті. Якщо один командир вважає подвигом евакуацію пораненого з-під обстрілу, другий — знищення колони техніки ворога, третій — утримання кругової оборони. Відсутність уніфікованих стандартів дозволяє системі діяти за логікою «свого бачення», саме відкриває простір для суб’єктивізму і конфліктів, посилення напруги і втрати довіри. «Ми маємо досвід трьох років повномасштабної війни і загалом одинадцяти років війни. Ми можемо узагальнити й класифікувати, щоб людям було зрозуміло, за що саме дають Героя, а за що — інші державні нагороди», — говорить Юлія Месь.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!