Художниця з Франківська пише незвичайні картини і продає їх, щоб допомагати ЗСУ

Марта Пітчук – молода мисткиня, авторка серії картин «Мотанка», яку вже встигли високо оцінити глядачі не лише у соцмережах, але й у виставкових залах України, Чехії, США, Таїланду та Бельгії. З початку повномасштабної війни Марта продає свої картини на аукціонах, щоб допомогти ЗСУ.

Остання «Мотанка» пішла з молотка за 430 тис грн, і всі ці кошти франківська художниця передала на автомобіль та дрон для «Азову».

Скільки ще «Мотанок» допомогли українським військовим на фронті, як створює їх художниця і яке мистецтво вона не сприймає, Марта Пітчук розповіла Укрінформу.

МИСТЕЦТВО МОЖЕ ДОПОМАГАТИ!

- Це вже п’ята моя картина, яка від початку повномасштабного вторгнення була продана на аукціоні для допомоги ЗСУ, - розповідає Марта Пітчук.

Ми зустрічаємось з нею у середмісті Івано-Франківська. Тендітна художниця зізнається: малює з дитинства, адже мама – вчителька малювання. З початку повномасштабної війни вона зовсім не могла зосередитись на творчості, але дуже хотіла допомогти українським бійцям. Тому ходила плести захисні сітки, брала участь в інших волонтерських акціях.

- Увесь цей час я думала лише про те, що ще можу зробити такого, що вдається найкраще саме мені. Тоді я виставила першу свою картину на благодійний аукціон, з якого 100% коштів передала ЗСУ та волонтерам. За гроші від наступних проданих робіт ми придбали для військових тактичні рюкзаки, шоломи, наколінники, навушники, прилад нічного бачення, старлінк та інше. Тоді я подумала: «Ого! Мистецтво може допомагати!» - і вирішила, що писатиму картини, а всі кошти за них віддаватиму на допомогу армії, - пригадує художниця.

Нині свою волонтерську справу вона здебільшого розділяє з подругою Анжелою Підхомною. Запевняє, вона та ще кілька волонтерів, з якими співпрацює, добре знають потреби військових на передовій, з багатьма бійцями були знайомі ще до вторгнення російських загарбників.

- Я зазвичай не отримую цих коштів за картини, вони відразу надходять волонтерам. Для мене важливо, щоб я довіряла довіряла цим людям, а їм щоб довіряли ті, кому купують усе необхідне. Тобто я повністю несу відповідальність за аукціонні кошти, і для мене важливий оцей ланцюжок довіри, - каже Марта.

Від початку війни через такий ланцюжок Марта Пітчук передала майже мільйон гривень для допомоги українським військовим.

РАДІЮ, КОЛИ В КАРТИНАХ "ВПІЗНАЮТЬ" СЕБЕ, МАМУ ЧИ СЕСТРУ

Перша «Мотанка» з’явилась на полотні Марти Пітчук ще у 2015 році. Ідею художниця виношувала досить довго. Каже, тоді щойно закінчила інститут і ніяк не могла наважитися вийти за свої мистецькі “рамки”.

- Мені трохи страшно було втілювати цю ідею, бо я такого раніше в мистецтві не бачила. Мені здавалось, що це буде моторошно і претензійно… - пригадує художниця.

Вона додає, що весь час намагалась уявити, якою була б лялька-мотанка, якби під нитками у неї було обличчя.

- Першу картину я писала дуже довго, бо намагалась імітувати присутність обличчя під нитками. У мене нічого не виходило, я переписувала картину багато разів , а потім зрозуміла – нічого імітувати не треба, варто прописати обличчя жінки, а потім закрити його нитками. І я тоді створила деталізований жіночий портрет – очі, вії, брови… і закрила його нитками. А тоді збагнула, що отримала те, що довго хотіла бачити, - зізнається Марта Пітчук.

Коли кілька «Мотанок» вже з’явились на виставках, авторці було цікаво, як сприймуть її ідею глядачі. Вона потайки підходила до людей і слухала, що вони  між собою говорять.

- А вони часто казали: «О, така гарна картина, а лице якесь дивне. Чого то не гарна дівчина?» Тоді я собі поставила за правило – писатиму так, як відчуваю. Так, картини можуть подобатися не всім, можуть бути не всім зрозумілі, але це додало мені внутрішньої свободи, і ця тема почала розвиватись, - усміхається художниця.

Нині у серії  «Мотанка» Марти Пітчук близько 80 картин. Усі обличчя на них закриті нитками навхрест, як в однойменної української ляльки. Попри це люди часто в них упізнають себе та своїх близьких.

- Мені пишуть, що я намалювала чиюсь маму, сестру, портрет… Я в ці моменти дуже радію, бо ці картини і є про нас, українських жінок, - запевняє Марта.

МОЇ КАРТИНИ – ЦЕ КІНО, ПОСТАВЛЕНЕ НА ПАУЗУ

Нині створювати «Мотанки» Марті допомагають подруги і знайомі, яких вона запрошує в майстерню натурницями. Саме їхні обличчя Марта потім закриває на полотні нитками. Але найбільш клопітка праця починається, коли художниця береться за вбрання «Мотанки». Адже кожна з них представляє окремий етнічній регіон, а тут - різноманітні вишиванки, щоразу інший крій, узор та елементи одягу. Щоб відтворити це, Марта Пітчук звертається до літератури та музеїв. Каже, вже зібрала невелику колекцію книг та давнього одягу і вони не перестають її дивувати та закохувати.

- Зараз я чищу на балконі старий кожух, якому більше сотні років, - усміхається Марта.

Каже, раніше їй здавалось, що вона дуже добре знає українську культуру, бо свого часу навчалась у Косівському училищі, а тому багато могла розповісти про чільце (прикраса, яку вдягають на чоло. - ред.), тобівку (гуцульська сумка. - ред.) та інші елементи тамтешнього традиційного строю. Проте коли мисткиня почала вникати в деталі одягу, зрозуміла, що прогалин в її знаннях дуже багато, і це спонукало до подальших розшуків.

- Тепер я навіть намітку різними способами вмію мотати, і якщо мені чогось у строї не вистачає, я все доробляю самотужки, - говорить Марта.

Окрім жіночих вишиванок, в які художниця «одягає» своїх героїнь, вона детально опрацьовує і їхній головний убір. Каже, старі фотографії та малюнки в книжках дають тільки поверхневе розуміння, а вона мусить знати не лише як виглядає убір спереду, але і який у нього вигляд збоку та як він кріпиться ззаду.

Художниця пригадує, перші свої «Мотанки» писала на темному тлі. Цю техніку запозичила в іконописі, коли спочатку лики і ризи святих покриваються темною фарбою, а потім світлі частини прописуються яскравими мазками. Пізніше від цієї техніки майстриня відійшла, але для усіх «Мотанок» залишила спільну концепцію – кожна має не лише відкрити красу етнічного одягу, але й випромінювати енергію.

- У картинах досить складно передати емоції без обличчя. Коли я пишу звичайний портрет, то емоції можу передати за допомогою міміки, очей… Тут я трохи позбавлена такої змоги, а тому використовую інші засоби – колір, контраст, рух, композицію, динаміку. Мені ще подобається, коли в картині багато експресії і вона перебуває в русі. Розумієте, коли мені приходять ідеї цих картин, то я бачу їх не як фотографію. Вони не статичні, а крутяться, танцюють. І я подумки зупиняю цей рух. Ці картини я бачу як кіно, поставлене на паузу, - ділиться художниця.

БАГАТОРУКА «МОТАНКА» МЕНІ НАСНИЛАСЬ

Коли Марта Пітчук починає чергову «Мотанку», то працює в майстерні дуже інтенсивно. Але є картини, які закінчити так само швидко не вдається. Тоді вона їх розвертає “лицем” до стіни і робить паузу.

- Одна «Мотанка» стояла так до півтора року. Але коли я її розвернула, то дописала за півгодини. Я дуже люблю починати картини, але не завжди легко їх закінчувати, - розповідає художниця.

- Якось у Фейсбуці ви написали, що в майстерні чуєте, як «Мотанки» перешіптуються між собою. Чи не було з ними якихось містичних історій?

- Написання картин – дуже цікавий процес. Часом в мене складається враження, що не я їх придумую, а вони самі до мене приходять. Це складно описати. В мене ніколи такого немає, що я сідаю з блокнотом і думаю, яка картина стане наступною. Всі ідеї приходять до мене неочікувано, а я лише їх осмислюю, поєдную... Ось «Мотанка-Україна» мені наснилась. Вона – багаторука. Там кожна деталь: головний убір, корсетка і навіть намисто - відповідають окремому етнічному регіону. Ідея була в тому, щоб показати, наскільки ми об’єднані, наскільки Північ, Південь, Схід, Захід та Центр України нині єдині. Це робить цю «Мотанку» вольовою і сильною.

- «Мотанки» є також на хустках від української дизайнерки одягу Любці Чернікової. В яких ще благодійних проєктах ви брали участь від початку повномасштабної війни?

- Спочатку було багато благодійних аукціонів, і в більшості з них я брала участь. Але переважно це були продажі принтів картин. Тобто я надавала великий файл своїх творів, і волонтери їх друкувати та продавали. Ще один благодійний проєкт у мене є з Любцею Черніковою. Вона ще до повномасштабної війни запропонувала друкувати хустки з моїми картинами. Ми домовились і взялись за роботу. Але з початком активних бойових дій ця ідея затихла. Пізніше ми знову взялися за цей проєкт, щоб зібрати кошти на благодійність. Тепер у нас є хустки з двома картинами і у двох різних тканинах – на шовку та на вовні. Крім моїх «Мотанок», Люба друкує ще одну благодійну хустину від художника Ярослава Шкрібляка. З цих хустин ми вже зібрали більше мільйона гривень, які теж передали волонтерам.

- Війна відкриває багато нових імен у мистецтві. А чи є нині табу у художників? Що  у цей час ви ніколи не малювали б?

- Я спостерігаю за мистецтвом, яке з’являється під час війни. Я не критик, але з того, що мені потрапляє на очі, можу сказати, що мені не подобається продукт, створений нашвидкуруч. Це коли байдуже, яке виконання та зміст, аби було максимально патріотично. Я вивчаю багато про етнічний стрій. Тепер бачу, що з’явилися художники, які невміло його подають. Вони продукують віночки з маками та блискучими стрічками, шаровари і так далі. Тобто подають це швидко, без знань і підґрунтя. Мені здається, що це стало тепер дуже масово. Але, думаю, цей період пройде, просто є митці, які лише тепер відкрили для себе українську культуру. Утім, маю переконання, що такий продукт без дослідження та вивчення втрачає свою якість, автентичну красу.

- Свого часу ви займались муралами. Ця історія має продовження?

- Це більше були роботи мого чоловіка. Юрій Пітчук створив серію муралів з жінками в етнічних строях в різних куточках України. Один з них був зроблений в Авдіївці за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Я йому лише допомагала. Насправді, це цікаво. Спочатку мені здавалося, що це дуже складна робота, бо я боялась висоти. Наш із чоловіком перший мурал був на 9 поверхів, а я просто з перших рівнів повзала навкарачки. Це гарно виглядає лише збоку - художники собі стоять і малюють. Насправді ж тут постійно треба зважати на погоду. Одного разу був такий вітер, що під час роботи знесло щити з риштування. Також це велике фізичне навантаження: я на собі носила відра з фарбою. Робота небезпечна, і я увесь час працювала у страховці, щоб не впасти. Але це – цікавий досвід, після якого я з радістю повертаюсь, щоб працювати з «Мотанками».

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!