"Коли батьків бомбили, росіяни святкували наступ". Історія жительки Росії та її сім'ї, які переїхали на Прикарпаття

50 днів великої війни під обстрілами прожили батьки Ольги у Сєвєродонецьку на Луганщині. У цей час жінка перебувала у Росії (виїхала туди 20 років тому) та шукала можливість допомогти їм. Спочатку вдалося евакуювати батьків із Сєвєродонецька в Івано-Франківськ. Згодом з Москви Ольга з донькою переїхали до батьків.

Свою історію, роздуми про російську-українську війну та відмінність обох націй три жінки однієї сім'ї — бабуся, донька та онука розповіли кореспондентці Суспільного. З метою безпеки редакція змінила імена співрозмовниць.

Три покоління — одна війна

На одній з кухонь Івано-Франківська ми зустрілися із жінками трьох поколінь — Галиною, Ольгою та Лізою. Галина понад пів століття прожила у Сєвєродонецьку. Вона пам'ятає, як приїхала 20-річною і місто тільки розбудовували. А вже в старості на її очах — у 2014 та 2022 — його двічі окуповували російські війська. Її донька Ольга у 80-х вступила в один з вишів у РФ та залишилася там жити. Одружилася та народила двох дітей. Донька Ольги — Ліза все свідоме життя жила у Росії, проте родина часто навідувалася до бабусі у Сєвєродонецьк. Сім'я чекає, щоб ще одна дочка змогла виїхати з Москви та опинитися в безпеці.

50 днів без тепла, світла та газу: історія Галини

З перших днів повномасштабного вторгнення РФ у Сєвєродонецьку пропало теплопостачання, потім — світло і газ, пригадує Галина. Вона з чоловіком залишилися в під'їзді чи не єдині. Обом — за 70 років.

"Балкона вже не залишилося. І стіну вибило, а на вулиці — мороз. Ми сиділи в коридорі увесь час. А потім дід так ослаб, що він не міг уже сидіти. У коридорі лежав. Ми залишилися самі у під’їзді. Всі вже втекли по підвалах, у бік комбінату, тому що спокою не було зовсім. Все це було страшно", — пригадує Галина.

Я почала кричати: “Люди, хто-небудь єсть?”

"Коли у нас все закінчилося і навіть не було теплої води, щоб дідові таблетку запити, я вийшла у під’їзд і почала стукати паличкою своєю по дверях: “Люди, хто-небудь єсть?” Якраз прийшов наш сусід провідати квартиру. Він віддав свій хліб і оливкову олію. Я нагодувала діда і він наступного дня піднявся", — продовжує Галина.

"Коли евакуювали, не впізнала міста"

На 50 день повномасштабного вторгнення, після декількох невдалих спроб, доньці Ользі таки вдалося домовитися про евакуацію батьків, каже Галина.

"Вже, коли нас виносили з під'їзду, бо ми вже не могли вийти, то бачили вирву зі самого під'їзду метрів на п'ять і стіни обгорілі. Коли виїжджали, то я не впізнала нічого: одні вирви навколо, дерева зрубані. Зовсім не впізнала свого міста, — розповідає Галина. — Коли я приїхала у Сєвєродонецьк, у 1965 році, середній вік містян був 28 років. Старих не було, тільки малечі повно і молоді. Це на ентузіазмі збудоване місто. А льодовий палац, який розбомбили зовсім, тільки кути залишилися, Палац культури хіміків, де ми розписувалися. Дуже багато місць знищили".

Спочатку подружжя доїхало до Дніпра, а згодом — в Івано-Франківськ.

З 18 квітня в Івано-Франківську

"Я настільки вражена людьми, які тут проживають, чи мені так трапилося. Попадалися тільки добрі, доброзичливі люди. Тут не дадуть ні з голоду померти, ні на вулиці. Франківки — вони такі незалежні, самодостатні — це просто відкриття для мене. Там жінки трішки інакші. Ні, вони теж, я не хочу ганити. Просто характером вони більше від чоловіків залежать, від обставин. А тут — ні.  Вибирають свій шлях", — пояснює Галина.

Із собою взяла альбом та материну шаль

"Знаєте, це неможливо зібратися в той момент. А що взять? Зараз жалію, що не взяла "кравчучку", бо казали, що місця не буде. От як мені залишити альбом, який ми з дітьми ліпили, коли вони росли, онучки? Я взяла той альбом, а він — важкенький. Взяла мамину шаль, якій років 200. У цей час емоції, почуття переважають. Навіть лялечку маленьку взяла, уявляєте? Та ось навіть забула свій протез. Від сухарів, від того, що не було вареної їжі, запалилися ясна. Я зняла протез і так він залишився там", — розповідає Галина.

"Є образа і зло, на тих людей, що там"

"Я от думаю, як оце все гребуть-вигрібають з моєї квартири. Мені якось і не шкода. Я знаю, що бібліотека моя залишиться, я її все життя збирала. Знаю, що ніхто з них книжки не візьме. Звичайно, хочу повернутися, однак зараз жити там неможливо. Але є образа і зло, на тих людей, що там. Мої подруги, кажу їм: треба тікати, виїжджати. То казали, що і там добре. Це в мене така найкраща подруга була", — ділиться Галина.

"Треба йти до краю, до перемоги"

"Пробачити росіян? Ні, не можна, — говорить плачучи жінка. — Як я можу простить? Скільки хлопців так полягло, діти чиїсь, це — мої сини. Треба йти до краю, до перемоги".

"Більшість шукали свою долю на Москальщині" — історія Ольги

"Більшість людей із Сєвєродонецька, які шукали свою долю, їхали на Москальщину, — каже Ольга. — Я там все життя прожила, понад 23 роки. Але мене завжди вражало, наскільки ми різні. Я ніяк не могла вписатися у цю ментальність, а потім просто полишила ці спроби. Обрала такий одинокий спосіб життя. Росіяни дуже люблять із себе щось вдавати. Гонору — на рівному місці, а насправді за душею — нічого. І дуже агресивні".

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!