Коли інших вже не ждуть

Скільки зниклих безвісти в зоні АТО, як рідні самотужки знаходять їх у моргах та про що звітує спеціалізоване пошукове відомство.

На перший погляд, ці історії схожі одна на одну: був у зоні АТО, востаннє вийшов на зв’язок, зник… Насправді ж за кожною – своя симфонія «Градів» чи тиждень життя контуженого бійця, який не їде до лікарні, щоб не кидати побратимів. Автомобілі, що «розчиняються» в повітрі на розбитих трасах Сходу, сухі запрошення до моргів на впізнання та випадкові уривки інформації, які стають для близьких рятівною соломинкою: може, живий?

Вже поховали

Хаpків’янка Тетяна Лисенко розшукує свого друга Артема Звоненка 1987 року народження. До зони АТО Артем виїхав у складі 92-ї механізованої бригади. За словами дівчини, хлопці перебували десь біля Комсомольська. 27 серпня колону розбили з «Градів». Відтоді жодної інформації про долю Артема немає. Охочих допомогти знайти солдата вона не бачить – підтримують зв’язок із нею та переймаються хіба що ті, хто воював пліч-о-пліч із ним.

Сергій розшукував свого батька 46-річного Івана Журавльова з Національної гвардії, який востаннє виходив на зв’язок 17 серпня. «Батько був контужений, але сім днів не залишав своїх побратимів, – розповідає син героя-добровольця. – І тільки коли стан дійшов до критичного, його та інших мали відправити до шпиталю. Однак машина, якою їх вивозили, можливо, це був волонтерський автомобіль до Києва чи Дніпропетровська, потрапила в засідку». Довго родина не мала ніяких новин про долю Івана Вікторовича. «Лише 27 серпня зателефонував і повідомив, що живий. Зараз перебуває в полоні, – повідомив Тижню Сергій.

–Я звернувся в Центр звільнення полонених та СБУ, у списках він є. Кажуть, що працюють над звільненням».

Серед зниклих і мирні мешканці. Наприклад, Олександр та Едуард Ходько, громадяни Білорусі з посвідкою на постійне проживання в Україні, прописані в Краматорську.
7 вересня чоловіки їхали з Донецька до Слов’янська автомобілем Skoda Superb. У Красноармійську їх розвернули. Близько 18:00 вийшли на зв’язок востаннє – сказали, що їдуть у бік Єнакієвого і що чути стрілянину. Потім слухавку вже ніхто не брав. Близько 3:30 один із телефонів відповів, однак той, хто прийняв виклик, мовчав. Потім апарати були вимкнені.

...Залишаючи в тематичних спільнотах повідомлення з проханням допомогти знайти зниклих: своїх батьків, дітей, братів, коханих, друзів, люди часто додають слова «благаю», «благаємо».

«Можливо, хтось щось чув чи знає... благаємо...» – пише молода жінка. Вона шукає свого родича Романа Данилевича 1980 року народження. Місто Ковель, 51-ша бригада, 6-та батарея. На фото добре вбраний і впевнений у собі чоловік тримає за руку маленьку дівчинку в білій сукні. Поряд усміхнена красуня.

Роман, пише Ольга, востаннє виходив на зв’язок ще 24 серпня. Тоді був під Іловайськом. 25-го родині повідомили, що поранений у спину чоловік відправлений до Старобешевого, де його мали оперувати. 28-го він з’явився у списках загиблих – і рідних одразу попросили приїхати до Мелітополя на впізнання. Але це було не його тіло. 4 вересня близьких поінформували, що пораненого залишили на блокпосту, де ним опікувався лікар-доброволець із Рівного...

На календарі 15 вересня. На дзвінок Тижня відповідає спокійний і м’який жіночий голос. «Алло? Так. Дякую. Ми його вже поховали», – відрізає Ольга.

«Це божевільня, – зітхає вона згодом. – І ви тут нічим не зарадите, нічим не допоможете. Утім, якщо можете, напишіть, хай це знають рідні зниклих: їх ніхто не шукатиме. Шукати треба самотужки – у переповнених моргах, де догнивають сотні трупів. Морг у Мелітополі забитий, у Дніпропетровську також... Там ми Романа і знайшли. Вас просто пускають всередину, де під номерами 1, 2, 3, 4, 5 лежать одне на одному тіла і гниють. Я раджу всім просто їхати й шукати своїх близьких».

Від 29 до 700

Як відомо з відкритих джерел, у списках створеного на базі СБУ Міжвідомчого центру допомоги громадянам у питаннях звільнення полонених, заручників та пошуку зниклих, за останніми даними, фігурувало «близько 700 прізвищ» (що вкрай цікаво, адже в Міноборони востаннє звітували про кількадесят зниклих. «А ось за інформацією Генерального штабу Збройних сил, безвісти зникли 22 військовослужбовці, Прикордонної служби – 7 прикордонників», – йдеться у присвяченій зниклим у зоні АТО публікації «Радіо Свобода» від 15 вересня). Складають списки на підставі звернень громадян, які повідомляють про відсутність зв’язку зі своїми близькими. Як розповів радник голови СБУ Маркіян Лубківський, Міжвідомчий центр також співпрацює з волонтерами, громадськими активістами, незалежними журналістами. СБУ веде активну роботу з визволення та повернення людей, із їхніми сім’ями підтримується постійний контакт. Із-поміж рідних п’яти зниклих, із якими поспілкувався Тиждень, із державою наразі контактує лише Сергій Журавльов, батько якого сам зателефонував йому з полону.

Доволі показово й те, що згаданий центр ані оприлюднює повних офіційних списків зниклих, ані уточнює, скільки осіб перебуває серед заручників і місцезнаходження скількох невідоме, а також чомусь не бажає ділитися реальними результатами своєї діяльності, крім єдиного озвученого на сьогоднішній день «дозволу» родичам самотужки вивезти із зони тіла загиблих.

Одним із прикладів роботи є досягнута в результаті складних переговорів домовленість про надання «зеленого коридору», яким батьки двох загиблих льотчиків можуть вивезти з контрольованого терористами району тіла синів. Члени українського екіпажу після ураження літака бойовиками залишалися в ньому до останнього, відводячи палаючу машину від населеного пункту, і загинули як герої. Місцеві жителі забрали тіла й облаштували місце тимчасового поховання, поставили хрест. «Батьки вже вирушили туди, ми їх підтримуємо», – єдине, про що на сьогодні звітує прес-центр СБУ.

Нічого невідомо

Цивільних ентузіастів, які змогли б повною мірою зібрати, впорядкувати, оприлюднити та, що дуже важливо, оновлювати інформацію про військових, волонтерів і мирних мешканців, місцезнаходження яких наразі невідоме, поки що також немає. Хоч і є проекти на кшталт http://www.poshuk.name – тут уже є дані про кількадесят зниклих осіб. Кількадесят облич. І кількадесят історій, традиційно схожих та водночас не схожих одна на одну.

Ось розшукують Сергія Гришина 1984 року народження, бійця Кіровоградського полку спецназу: «29.07.2014 був відправлений на завдання в район Сніжного Донецької області.

Мали заночувати на території фермерського господарства в селі Латишеве. Там 19 хлопців потрапили в засідку. Четверо, яких виставили охороною, врятувались, але нічого не знають про долю інших бійців. У Кіровоград доставили вісьмох. Що з рештою, достеменно невідомо. Кількох із них бачили на відео в полоні. Але про Сергія Гришина інформації досі немає. Якщо ви щось знаєте про подальшу долю чи місце перебування Сергія, телефонуйте 050-441-49-73», – просить рідна сестра бійця.

«6 серпня між Сніжним і Амвросіївкою проривалася колона десантників і прикордонників, які до цього були в оточенні. Проривалися на машинах (близько 100 авто). Тоді ж потрапили під обстріл (їх обстрілювали і з боку Росії, і з боку сепаратистів). Вогонь вівся прицільно по самій колоні. Усі бійці розбіглися по лісосмугах. Олег уже до того був поранений у ногу. Він один із тих, хто тікав у посадку, – це шукають 30-річного прикордонника Олега Кислицького з Одещини. – Коли закінчився артобстріл, усі бігом позастрибували на 20 (зі 100) вцілілих автівок. Машина, якою їхав Олег, була розбита вщент. 20 автівок прорвалися з оточення. За деякий час, коли все затихло, повернулися забрати вбитих і поранених. Серед них Кислицького не було. Але відомо, що ніхто не ідентифікував і не забирав тіла вбитих, які були дуже ушкоджені снарядами. За офіційними даними, внаслідок цього обстрілу загинули шестеро – восьмеро десантників і прикордонників. За інформацією одеської газети «Известия» – близько 100 осіб. Загалом у колоні було 1–2 тис. бійців. Офіційна статистика базується тільки на тих тілах, які було знайдено та ідентифіковано».

Незнайдених ніхто не враховував.