Комбат «Свободи» Петро Кузик: «За слова "ситуація важка, але контрольована" треба розстрілювати»

До міста Сіверськ Донецької області від найближчих російських позицій вісім кілометрів. За мірками фронту — досить далеко, але ситуація на цьому, менш медійному напрямку, ускладнюється тим, що росіяни заходять у тил та намагаються відрізати логістичні шляхи.

В одному з прифронтових міст hromadske поговорило з командиром батальйону «Свобода» Петром Кузиком. Його батальйон нині підпорядковується 54 бригаді, і вже понад рік обороняє Сіверськ.

У міжвоєнному житті (між АТО і повномасштабним вторгненням) Петро Кузик — політик, член партії «Свобода», ексдепутат Київської міськради. Він критикує командування, коли ситуація стає, на його думку, критичною, виходить у медіа, і не боїться публічно озвучувати проблеми в Силах оборони. 

«Експлуатувати героїзм українського піхотинця так  довго — злочинно»

Батальйон «Свобода» стоїть у районі Сіверська півтора року. Наскільки зараз тут критична ситуація?

Ситуація дуже складна, направду. По складності, мабуть, зараз максимум. Нашу ділянку обороняти доводиться майже на 360 градусів. Так сталося, що деякі підрозділи вимушені були відійти. І настільки глибоко відійшли, що, окрім того, що оголили фланги наші, оголили тили. Як завжди у нас буває, не завжди оперативно реагують на цю інформацію. Ворог цим скористався, почав обходити. Тому певний час батальйон вів бої майже на 360 градусів. Зараз намагаємося стабілізувати ситуацію. Тактично вона поки що не вирівнялась, але вже маємо надію, що все ж таки вона або покращиться, або принаймні про нас не забудуть.

Яка роль тієї ділянки, яку ви обороняєте, загалом у ситуації для міста Сіверськ?

Для мене будь-яка ділянка надважлива, бо це українська земля. Звучить пафосно, але це правда. Ми так і працюємо. Але стратегічно вона, на жаль, теж дуже важлива.

Якщо в нашій зоні нам доведеться відійти чи буде ухвалене рішення про відхід, то вся лінія буде під загрозою. Ситуація важка в тому, що ворог майже навкруги. Нам доводиться буквально з боєм собі пробивати логістичні шляхи. Підрозділ майже третій рік воює і з поповненням, як у кожного підрозділу, проблеми. Не вистачає людей, щоб якісно заповнити бойові порядки.

Як командування реагує на ваші доповіді про те, що ви фактично близькі до оточення?

Не було оперативного реагування. Вірили в брехню і в хороші новини. Була ситуація, коли ми показували, що там нікого немає, [інші] стверджували, що там є контроль наших військ. Командування спочатку вірило в хороші новини. Потім, коли почалися бої, почалися серйозні проблеми — люди пропадають, полон, почали зазнавати втрат, вже стало очевидно, що там ворог. То замість того, щоб ухвалювати оперативні рішення, прислали перевірку, яка має верифікувати ці дані. Але зараз комунікація налагоджена. Інформація дуже швидко проходить від нас наверх і зверху до нас.

Тримається лінія на геройстві піхоти, на геройстві звичайного солдата. Це треба змінювати, тому що експлуатувати героїзм українського піхотинця, по-перше, так довго — злочинно, а по-друге, неможливо буде, бо героїв багато не буває. І їх і не має бути, героїв. Має бути планова робота.

«Олдові військові, коли чують у свій бік критику, у них передінфарктний стан» 

Ви не кадровий військовий, ви фактично виросли з добробатів. Мені здається, це зовсім інша культура, інший світогляд. Як генерали реагують на те, коли ви йдете в медіа, сперечаєтеся з ними?

Я не знаю, як вони ще досі мене терплять. Я знаю їхнє справжнє ставлення до себе. Деякі бойові генерали мені казали, що захоплюються нашою роботою, нашим ставленням. А є функціонери, для яких важлива кар'єра, погони, доповісти правильно начальству, одяг, виправка. Це все теж треба, я погоджуюсь, але для них це первинно. І вони віддалили себе від лінії фронту, взявши в основу паперову роботу. Вони, звісно, нас ненавидять.

Але є такі речі, які просто не видно професійним військовим. Вони кричущі, але вони їх уже не помічають. Вони помітні людям зі здоровим глуздом, які прийшли із цивільного життя.

Ми робимо багато помилок. Ми не вміли заповнювати журнал ведення журналів. Журнал обліку туалетного паперу свого часу не вели й не ведемо його зараз. Не ведемо журналу видачі бійцям мила. Ми, наприклад, не вміємо чітко чеканити крок, коли тебе перед строєм викликає старший офіцер. Підійти до нього, щоб аж іскри з черевиків летіли. Ми підходимо звичайним нестроєвим кроком. Ми дійсно не військові. Ми цього не вчилися.

Але ми ні разу не відступили. Не побігли з позицій. Без наказу не міняли позиції. Ми кожну ротацію даємо результат не гірший, ніж, скажімо, батальйони, які очолюють кадрові військові, це перше. По-друге, між нами почала стиратися різниця. Я пам’ятаю, яке ставлення було до нас на початку війни. І зараз. Частково ми змінилися. Ми стаємо військовими все-таки. Починаємо мислити цими категоріями виключної перемоги. І частково, мені б хотілося думати, ми вплинули на тих, хто з нами працює. Вони змінились у кращий бік — стали людяніші, соціальніші, дозволяють собі жарти, випити каву з підлеглим, якісь неформальні відносини. Наплив цивільних людей в армію приніс багато користі цій армії. 

Але, повертаючись до основного питання, чи тригерить — керівництво драконить дуже сильно, коли боєць починає говорити з пресою та особливо говорити їй правду. Це не в традиціях армії. От чомусь вважається, що про проблеми не можна армійцям говорити. А я вважаю, що треба говорити. Бо озвучення проблем — це перший крок до їх розв’язання. А якщо ми проблему замовчуємо, то це навпаки перший крок до консервації цієї проблеми.

І це так само за законами управління правильна річ. Просто олдові військові, коли чують у свій бік критику, то в них передінфарктний стан настає. Їм треба або розірвати того, хто критикує, або втратити свідомість. Відповідно, розірвати вони не завжди можуть і фізично, і морально, тому доводиться терпіти. І зараз я вже бачу, що еволюція проходить настільки добре, що вони вже звикають не тільки до нас, а взагалі до альтернативної думки в армії. Це перше.

Друге — не звикли щодо суб'єктності рядового солдата. Тобто це маса, вона має бути однаково вдягнена, однаково пошикована, знати «здоров’я бажаю, пане командире», «Слава Україні». Мають в унісон говорити «Героям слава». Оце красиво для військових. Тобто думка окремого солдата — це перший крок до солдатських комітетів і так далі. А мені здається навпаки. Що суб’єктніший солдат, то більше в нього професійних навичок і вища самооцінка.

І мотивація.

Це вкрай головне. То боєздатнішим є підрозділ із таких солдатів. Так, ти таку масу не відправиш в один бік виживати, бо почнуться запитання. Але якщо ми розбираємо не радянську, а натовську систему управління, то там так плани створюються, щоб загалом був шанс у бійця вижити. Якщо ми рухаємося в цьому напрямку, то нам і потрібен інтелектуальний солдат.

«Будемо за Сіверськ рубатися»

Я б хотіла повернутися до ситуації на напрямку. Яка зараз перспектива міських боїв у Сіверську? Наскільки ми далеко від цього чи вже близько?

У воєнній аналітиці заведено розробляти сценарії, виходячи з найгіршого положення. Із цього погляду, так, вірогідно, треба готуватись до міських боїв. Нічого страшного в цьому немає. Я, наприклад, більше люблю воювати в міській забудові — дістали вже посадки, поля, болото і так далі.

При цьому не хотілося б відверто, бо постраждає місто, але все одно ніхто міста не віддасть. Будемо за нього рубатися. І певні сценарії теж треба розробляти, думати, як перекривати, як робити проблеми ворогу. Тому що ворог підійшов досить близько, йому вдалося зачепитися вже за передмістя і так далі.

Як тут воюють росіяни, яку тактику вони зараз застосовують?

Гібридна тактика. Не можна сказати, що стабілізувалась лінія, але вона більш-менш визначена. Вони чітко знають, де наші передові лінії, трамбують їх артою, КАБами, танками, САУ, «тюльпанами». росіяни зменшили кількість наступальних груп, збільшивши кількість самих груп, і намагаються малими штурмовими групами постійно атакувати різні напрямки. От знищується одна, паралельно вже йде друга.

Якщо мало засобів і ви там ледь-ледь упораєтесь з першою, другою, третьою,то в цей час десь пролазить, просочується один-два [росіянина] із четвертого напрямку, куди у нас просто не вистачає дронів глянути, бо ми концентруємось на цих напрямках. Особливо в нашій ситуації, коли ми майже б'ємося навкруги, ми не завжди можемо якісно відстежити периметр кола.

Ця тактика дієва, тому що вони точно знають, що підрозділи виснажені, що люди стомлені вкрай, що великих втрат за цей період підрозділи зазнали. Тому вони [дотримуються цієї тактики], щоб мінімізувати свої втрати, а втрат вони зазнають один до десяти. Я не жартую, я не бравую. 

Їхня тактика дошкульна. Вона дозволяє зменшувати їхні поточні втрати за день. Тому що, ну, що може зробити група з трьох-чотирьох людей? Які це штурмовики? Це камікадзе. Це суто на виснаження нашого боєкомплекту. Але є такі підрозділи, які вже настільки виснажені, що ці групи продавлюють їх. Є підрозділи, де по одній, дві людини у нас стоять там на позиціях. І там, де виходить, вони туди й заходять. От така тактика. Вона цікава і тимчасова. Можливо, це до періоду накопичення ними основних сил чи підготовки новообраних.

Придатний підрозділ закінчиться, дадуть інший?

Ви зараз воюєте як приданий підрозділ із 54 бригадою. Я знаю дуже мало військових, які були приданими й говорили б щось хороше про бригаду, куди їх віддали. Якось складається така практика, що до приданих підрозділів часто ставляться…

Як до приданих.

Як до приданих. Ви це відчуваєте?

Ставляться десь неочікувано добре, а десь — як до приданого підрозділу. Приданий підрозділ не шкода нікому. Сама назва — приданий. Це чужий підрозділ, закінчиться цей, дадуть інший.

У межах своєї бригади воювати найкраще, бо ти знаєш командирів, тебе там підтримують. У Рубіжному приїхали бронетранспортери і з боєм прорвали кругове оточення. Я запитав, звідки вони. Вони сказали, що із четвертої бригади приїхали по нас, бо ми їхні. Якби ми були приданим підрозділом, я не думаю, що самі б танкісти, водії-мехводи БТРів ризикували життям і по якийсь невідомий підрозділ, який приданий, їхали б. Нам би довелось самим прибиватись. Можливо, і ні.

Ми вже давно працюємо [з 54 бригадою], мені здається, вони не ставляться до нас як до приданих. У нюансах трішечки є, скажімо так, не так швидко нас чують, у нас немає авторитетного голосу на нарадах, але вони знають, чого від нас очікувати. 

Бояться доповідати погані новини наверх

Хочу ще поговорити про системну проблему з доповідями. Дуже часто командири середньої ланки, ті самі комбати, комбриги, бояться доповідати про реальну обстановку. Це навіть у публічний простір виливається. Ми бачимо, що комбриг 80-ки сказав, що бригада не готова виконувати нові завдання, і його знімають публічно. Це бачать також інші військові. От цю систему можна змінити? Взагалі правда може стати пріоритетною?

Великі чини нашої армії сформовані за старими лекалами. І зламати цю систему, по-перше, неможливо, а по-друге, ламати її — це не займатися нічим іншим, як робити революцію всередині армії. І це значить не воювати. На жаль, ця система дуже потужна, дуже сильна.

Є такі неписані правила, що бояться об'єктивно доповідати погані новини наверх, покривають. Потім спотворена інформація йде по щаблях наверх і зверху вниз ідуть плани, зверстані на основі спотвореної інформації. Коли вертається назад, для мене виглядає ідіотичною — як так ви, ідіоти, не бачите, що ставите певну задачу, а там ворог уже стоїть?! Але, виявляється, вони не ідіоти, вони просто не володіють цією інформацією.

А втім, змінити це неможливо. Тому що більшість офіцерів так сформовані. Вони воюють щиро за Україну, у них хороша мотивація, але вони не зможуть по-іншому. Вони бояться говорити правду, вони не вміють говорити правду. Відбувається підміна понять. Для них героїзм — це не зберегти підрозділ, вижити й виконати задачу, повбивати купу ворогів. Для них героїзм — ось це поняття «стоїк». Коли все погано, його питають, що він… і звідти це жахливе словосполучення — «ситуація важка, але контрольована».

За це словосполучення тільки треба розстрілювати. Бо воно маскує насправді багато жертв, багато втрат і камуфлює реальний стан речей, а інколи він просто жахливий.

Тут ще є ще один такий наратив, що критика допомагає ворогу. Ні хр*на. Критика — це не зі зла, це не те ж саме, що я погано до вас ставлюся. Це інформація для роботи, для аналізу. І взагалі слово «критика» загалом не має негативної конотації. Це аналіз того, що сталося.

Заради справедливості, скажу, я багато зустрів класнючих офіцерів, прямо як із книжок — от лицарів. Один із них — Микола Миколайович Мішакін. Він мені каже, що потрібно протриматися в цьому оточенні ще кілька днів. Я йому довіряв, я знав, що він мене не залишить. І в результаті реально прорвались ці БТРи, все пішло не за планом, але ми вийшли з оточення і про нас не забули. Є такі офіцери. Це не комплементарщина, це моя віра в армію. А є, звісно, просто покидьки, які знайшли себе, імітуючи роботу, присмоктавшися до процесів, ходять із важним обличчям. Час розсудить. Історія їм поставить оцінки.

Військові погодяться на перемир’я?

Справжні військові — ні, функціонери — так. Ті, хто воює — ні. Хоча всі дуже втомилися від війни. Якщо знаєш, з ким маєш справу — з москалотою, то усвідомлюєш, що перемир’я — перенесення війни на плечі наших дітей. Я для того й воюю, щоб мої діти не воювали, і діти моїх друзів, родичів і так далі. Я своїм дітям такого не бажаю. 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!