Косів. Забута перлина Карпат
Про цей феномен Карпат бодай краєм вуха чув кожен шанувальник народного мистецтва та промислів. І не лише в Україні, але й далеко за її межами.
Косівський базар – це своєрідний “клондайк” традиційних гуцульських виробів, починаючи від бринзи, будзу й сирних коників до розмаїтих виробів із дерева, глини, кольорових металів, овечої вовни та шкіри, вишиваного й в’язаного, тканого й різьбленого, чеканеного й інкрустованого. Сюди ж з’їжджаються мисливці на автентику, як з України, передовсім Львова, так і з діаспори – навіть з Австралії, до якої лишень летіти близько 28 годин, пише ukrainianpeople.
Відтак – це місце паломництва тисяч туристів, що прагнуть “причаститися” вишивками й мережкою, виробами з дерева та кераміки. Бо за сувенірним фасадом криється дещо більше: Косів – старовинне місто майстрів, а тутешній базар – це не лише пошук нових каналів реалізації продукції, але й своєрідна “тусовка” майстрів, творче змагання, вернісаж свіжих робіт.
Гуцульський Клондайк
Косівський базар – лише одна із трьох “криниць” гуцульського мистецтва (схожі базари народних промислів є й у більш відомих Коломиї та Яремчі). Проте, саме у Косові він є найбільшим осередком, куди з’їжджаються власне виробники цієї унікальної краси. До того ж, на окраїнах базару продають старовинні речі як просто збіднілі гуцули із далеких гірських присілків (сама лише оспівана письменниками Криворівня має вісім таких – розкиданих в горах на десятки кілометрів!), так і, знову ж таки, всюдисущі перекупники, що їздять віддаленими верховинськими селами у пошуках раритетів.
Отож, якщо на львівському Вернісажі вам доводилось не раз сумно розводити руками, почувши ціну вподобаного краму, якщо шукаєте вишиванки чи інший гуцульський колорит за доступною ціною – випийте львівської кави, поласуйте місцевим шоколадом і сідайте на поїзд до Франківська, аби там пересісти на автобус до Косова. Кожної суботи (та ще на Івана Купала, у День міста, коли там проходить традиційний фестиваль народного мистецтва та промислів) сюди з’їжджаються виробники з усієї Гуцульщини – як з Франківщини, так і з багатьох районів Буковини й Закарпаття…
Чого тільки не побачиш на Косівському базарі! Писанки, різьблені, інкрустовані й випалені дерев’яні вази, шкатулки, рахви, пласти, ложки, діжки, бербениці, розписаний керамічний посуд, куманці, скульптурки, кахлі, вишиті і ткані сорочки, рушники, килими і верети, ліжники, вироби із бісеру, металу, шкіри і навіть сиру…
Основна ж перевага цієї колоритної торговиці – це справді оригінальні вироби, які можна купити значно дешевше, ніж на базарах інших гірських міст. Бо ціни тут нижчі не лише тому, що уникаєте ланцюжка посередників, а ще й через те, що туристів тут набагато менше, ніж, наприклад, в Яремчі.
Утім, аби втрапити на найширший вибір і придбати омріяну річ безпосередньо в автора, врахуйте: майстри прибувають сюди ще о другій-третій годині ночі з п’ятниці на суботу. У темряві світять ліхтариками, розшукуючи номери своїх місць. Не встигнуть розпакувати товар, як на них налітають перші покупці – гуртовики, що скуповують у майстрів гуцульські сувеніри, аби потім перепродувати їх на інших ринках чи й у спеціалізованих крамницях, але вже за значно дорожчими цінами. Тож удосвіта охочих до сувенірів так багато, ніби вони йдуть сюди, до моста через ріку Рибницю, на нерест. А приїхати до містечка краще напередодні.
До прикладу, якщо у Львові за таке диво, як коники із сиру, просять 10 і більше гривень, то у Косові їх на “десятку” можна купити чотири, п’ять, а якщо поталанить, і майстриня поспішатиме додому – то й сім. А розкішну й довгу жіночу вишиту сукню, яку у Львові цінять у 8 тисяч гривень чи й тисячу доларів, вдосвіта у Косові можна купити і за дві-три тисячі.
Пояснюють таке просто: мовляв, високохудожні роботи коштують дорого і торгувати ними – чималий ризик (може пройти не один місяць, поки вони знайдуть свого покупця). Натомість звичайним покупцям, а надто ж туристам, що на цей момент ще солодко сплять, або, у кращому випадку, щойно очі продирають, дістається те, що залишається після першої хвилі перекупників.
До слова, ледь не кожне гуцульське село має свою спеціалізацію: Річка славиться різьбленням, Соколівка та Яворів – ліжниками, а Космач – писанками (тамтешні писанки – виріб найвищого рівня, бо дуже дрібно писана).
Ви будете вражені різноманітністю візерунків та стилів виконання. Зокрема зверніть увагу на сорочки, вишиті бісером (але врахуйте, що важить ця “краса” 3-4 кг!). Скажімо, коли мої троюрідні сестри з Австралії за неповні дві години надбали тут із дюжину вишиванок (перед цим закупившись національними строями на знаменитому Сорочинському ярмарку!), мій племінник, що супроводжував їх, не стримав сліз: “Ви так весь Косів вивезете!” На що ті, усміхнувшись, відповіли: “Так і українська родина у Мельбурні нівроку велика!”
До сорочок можна допасувати прикраси – гердани чи коралі. А якщо захочете вишити сорочку власноруч – можете придбати тут усе необхідне: нитки та пряжу, полотно й бісер.
А ви ще ж не заходили в ряди ліжників (що, крім естетичних, мають ще й лікувальні властивості) та верет, різьблених тарелів і шахів (де усі фігури – гуцули: білі – з явора, чорні – з горіха), не тринькали на дримбах, не оглянули вироби з кераміки – глечики й макітри, декоративні тарілки й кахлі, свистульки й збанчики, цукернички й дзвоники, писанки й плесканці, куманці! І як встигнеш то все роздивитися, якщо добігає 11-та година, а базар вже починає згортатися?
Утім, теза про те, що “виробники тут – лише місцеві”, вже здавна – міф: у стаціонарних крамницях мирно уживаються вишиванки різних цінових категорій: як вишиті вручну, так і машинами (в тім числі й у Китаї!), ткані й комбіновані, вишиті на полотні та нашиті на дешевшу тканину… Тобто, якщо раніше Косівський базар приваблював своєю унікальністю, то тепер його популярність забезпечує насамперед цінова політика – дешевше, дешево і дуже дешево.
Інколи ж, коли на окраїні базару вам поталанить надибати літніх гуцулок, які, аби якось вижити, розпродають направду старовинні речі, що десятки, а інколи й сотню років пролежали у куфрах як спадок. Ціни на них бувають дуже “смішні”: автентичну чоловічу вишиванку із домотканого (якщо пощастить, навіть конопляного) полотна 100- і більше річної давності ще торік можна було купити навіть за 100-150 грн., жіночу – від 200 грн. Те саме з іншими видами одягу (запасками й крайками), керамікою й чеканкою, старовинними монетами тощо. А що нині на таке – справжній бум, то навіть ці збіднілі жіночки іноді, зітхаючи, примовляють: “Казала ми’ онука, що за таке в інтернеті сотки долярів просять”.
Словом, чого тут тільки нема! “Тут і дідька купиш”, – жартують гуцули.
Перлина у… болоті й пилюці
З іншого боку, величезну територію цього базару лише кілька років тому почали бодай трохи упорядковувати, звели кілька рядів мурованих та дерев’яних павільйонів. Та все ж решта інфраструктури – попри добрячі збори з кожного продавця – практично нема: люди торгують або просто з машин, або ж у болоті (після дощу) чи пилюці (якщо спека). Туалет “типу виходок” – один на весь базар, та й той – на самому кінці, практично вже у лісі…
Ще у червні 2011-го на ринку відбулася нарада за участю керівників району, електричних мереж, управління ветеринарної медицини, архітектури, райсанепідемстанції. Зібралися не випадково, адже Косівський (офіційно Смоднянський) ринок на той час пережив реконструкцію: збудували нові муровані приміщення, розширено торгові ряди з продажу сувенірної та іншої продукції. А відтак вирішено: “ще чимало належить виконати, щоб ця велика територія мала пристойний цивілізований вигляд. Щоб навіть місцевих людей не відлякувала сама думка про відвідини базару, особливо у дощову погоду”.
Минуло шість років (!), а ситуація мало в чому змінилася.
Відтак одна з головних перспективних туристичних “перлин” Гуцульщини – наразі у болоті (коли дощ), або ж у пилюці (коли сухо)… А могла б доповнити собою “золоту підкову” із Буковеля, Яремчі й Ворохти з Говерлою. Головні проблеми Косова нині – “нерозкрученість”, себто інформаційна ізольованість та брак інвестицій.
Тим більше, що у Косові є також великий (ще з польських часів, але занедбаний у радянські часи) підйомник (на гору Михалкова), величезна, але “совкова” турбаза (за часів незалежності там відпочивають, в основному, діти шкільного віку, бо вони менш вибагливі до інфраструктури), мальовничий водоспад Гук (який періодично обвалюється, але над укріпленням берегів, через брак місцевих коштів, працюють од випадку до випадку), легендарні гори і ліси (у заповіднику свого часу М. Азаров вибудував на ім’я підставної особи новітній відпочинковий комплекс – готель із вудхаузами та можливістю ловити форель у ставку та у штучно збудованому водоспаді) тощо.
А за австро-угорських та польських часів у місцевий сольовий санаторій, що знаходиться поруч із нинішнім місцем базару, з’їжджалися пани, яким обіцяли швидке схуднення, не лише з Варшави і Кракова, але й із Відня…
Цілюща природа – замість піґулок й уколів
Доктор Аполінарій Тарнавський (1851-1943) увійшов в історію медицини як піонер і популяризатор натуральної медицини, яка була фундаментом створеної ним у 1893 році Лічниці саме в Косові. Він купив тут землю і почав у 1893 році будувати свій лікувальний заклад. А що і за Австрії, і за Польщі був мудрий закон, який заохочував до будівництва: доки хтось будує, доти звільняється від податків, то він постійно й будував: то одну вілію, то іншу, то їдальню, то купальні, то ще щось…
Цікаво, що своїх грошовитих хворих він змушував багато рухатися: ходити в гори, працювати у саду й на городі, возити тачками цеглу, каміння. Купатися – у холодній воді гірської Рибниці. А їсти давав мало та без м’яса, лише усіляку зелень та овочі. Вечорами ж мусили танцювати та співати, бо і це доктор вважав ліками. Ніхто не смів ні горілки скуштувати, ні “папіроса” запалити. А як хтось порушував порядок – мусив забиратися з закладу, і грошей лікар не повертав. Чи то офіцер, чи міністр, чи біскуп, чи фабрикант – він на те не зважав. Але й виліковував пацієнтів без пігулок, порошків чи уколів. Ще й учив кожного, як жити, аби бути здоровим: “Найздоровіша їжа – та, яку залишиш на тарілці!” А на брамі закладу було написано: “Володій собою!”
“Заклад, створений Тарнавським, був незвичайним місцем, з унікальним характером, завдяки якому до Косова приїхало багато видатних політиків, вчених, художників, скульпторів, музикантів, письменників і журналістів. А ще у лічниці лікувалися артисти найкращих театральних і музичних сцен, тут організовувалися вистави і концерти, які за художнім рівнем не поступалися театрам Львова і Кракова. Чудові краєвиди Покуття і Гуцульщини надихали художників, які увіковічнювали неповторну красу цього місця в пейзажах, поети і письменники виражали своє захоплення в численних творах, а журналісти посприяли тому, що Косів став відомим на весь край. Завдяки славі закладу, Косів став популярним місцем відпочинку для гостей навіть із віддалених міст, як, наприклад, Варшава чи Познань”, – наголошує автор книги “Лічниця народу. Культуротворча роль Природолікувального закладу доктора Аполінарія Тарнавського в Косові на Покутті 1893-1939” (Краків, 2016) Наталія Тарковська.
Його ж стараннями на території санаторію було закладено дендропарк, де й донині зростає унікальна колекція дерев та чагарників – 729 екземплярів 44 видів рослин, серед яких – гінкго дволопатеве, тюльпанове дерево, кипарисовик горіхоплідний, платан кленолистий, магнолія Суланжа, псевдотсуга Мензіса та інші.
Напередодні Другої Світової війни тут було декілька унікальних за стилем будинків на 70 кімнат. Тож у 1939 році, коли прийшли більшовики, і родина силою вивозила його з Косова, він дорогою до Кут пробував навіть вискочити з авто: дуже журився, що довелося покидати усе, зроблене ним за довге життя…
В 1946 році цей заклад було відновлено як державну медичну установу, а згодом збудовано новий триповерховий корпус і школу. У 1993 році санаторій визнано пам’ятником архітектури. Нині спеціалізований санаторій “Косів” МОЗ України – це лікувально-профілактичний заклад, який пропонує медичне лікування захворювань верхніх дихальних шляхів.
Ще одна вагома причина для іноземного туризму: саме на Косівщині виник хасидизм – одна з течій іудаїзму. Його засновником був Ізраель бен Еліазер, або ж Бааль Шем Тов, який у середині XVIII століття заснував у Косові першу хасидську громаду… Утім, в 1941 році практично усіх євреїв Косова та району було знищено нацистами. На місці масового вбивства споруджено пам’ятний знак, а у місті збереглося єврейське кладовище.
Гуцульський Давос: історія чи майбутнє?
Ректор Опольського університету (Польща) Станіслав Славомір Ніцєя, автор чотиритомної праці “Кресова Атлантида. Історія і міфологія міст кресових”, розповідаючи про польський період в історії Західної України, наголошує, що раніше Косів називали “гуцульським Давосом”. На користь такого порівняння – зокрема, і повністю схожі клімат знаного у світі швейцарського і призабутого навіть в Україні міст-курортів.
До слова, згідно з постановою Кабінету Міністрів від 16 липня 2001 року № 878, Косів одержав статус історичного міста. А з вересня 2004 року Косову присвоєно новий статус – місто-курорт.
Знайшовся й у самому Косові підприємець та громадський діяч, що мріє заново здійснити проект “Косів – гуцульський Давос”. Олександр Вуйцік, координатор створеного два роки тому Комітету громад, певен: “У нас є всі передумови для цього – чудова природа, екологія, культура, етнографія. Тільки треба створити візію того, що ми хочемо зробити. Це має бути проект, намальований на папері, віртуальний чи створений у вигляді макету, який можна розглянути з усіх боків, помацати”.
Наразі ж, за його словами, “навіть генерального плану міста немає. Косівський інститут під боком, а в місті нема оригінальної садово-паркової скульптури, малої архітектурної форми. Чому ми не порушуємо питання, щоб у КІПДМ створили відділ архітектури і містобудування? Залучаймо митців, робімо щось креативне”.
