«Лилик» повернувся. Спогади відомих франківців про культове кафе
Теплими спогадами про бурхливу молодість за гарячим вином, невимушеним спілкуванням з метрами сучасної літератури та купівлею «засекречених» книжок – так минулої суботи, 31 жовтня, у Франківську відкривали нову книгарню-галерею «Під лиликом».
«Під лиликом» – так колись у місті називалось культове кафе. То було улюблене і єдине місце тогочасної молоді, а нині відомих, знаних за межами міста, а то й України письменників і художників «Станіславського феномену». І сам «Лилик» тоді був маленьким культурним феноменом міського масштабу, пише Репортер
Кафе стояло посеред чудового саду на Шевченка, 12. Коли саме засноване – достеменно вже й невідомо, кажуть, десь на початку 1990-х.
Щодо назви, то з лемківського діалекту «лилик» означає – кажан. Може, там справді було багато мишей… Кажана на стіні й зобразив художник Ярослав Яновський, а художник Мирослав Яремак виготовив величезну залізну вивіску при вході.
Епоха «Лилика» тривала до початку нового тисячоліття. А потім майже 15 років територія занепадала, аж до сьогодні.
Франківці Дарина та Дмитро Шегди спробували відродити те місце й надати йому нового дихання. Зізнаються, що відкриття книгарні – це лише перший крок у відновленні історії усієї цієї місцини. Що буде далі – поки мовчать. Єдине відомо, що їм у цьому допомагатиме Тарас Прохасько і роботи почнуться вже з весни.
На відкриття нового «Лилика» як і за старих часів позліталися молоді та кольорові люди. Цікаво розглядалися, знайомилися, спілкувалися.
До речі, того дня власники книгарні влаштували для всіх відвідувачів незвичну атракцію – купування книжок всліпу. Всі книжки обгорнули в однаковий папір та поставили акційну ціну – 50 грн. І ти не знав, що саме купував. Було дуже цікаво спостерігати за реакцією людей.
А на дворі територією чи зарослим садом, спокійні та якісь радісні ходили відомі франківці. Збиралися групами, розглядалися, спілкувалися, щось собі згадували, сміялися.
Якось окремо від усіх стоїть відома літераторка Галина Петросаняк. Каже, «Лилик» раніше був для міста таким собі Монмартром.
«Це місце, куди можна було прийти та обов’язково зустрітися з кимось цікавим, послухати вірші, поговорити, випити кави, познайомитися, – говорить Галина. – Власне, тут ти ніколи не почувався самотнім, а зрештою якщо й самотній, то принаймні в колі. Хтось із авторів казав, що кав’ярня – це місце для тих, хто хоче бути сам, але в товаристві. «Лилик» – саме те. Якщо пощастить, можна було зажити якийсь перформанс з Ярославом Довганом, Юрієм Андруховичем чи Тарасом Прохаськом».
Від компанії до компанії перебігає художник Богдан Бринський. Дуже радісний. Розповідає, що після засідань «Під лиликом» йому завжди страшенно хотілося малювати. Саме тут у нього народилося чимало етюдів.
Десь із хащів разом з товаришами пробирається письменник Степан Процюк. Сміється, ходили дивитися на ті місця, де їм колись приносили чарчину чогось міцненького.
«Навіть зараз відчувається та енергетика юності та свободи, поміж тими зарослими хащами, поза тими, майже порослими пралісами, – каже він. – Здається, що зараз звідти визирне молоде обличчя людини, якій зараз поза 50 років».
Письменник згадує, що тут було багато розмов та ідей. Тут збиралися люди без зайвих амбіцій, якогось подвійного дна, розрахунків.
«Пригадую, з Ігорем Панчишиним сперечалися, як робити сценарій до фільму про Довбуша, – розповідає Процюк. – Ще підключався і критикувавВолодимир Єшкілєв, який мав свій погляд на Довбуша. Фільм ми так і не зняли. Було багато такого, що тут і залишалося. Якби воно все було виконане – ми б мали зовсім іншу країну».
За словами художника Мирослава Яремака, «Лилик» був гарантією того, що ти знайдеш тут потрібних тобі людей. «Це були незабутні часи», – посміхається Яремак.
«Те, що сьогодні відбувається, – це насправді чудо, тому що такого ще не було, аби простояло так довго незнищеним щось таке, що має вартість, – говорить Тарас Прохасько. – Це місце було надзвичайно важливим, як і журнал «Четвер», як «Імпреза». Це місце й сформувало «Станіславський феномен».
Прохасько наголошує, що чогось подібного не було і нема ані у Львові, ані в Києві. І добре, що відродження починається з книгарні, бо «все крутилося довкола книжки».
