Маестро із 128 бригади. Франківець Руслан Бережний про комбата Комара, музику Донбасу та життя після війни

Руслан Бережний – вуличний музикант, який їздив Україною, грав старий добрий рок. Та коли почалася війна, то змінив гітару на зброю і пішов захищати країну.

Руслан хоч він і франківець, але вже багато років живе на хуторі Будилів, що неподалік Снятина. А тут якраз приїхав до Франківська, аби зустрітися з побратимами. Каже, такі зустрічі бувають нечастими, але дуже потрібні, бо додають сили, пише Репортер

На вигляд він досі схожий на рок-музиканта – голені скроні, довгий чуб, одягнений у шкіряну косуху. Сміється, що це з минулого життя, бо раніше «колесив» Україною, вуличною музикою заробляв на життя. То було до війни…

На початку весни минулого року Руслан Бережний записався у 5 батальйон територіальної оборони «Прикарпаття», який тоді формували у Делятині. Про службу там та інцидент із батальйоном він говорить дуже стримано, може, навіть обережно.

«Комар (Віталій Комар, комбат – Ред.) молодець, а з нього нині роблять цапа-відбувайла, – вважає Руслан. – Ми б танки там не стримали. Може, воно виглядає, що ми «засцяли», але він справді зберіг людей».

Коли «Прикарпаття» розформували, Бережний перейшов служити в 15 батальйон 128 гірсько-піхотної бригади, гранатометником. Знову навчання і в листопаді в АТО – Артемівськ, Дебальцево, Нікішине.

Руслану одразу ж дали позивний Маестро, бо з собою на службу взяв гітару. Розповідає, що мав їх дві, які, на жаль, розбомбили – одну, коли ще був із 5 батальйоном, а другу – в Нікішиному. Каже, грав для побратимів старий добрий рок, найчастіше – пісні групи «Чайф».

«Там, на передовій, ситуації якось самі підказували, що виконувати, що хлопцям потрібно, що треба тобі самому, – говорить Маестро. – Наприклад, є старенька пісенька «ДДТ» з такими словами:

Просвистела и упала на столе.

Чуть поела и скатилась по золе

Убитых песен, да – мне нечего терять

Мир так тесен – дай-ка, брат,
тебя обнять.

І коли падають міни, вони – як барабани, додають такт. Особливо хотілося грати під час обстрілів, музика там помагала, бо так би психіка взагалі зламалась – і моя, і хлопців».

Руслан вважає, що там є, за кого воювати. Його більше дратує, що тут, у нас, усе зовсім інше, ніби люди й не знають про війну.

«Зі мною служив один джентльмен з-під Донецька, – розповідає Бережний. – Дуже розумний, хороший. Запитував його – чому пішов воювати, бо ж донецький? То він розказав, яка там у них страшна корупція на шахті. У нас ніби також вона є, але там – страхіття! Він хотів, нарешті, щось змінити».

Дуже тепло розповідає про знайомство з «однією леді» – пані Тетяною. Вона вчителька молодших класів в Артемівську. Досі з нею спілкується, вона і в гості сюди приїздила. Руслан називає її другою мамою, бо доглядала його, коли лежав у госпіталі після поранення.

«Я з нею говорив російською, а вона все одно переходила на українську, хоч говорила з акцентом, але старалася, – каже Руслан. – Раз приходить до мене в палату і злісно розказує, що йшла в госпіталь і там їй сказали: «Ще ваших привезли». Обурювалася: «Як це – ваших? Наших, то всі наші!». Вона така, бойова, дуже добра».

Поранення Маестро отримав у Нікішиному 4 грудня минулого року. Під час обстрілу осколки влучили у плече й лопатку. Витягує з кишені аркуш паперу з віршем, датованим 3 грудня. Жартує – якраз встиг дописати. Вірш відчутно написаний як текст до пісні:

Перед його пораненням уночі випав сніг: «Це було таке щастя, ви не уявляєте! Нарешті, можна було відтерти руки, обличчя від того смогу. Тоді нас обстрілювали від самого ранку і майже до вечора, коли мене й зачепило. Не забуду кольору того снігу – він зробився сивим. Радий, що був цей сивий сніг, і я не бачив крові».

З війни Руслан Бережний згадує три найстрашніші для нього моменти.

«Ми завжди стояли у парі з одним джентльменом з кумедним прізвищем Конопльов, – говорить він. – Був цікавим, хорошим. А коли я вже лежав у лікарні, то дізнався, що Конопльова розірвало прямою наводкою з танка і ще два дні знаходили його рештки. Друге – вже на реабілітації по телевізору побачив своїх хлопців. Їх саме тоді, взимку вивели з АТО. У мене просто була істерика».

Розказує про собаку Міну, яка була з ним у 5 батальйоні. Прибилася до нього, то тренував. З посмішкою розповідає, що спершу приносила палицю, потім порожні пачки від цигарок, а потім – і з цигарками. Коли верталися, забрав її з собою, але вона загинула в дорозі.

«Ми зупинилися під Кіровоградом, Міна перебігала дорогу і її переїхав джип, – якось вдумливо розказує Руслан. – Не секрет, що у нас був повний автобус зброї, просто хотілося вихопити і навздогін тій машині…».

Що зараз? Маестро сміється, що психолог порекомендував повернутися до нормального життя, але як це зробити – не сказав. Руслан не може грати на гітарі, каже, хіба для своїх. Вчора для побратимів грав – і все. Намагається знайти роботу. Стоїть на біржі, але там пропонують хіба вантажником, а з пораненою рукою довго носити важке не може. Шукає роботу охоронця.

То як людині вернутися з тої війни?