Мати прийомних дітей Марія Дорошенко про інтернати, допомогу держави та водіїв маршруток

В Україні сьогодні багато говорять про важку долю дітей-сиріт та їхнє життя в інтернатах. Ці діти так само, як і «домашні» хочуть щодня бути потрібними, відчувати любов оточуючих. Та рідко котра сирота стає улюбленцем вихователя, вчителя чи директора. Адже для них це, перш за все робота. На щастя, є люди, готові замінити сиротам рідних батьків та оточити їх піклуванням, увагою. Мова йде про прийомних батьків.

Розпитати про непростий життєвий шлях прийомної родини кореспондент «Бліц-Інфо» вирішив у матері за покликанням, жінки з сильною волею та чуйним серцем, голови громадської організації «Сила духу» Марії Дорошенко. За роботу з дітьми в 2008 році жінку відзначили «Орденом Княгині Ольги» III ступеня.

Маріє Іванівно, як виникла ідея створити прийомну сім’ю? З чого починали та з якими перепонами зіткнулись?

Все починалось спонтанно. Це не була моя ідея, це була ідея життя. Тоді я проживала у Калуші, де ходила до церкви при якій діяв благодійний фонд, що опікувався такими дітьми. Вперше коли побачила тих діточок, то прикипіла серцем. З’явилось не просто бажання, а можливість їм допомогти. Ці діти були дуже «важкі» -  жили у підвалах, не ходили в інтернат, дихали клей, пили горілку та курили сигарети. Та коли побачили, що комусь потрібні, почали змінюватись. Одні важче, інші швидше. Це був 2006 рік.

Скільки у Вас тоді було дітей?

В мене тоді жило дуже багато дітей, але оформлених було тільки двоє,  молодших. Ті дітки, яких я знайшла, були старші – 16-17 років, тобто не було сенсу оформляти їх на себе. Хоча, офіційно створювати прийомну сім’ю тоді не думала. З такою пропозицією до мене прийшли з служби у справах дітей. Мовляв, в твоїй хаті живуть такі діти, ти ними опікуєшся, треба це офіційно оформити.

Тобто,  Ви їх просто забирали з вулиці?

Так, з вулиці. Фонд при церкві цими діточками опікувався, робив спроби «витягати» їх з того «болота». Але на рівні благодійного фонду. Тобто, діти приходили, йшли геть і були представлені самі собі. А я вже взяла їх до себе жити, тому вони вже були під постійним контролем. Спочатку було важко і різне бувало, але минув час, все змінилось.

Не було такого, що ви вирішили взяти дітей у прийомну сім’ю, пішли в інтернат, почали збирати документи…

Ні, в 2006 році це ще було маловідомим. Сьогодні держава йде назустріч. Діють різні проекти, держава підтримує, закладається наперед бюджет, бо хоче вирішити цю проблему. А тоді все тільки починалось. Але це минуло, то треба говорити про те, як сьогодні.

То скільки дітей виховуєте сьогодні?

Сьогодні під моїм «крилом» двоє братиків - Іван та Андрій. Також виховую сина Павлика.

Вистачає матеріально допомоги держави для забезпечення дітей необхідним?

Нам на дитину дають два прожиткові мінімуми, тобто неповних 2,5 тисячі гривень. Тобто, підтримка держави вагома. Я задоволена матеріальною допомогою і рахую, що держава до цього серйозно поставилась. Мені вистачає забезпечити дітей всім необхідним та відкласти їм на майбутнє. Та, якщо порівняти скільки грошей держава виділяє на утримання дитини в інтернаті, то різниця дуже велика. Там сума більша у кілька разів. Крім того, інтернат, отримуючи такі гроші на дитину, не думає про її майбутнє. Спілкуюсь з багатьма прийомними батьками і знаю, наскільки їх турбує майбутнє дітей. Не дає ця думка спокою й мені.

Який бачите вихід?

Думаю, потрібна державна програма, котра б забезпечувала їм майбутнє. Перш за все, маю на увазі житло. Адже діти після інтернату та прийомної сім’ями часто повертають у те середовище, звідки їх забрали. І не завжди за бажанням, а швидше вимушено – бо там прописані. От якби ту різницю збирати на майбутнє, цій дитині було б набагато легше стати самостійною. Адже після повноліття всі діти хочуть жити окремо, бути самостійними. І тут мова йде не тільки за прийомних дітей.  В мене між моїми рідними дітьми є невидимий енергетичний зв'язок, який також в мене є й до них. Цих дітей я також люблю, поважаю, хочу їм добра і роблю все для їхнього майбутнього.  Відкладаю гроші, добиваюсь, щоб в них після 18 років було своє житло. І вони ніби до мене тягнуться. Але ця прив’язаність дуже малесенька. Тому після повноліття вони бажають створити власну, справжню сім’ю.

З якими проблемами найчастіше зіштовхують прийомні батьки?

Незнаю, як інші, а мене найбільше ранило ставлення працівників інтернату до дітей та ситуації в цілому. Хоча, можливо, сьогодні ситуація інша. В минулому, коли в мене ще був будинок сімейного типу в Калуші хотіла взяти на канікули дітей з Угорницького інтернату. Та це було не так просто, хоча я й мала на це право і всі документи. Керівництво будь-яким шляхами старались мені перешкодити, боялись що можуть розформувати клас. Тобто, вони втратять роботу. Але така ситуація непоодинока. І не тільки в цьому інтернаті, і не тільки зі мною таке траплялось. Бажання працівників інтернатних закладів мати зарплату, стоїть вище долі тих нещасних діточок. Я не знаю, як зараз, та думаю, що вони не сприяють вихованню дітей в родинах.

А чому розформували Ваш будинок сімейного типу?

Одні діти підросли, стали повнолітні. Інших двох – Світланки та Михайлика знайшовся старший брат, який взяв їх під опіку. Найменшу, Іринку вдочерили. Тобто, в мене в 2006 році була створена прийомна сім’я,  а в 2007 році -  дитячий будинок сімейного типу. В 2009 році він був розформований за рахунок того, що вибули діти. Один рік я була без діточок. У 2010-му взяла з притулку двох хлопчиків, яких виховую зараз.

На Вашу думку, чому в українських інтернатах досі так багато дітей?

В першу чергу є дуже багато хворих дітей. І це поняття «хвора дитина» не дає їй знайти сім’ю. Інколи самі служби відговорюють можливих прийомних батьків від таких діточок. Та в мене теж син хворий. Але є різні хвороби і більшість дітей адаптовані до звичайного життя і можуть жити в родинах. Зараз багато можна вилікувати. Головне, щоб дитина була психологічно та психічно адекватна, фізично розвивалась. Найгірше, коли дитинка психічно хвора, бо в таких дітей немає нормального майбутнього – вони не зможуть створити сім’ю, стати повноцінним членом суспільства. Хоча, й таке інколи можна скоригувати. До прикладу, один із моїх хлопчиків має проблеми із психікою. Але ми не здаємось, боремось, відвідуємо психологів та маємо непогані результати.

Психологи, лікування. Вам справді вистачає грошей на все? Чи отримуєте  все безкоштовно, за державні кошти?

На харчування, одяг,  лікування, відпочинок цих 2 400 повністю вистачає. Тобто, я і діти задоволені. Звичайно, не будеш дітей балувати і виконувати всі забаганки. Я не збираюсь виховувати дітей у тепличних умовах - виховую їх у простій, нормальній, середньостатистичній українській сім’ї.  Вони знають, що інколи можна дозволи більше, а інколи зекономити. Тобто, на всі побутові витрати вистачає. Хоча є батьки, що заздрять підтримці прийомних сімей за кордоном. Та ми не там, а в Україні, яка зараз переживає не найкращі економічні часи. Тому треба радіти з того, що маємо. Але потрібно більше думати про майбутнє цих дітей. Тобто, щоб був проект, за яким батьки вже сьогодні могли зробити кроки до забезпечення дитини житлом. Щоб не треба було випрошувати у чиновників, а щоб це вже було закладено у відповідній програмі. Хоча, по можливостях йдуть назустріч, але треба бути впертою. От для цих діток мені Тисменицька РДА вже сьогодні виділила ділянку під будівництво. І поки діти ростуть, збиратиму гроші та потроху щось робитиму.

А як діти ставляться до такої ініціативи?

Раджуся тільки зі старшим, бо молодший ще не в змозі приймати рішень. Каже, що їм нічого не треба, бо буде завжди жити зі мною. Але то він просто ще малий. А виросте, захоче мати своє. То всі діти так кажуть. А потім «я вас дуже люблю, але з вами жити не буду». Я це бачила не тільки на власному досвіді, а у інших прийомних родинах. Каже «хочу мати своє» і виникає ситуація, що дитина починає жити бозна з ким і бозна де. Якщо в рідних ще є хоч незначна відповідальність перед мамою, то в цих дітей її немає. Кажуть «ми вам дякуємо, ми дуже вас шануємо, ми вас любимо і будемо приїжджати на вихідні. Але дайте нам житло». Тому треба думати про забезпечення житлом завчасно.

Яке ставлення у суспільстві до прийомних сімей?

Незнаю, як у суспільстві в цілому, та окремі ситуації показують, що не всі люди розуміють, яка важка доля у цих дітей. До прикладу, часто в неділю збираю своїх хлопців та ще кілька дітей із «кризових» родин та везу їх на атракціони. І знаєте, ті водії маршруток так сваряться, що дітей треба везти задурно, що терпіти несила. А дітям дуже соромно. Але вони мають на це законне право, тому кажу не звертати уваги на таких «добродіїв».

Розкажіть про долю тих дітей, що вже виросли та пішли з Вашої родини. Підтримуєте зв'язок?

Спочатку так. Діти телефонують, приїжджають в гості. А потім все сходить на «нуль». Дуже гірко, що дехто повернувся у те середовище, звідки їх забрали. Це часто стає сильним психологічним поштовхом і дитина повторює шлях своїх батьків. Хоча, не все так погано. Є діти, що створили власну, щасливу сім’ю та вже виховують свої рідних дітей. З тими дітьми, що були всиновлені чи виховуються родичами зв'язок теж пропав. Але це зрозуміло, адже при будь-якій критичній ситуації дитина каже, що втече до іншої мами. Тобто, це тільки загострює ситуацію.

Що порадите батькам, які б хотіли повторити Ваш шлях?

Я працюю над цим давно і спілкувалась з багатьма людьми.  Майже у всіх виникає страх непорозуміння з дитиною. І на це гарантію ніхто не дасть. Але вони вже її взяли, ну як її назад віддавати? Як поступити, коли вона досягне повноліття? Та ніхто не зобов’язує батьків прийомних дітей всиновлювати цих дітей. Це різні процеси. Коли вона стане повнолітньою і буде вести себе некоректно, то вони зможуть відправити її жити окремо. Головне, щоб було житло. Адже батьки дуже прив’язуються до дітей і їм вже важко бути до них жорсткими, навіть коли це потрібно. І інколи діти цим користуються. А на державному рівні потрібно більше працювати з групами населення, що могли б взяти на виховання сиріт. Створити соціальну рекламу, проводити роз’яснювальні тренінги. Для любові немає нічого неможливого і коли батьки щиро полюблять прийомну дитину, то всі страхи та проблеми зникнуть самі по собі. А світ стане трошки кращим.