Мер Хованець

Напередодні другого туру виборів мера Івано-Франківська доречно згадати найкращих бурмістрів Станиславова. Тож пропонуємо вашій увазі спогади Тадеуша Ольшанського, які вперше публікуються українською (із книги “Станиславів однак живе”, 2010).

Станиславову щастило на мерів. Принаймні двічі. Доктор Ігнаци Камінські відбудував місто після пам’ятної пожежі в 1868 році, а доктор Вацлав Хованець – після спустошення в Першій світовій війні. Обоє обіймали свою посаду впродовж одинадцяти років. Обоє повністю використовували цей час, аби осучаснити місто і надати граду Ріверів Потоцьких гарного вигляду, пише Галицький кореспондент

Про бурмістра Камінського – так називалися обов’язки, які за австрійських часів він виконував – я широко описав у своїй першій книжці про Станиславів. За те, що він зробив для міста, він отримав у подяку вулицю зі своїм прізвищем, на якій, зрештою, я мешкав. Натомість заслуги Хованця не дочекалися увіковічення. Це унеможливила Друга світова війна, в результаті якої Станиславів перестав бути польським. Однак все-таки є певний природний слід, який навіть в Івано-Франківську до сьогодні нагадує його прізвище. Це одна з найкращих модерністичних кам’яниць в серці міста, колись на розі Сапєжинської і Ґославського (тепер ці вулиці мають назви Незалежності і Вітовського – ред.), а сьогодні за адресою Незалежності 2-4. Це кам’яниця Хованців, і так її й досі називають.

Батько майбутнього мера Станіслав Хованець мав вісімнадцять років, коли в 1880 році покинув Тарнув і переїхав до Станиславова у пошуках праці. Він почав працювати в друкарстві, у Станиславові це було затребуване вміння, бо в цьому місті в друкарні Яна Данкевіча видавали польські книги і різну пресу. Юнак із Тарнова швидко виявився дуже здібним друкарем. Настільки, що власник довірив йому не тільки всю друкарню, але й руку доньки Сабіни. А на додачу підтримав фінансово і допоміг заснувати власну друкарню на вулиці Бельведерській, оскільки із замовленням на польський друк важко було впоратися. Хованець мав невичерпні сили. До друкарні він додав сучасну літографічну майстерню. Друкував класику, включно з творами Адама Міцкевича, і «Кур’єр Станиславівський», співредактором якого він став. Він увійшов у банківську справу, спершу австро-угорську, а потім став директором Ощадної каси. Цей перший абсолютно польський банк був феноменом не тільки Станиславова. Він виник у 1880 році, за вісім років до заснування аналогічної Ощадної каси у Львові. За часів Хованця у Станиславові збудували офіс цього банку, гарну кам’яницю на розі Кажімєжовської і Собєського (нині – Мазепи і Січових Стрільців – ред.), з сецесійними вітражами, які  й донині захоплюють. Хованець провадив і суспільну діяльність, не тільки в «Соколі» – заснував патріотично-культурне Товариство ім. Яна Каланського. Він мав ділянку в самому центрі міста, а також кам’яницю в наріжному будинку вулиць Собєського і Ґославського. Він був всюдисущий, коли в 1910 році раптово помер у віці сорока восьми років. Прощалися з ним тисячі станиславівців, які багато чим йому завдячували.

Здавалося, що справа його життя перерветься, але тоді на станиславівській сцені з’явився його спадкоємець – найстарший син Вацлав. Він заледве мав двадцять три роки, велике майно після батька, а також трьох значно молодших, бо по черзі десять, дванадцять і чотирнадцять років, братів – Тадеуша, Чеслава і Владислава. І що найважливіше – він мав талант, а також величезний азарт. Вацлав Хованець відразу приступив до будівництва сучасної кам’яниці на розі Ґославського і Сапєжинської. Вона утворювала один блок із попередньою, першою кам’яницею. Він відмовився від спроектованого раніше прикрашеного фронтону заради того, щоб  всередині розмістити не тільки сучасну друкарню, але й середню за величиною електростанцію – для того, щоб мати енергетику для власної фірми і одночасно забезпечити нею півміста.

Один із видатних архітекторів віденської школи Фридерик Януш, який перебрався до Станиславова і також заснував будівельну фірму, що втілювала власні проекти, впродовж трьох років збудував найвищу на той час у місті п’ятиярусну кам’яницю. Величезну – перед фасадом на Ґославського знайшлося місце для розкішного готелю «Уніон», а також ресторану на другому поверсі. А від вулиці Сапєжинської, в свою чергу, – для кав’ярні і цукерні Кровіцького, книгарні Романа Яшєльського і ще кількох магазинів, в тому числі елегантного перукарського салону Мандзюка. Ці заклади стали збірними пунктами станиславівської інтелігенції. Тут також зустрічалися стрільці зі своїм командиром Юзефом Пілсудським, коли той приїжджав до Станиславова. Хованці, звісно, брали активну участь в цих зустрічах. А коли в травні 1919 року поляки врешті перейняли владу, Вацлав Хованець відразу підтримав польський повітовий комітет і безкоштовно друкував, а також розклеював на мурах міста всі плакати…

Після воєнних руйнацій Станиславів починає поволі відбудовуватися. Спалена ратуша, попалені і розбомблені кам’яниці не тільки середмістя, але й периферійних кварталів. Місто поволі підноситься з руїн. Відбудова пришвидшується, відколи в 1924 році бурмістром стає Вацлав Хованець. Друкарню і все майно він довірив найстаршому брату Тадеушу, а сам зосередився на розвитку міста, що отримало звання воєводського. Цим самим Станиславів отримує право на управління мера. Хованець буде ним аж одинадцять років, чим встановить своєрідний рекорд у Другій Речі Посполитій. У жодному іншому місті нікому не вдалося так довго виконувати ці функції.

Хованець не зважав на власні, сімейні інтереси, адже найважливішим вважав будівництво міської електростанції сильної потужності. Бо без енергетики не було би розвитку. Електростанцію розмістили неподалік від залізничної колії, аби полегшити постачання вугілля. Вона коштувала цілий маєток – два мільйони злотих! Відкрили її під кінець двадцятих років. Біля входу вмурували погруддя мера Хованця – роботу скульптора Леха Нємоєвського.

Другою ключовою інвестицією була модернізація пожежної служби. За австрійських часів пожежники  мали в розпорядженні вісім бочковозів і тільки чотири пари коней. Пожежі були прокляттям для міста. Тож спершу збільшили бригаду, рухомий склад і кількість коней. За чверть мільйона злотих місто купило п’ять сучасних пожежних машин і єдину тоді в місті каретку швидкої допомоги. Пожежна служба, розташована в гарній сучасній будівлі на вулиці Камінського, стала гордістю міста. Тут відразу неподалік збудували тенісні корти, які взимку замінювали на ковзанку. Тут ми вчилися їздити на ковзанах і грали в хокей.

Забрукували вулиці і проклали хідники не тільки в середмісті, але й на периферіях. Ратуша, звісно, дуже швидко виявилася затісною, тож спорудили новий будинок магістрату на вулиці Ґолуховського. А також вибудували двадцять закладів соціальної опіки, в тому числі ясла для сиріт. Місто суттєво підтримало освіту і культуру, про що свідчило 14 загальних шкіл в міських будинках, 8 державних і приватних гімназій, 4 вчительські семінарії і 3 театри – аж чотирма різними мовами, бо, окрім польської, української і єврейської, була ще німецька. З першого повоєнного перепису, проведеного в 1921 році, коли Станиславів мав тільки 28 тисяч мешканців, як це подано в «Книзі Х-ліття Речі Посполитої Польщі», кількість мешканців у 1935 році зросла майже до 70 тисяч! У їх складі було 36% поляків, 46% євреїв, 16% українців і 20% інших національностей, здебільшого німців і вірменів.

Мер Вацлав Хованець передав місто своєму наступнику, Зджіславові Стронському, у повному розквіті. Однак незабаром мером став віце-мер з часів Хованця – Франчішек Котлярчук, який керував містом аж до вибуху війни. Хованець пішов із посади у зв’язку зі станом здоров’я. Переїхав до Львова, де його вилікували, а відтак став директором Акціонерного іпотечного банку. У тридцятих роках Хованці роз’їжджаються Польщею і далі. Усі вони – видатні  спеціалісти. Чеслав виїжджає до Парижа, де стає завідувачем Польської бібліотеки, Владислав як інженер-конструктор працює на фабриці військових літаків у Варшаві. У родинному місті залишається тільки Тадеуш, який займається найновішими друкарськими машинками. Друкарню Хованців називають другим найкращим у Польщі закладом після відомого Ілюстрованого щоденного кур’єра Мар’яна Домбровського в Кракові…

Після вторгнення совітів до Станиславова у вересні 1939 року НКВС негайно арештував Тадеуша Хованця, і в квітні 1940 року його вбили разом із тисячами польських офіцерів на околицях Харкова. А з друкарні відразу вивезли до Москви найкращі машинки. І, як вказала професор Марія Павловічова в статті «Друкарня Хованців у Станиславові», ймовірно, передали їх редакції «Правди».

Проте меру Хованцю вдалося разом із дружиною і двома дітьми врятуватися від совітів. Розповідь про їхні поневіряння, яку переповів мені його син Єжи Хованець, що зараз мешкає в Кракові, – з розряду неймовірних.

Попри застереження, Хованці вирішили не покидати Львів. Адже керівник банку  відповідав за скарбницю, в якій містилося величезне майно і депозити. Валюта, золото, біжутерія, твори мистецтва. Про вивезення цього майна, вже бодай з огляду на його кількість і значення, не було мови…

Мер Хованець дожив до сивого віку і помер у Кракові в 1985 році. Два його брати також пережили війну. Інженер Владислав Хованець у вересні 1939 року зголосився добровольцем до польської армії, воював під наказами генерала Франчішка Клееберга і був важко поранений  у битві під Коцкєм. Він потрапив до шпиталю і завдяки цьому уникнув полону. Після війни був одним з організаторів політехніки у Вроцлаві і став там професором. Чеслава Хованця війна застала в Парижі, де він пішов у польське військо. Брав участь у французькій кампанії і потім разом з евакуйованими польськими загонами опинився в Англії. А після війни повернувся до своєї улюбленої Польської бібліотеки в Парижі, поставив її на ноги після воєнних спустошень і керував нею аж до смерті. А син мера, Адам Єжи Хованець, закінчив юридичний факультет в Ягеллонському університеті і довгі роки був заступником директора книгосховища і Дому книги в Кракові.