«Ми просто впали з неба». Як живуть лемки на сході Польщі

В українській історії лемків називають найзахіднішою групою українців. Частина з тих, хто живе в Польщі, не погоджується і вважає себе просто «тутешніми руснаками». Більшість асимілювалася після кількох хвиль примусового виселення. Частина повернулася з чужини у свої Бескиди.

Більшість асимілювалася після кількох хвиль примусового виселення. Частина повернулася з чужини у свої Бескиди, пишуть Тексти.

«Хто захоче сюди переїхати?»

Мокра болотиста стежка веде через Магурський національний парк на південному сході Польщі, біля кордону зі Словаччиною. Сюди можна потрапити зі спеціальним провідником. На території заповідника живуть вовки, ведмеді, рисі — під ногами трапляються їхні сліди. Місцевість дика і віддалена від цивілізації. Раніше тут жили лемки. Про них нагадують залишки місточків через потік і кам’яних доріг під ногами. А ще яблуні. Місцеві дуже любили яблуні.

З лісу виходжу в широку долину. Колись тут було село Тиханя — по-лемківськи «тихе місце». Станом на 1939 рік у Тихані проживало майже пів тисячі лемків і п’ятеро поляків. У 1945-му всі групи українців виселяли звідси в межах договору із Союзом про обмін населенням.

Місця колишніх обійсть тут добре помітно навесні, коли цвітуть яблуні. Кожен білий острівець — садок біля зниклої хати. Це все, що тут лишилося. Керівництво парку хоче зберегти принаймні давні сорти яблунь, тому обабіч дороги ростуть молоді саджанці, відщеплені від старих дерев у садах.

Місцевому населенню жилося тут нелегко: далеко від цивілізації, погані ґрунти — під ногами каміння в бурій пилюці.

«1956 року виселеним дозволили повертатися в рідні села. Та сюди вже ніхто не хотів — важкий клімат, брак асфальтованих доріг. Уявіть, який молодий чоловік, що вже звик до Вроцлава чи й народився в ньому, захоче сюди переїхати?» — каже гід пан Мацей.

Заходимо на лемківський цвинтар. На могилах, як і в Україні, ростуть кущі барвінку.

На ще одному цвинтарі в селі неподалік стоїть могила з переліком небіжчиків на прізвище Сабатович. Лише двоє з них померли тут і поховані під цією плитою. Біля решти вказані міста і країни: Київ, Львів, США, Аргентина. Тутешніх українців розкидало по світу. З 1940-го і протягом наступних десяти років відбулося кілька хвиль їх виселення: в Україну та на північні й західні землі Польщі. Для українців Лемківщини відрив від рідних гір став трагедією.

На згадку про це край доріг поставили памʼятники — деревʼяні ворота без паркана. Раніше на цьому місці були лемківські села. Нині самотні двері в чистому полі символізують прохід у світ, якого вже не існує.

«Де були хати, лози ростуть»

У 1940 році на підставі німецько-радянського договору про обмін населенням до України переїхало майже 4 тисячі українців Лемківщини. У 1944-му Польща та УРСР уклали договір про черговий обмін населенням. Польська влада обіцяла лемкам в Україні золоті гори замість незвичних для них південних степів, а також економічно тиснула на селян. У результаті з Польщі тоді виїхало до 70 відсотків лемків.

Після Другої світової війни у межах акції «Вісла» польська влада примусово виселила решту населення Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, де жили українці. Людям давали від кількох годин до двох днів на пакування речей. Виселяли на західні та північні території Польщі. Тоді свої села покинуло близько 70 тисяч українців. З віддалених гірських сіл останніх лемків виселили на початку 1950-х років.

Депортацію офіційно мотивували необхідністю припинити діяльність УПА.

«Під час Другої світової війни в нас було в міру тихо, бо не було о што ся бити. Потім тут зʼявилася УПА. Західна Лемковина була менш прихильна до повстанців. Не прийнято було говорити, що вони завітали вночі просити кусень хліба. А на сході Лемківщини було зацікавлення УПА, особливо серед молоді», — розкаже мені пізніше лемко пан Ваньо.

Місцеве населення всіляко залякували, щоб змусити покинути села. УПА стала на захист селян. До неї долучалися місцева молодь і ті, хто особливо не хотів бути виселеним, бо не мав іншого шляху, як іти в підпілля.

1947 року польська влада скерувала на Лемківщину генерала Сверчевського. У нього було завдання вивчити ситуацію і вирішити питання з підпільним спротивом. 28 березня генерал і його супровід потрапили в засідку УПА і загинули. Після цього комуністична влада без зволікань силою депортувала православне та греко-католицьке населення. Часом, щоб не бути вигнаними, люди намагалися нелегально отримати свідоцтво про народження в католицькому костелі.

1958 року в українській газеті «Шлях перемоги», що виходила в Мюнхені, надрукували лист із Польщі. Він про відвідини автора рідного лемківського села через 12 років після виселення:

«…Свого села я ніяк не міг пізнати. Хат не видно. Де були хати, лози ростуть. Ліс тягнеться аж до колишніх городів. А, як знаєш, до нього треба було йти більше ніж півкілометра. Йду дальше. Бачу одну хату і заходжу до неї. Чужі люди! Питаю, чи вони купили той маєток. Ні, їм уряд дав. Мандрую далі. Ось церква наша. Стоїть сумна, заросла травою. Нема кому її упорядкувати».

«Поверталися до своїх сіл, якщо було до чого»

Сучасна Лемківщина — край, куди не завжди сягає мобільне покриття, а щоб зробити закупи, треба обігнути не одну гору. У такому місці лежить село Гладишів. У ньому живе майже 400 мешканців. На вʼїзді стоїть вказівник «Gładyszów/Гладышів» — по-польськи та по-лемківськи.

«Я Ваньо Дзюбина. У паспорті польською Ян. Колись не можна було записати дитину не польською, — зустрічає біля свого обійстя 68-річний Ваньо Дзюбина. Він говорить по-лемківськи. — Ми в центрі Лемковини, у Гладишові. Зараз у цих місцях частіше почуєте “Дзєнь добри”, а сто років тому всі віталися по-нашому: “Слава Ісусу Христу”. Сьогодні тут лише 30 відсотків населення становлять лемки».

До операції «Вісла» в селі жило майже 700 лемків і 18 поляків. Родина пана Ваня по батьку із заробітків у США приїхала американськими громадянами, тому їх не вигнали. Родину по матері виселили до Познані. У 1956-му українцям дозволили повертатися на рідні землі. Цим скористалася мати пана Ваня, і того самого року народився він.

«Лемки поверталися до своїх сіл, якщо було до чого або якщо в їхній хаті вже не жив поляк», — додає господар.

У будинки виселених влада заселяла поляків. Нині тут багато змішаних шлюбів.

«Якщо родина змішана, то 90 відсотків, що така сімʼя вже буде польською. Діти вже можуть не знати лемківської мови. Але хто має порядок у голові, той спокійно паралельно живе у двох культурах, памʼятає свою мову, — каже Ваньо Дзюбина. — Звісно, лемківські родини хочуть зберегти чистоту крові, щоб діти сходилися зі своїми. Але што ж, любов єст гірша от срачки».

Під час перепису зараз можна писатися лемками, причому подавати дві тотожності в довільному порядку: українець — лемко, лемко — українець, поляк — лемко, лемко — поляк.

Більше читайте за посиланням.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!