Московська залога, або Вересневі апогеї московсько-українських воєн
Минає вересень, позначений більш-менш затишшям на східному фронті. Безумовно, це чи не найтихіший місяць за всі півтора року війни чи то пак АТО. і це тішить, хоча й не означає завершення тієї трагедії. Як наголосив Президент Петро Порошенко в інтерв’ю кільком телеканалам 20 вересня, в разі загострення ситуації на Донбасі він оголосить нову хвилю мобілізації. Отже, небезпека ескалації напруги на передовій попри позірне перемир’я залишається.
Та все ж аномально спокійний перший місяць осені спонукає до спогадів та роздумів. Якщо зазирнути в історію збройних протистоянь України з Московією, в умовах одного з яких живемо нині, то можна побачити дивну закономірність: чомусь аж надто часто саме у вересні відносини між «братніми народами» не те що втихомирювались, а навпаки, загострювались аж до спалахування військових конфліктів.
Візьмімо для прикладу хоча б московсько-українську війну 1658—1659 рр., яку вузькоспеціалізовані історики називають між собою першим таким військовим конфліктом масштабного характеру з довжелезної низки їх, беручи за відлік, очевидно, дату Переяславської ради. Вона вибухнула саме у вересні. і це якраз та війна, апогеєм якої стала потім знаменита Конотопська битва в липні 1659-го, коли козацькі полки під проводом гетьмана івана Виговського розгромили 100-тисячну московську пішо-кінну збройну армаду. Та якщо про цю перемогу, донедавна замовчувану, вже нарешті почали говорити й писати, то про самі причини тієї війни й досі мало хто відає. Тим часом, як це не парадоксально, вона розпочалася з того, що українське військо, очолюване наказним гетьманом Данилом Виговським, молодшим братом івана, оточилоѕ Київ.
Що ж тоді сталося? історія банально проста, і в ній, як у краплі води світ, відбиваються здавен притаманні московитам риси як украй непорядного люду, що не раз упродовж нашої спільної минувшини давалися взнаки українцям. Річ у тім, що у Києві стояла тоді чимала московська військова залога. Цей чужинський експедиційний корпус увійшов було в місто й отаборився там ще в березні 1654 року. Відбулося це згідно з переяславськими домовленостями про військове партнерство в боротьбі з Річчю Посполитою та з дозволу гетьмана Богдана Хмельницького задля політичного тиску на Варшаву, яка постійно намірялася скасувати відвойовані в неї під час українсько-польської війни 1648—1654 рр. козацькі вольності й володіння.
Звичайно, залога виконала свої функції, і вже через рік-другий потреба в ній відпала. Однак московське військо вибиратися з Києва не збиралося попри всі нагадування про це з боку української сторони. Врешті-решт стало зрозуміло, що виводити той обмежений вояцький контингент з міста треба силою. Тому козаки й пішли на Київ. Та оскільки з ходу вибити ворога не вдалося, місто взяли в кільце. З якихось причин ця облога виявилася затяжною. Упродовж кількох місяців українцям ніяк не вдавалося визволити Київ. А тим часом Москва спорядила військо, яке вирушило на порятунок своєї залоги. Проте Виговський зупинив і розбив його під Конотопом.
Але знову ж таки, як не дивно, ця блискуча вікторія нічим не допомогла українцям. Ні в стратегічному плані — подейкують, що якби Виговський з-під Конотопа пішов на Москву, то легко здобув би її й тим поклав би край північним зазіханням на суверенітет Козаччини. Ні хоча б у тому, щоби таки звільнити Київ від московських стрільців. Залога й далі успішно обороняла оточене місто. Дарма що українське військо тримало його в облозі протягом року й періодично штурмувало.
Забігаючи наперед додамо, що Київ так і не вдалося відбити у москалів. Як тієї війни, так і під час наступних. Саме тому митрополити київські від 1658 р. не могли перебувати в Києві, а мали резиденцію спочатку в Корсуні, а потім у Чигирині. Аж поки Москва не перетягла Київську митрополію від Царгорода під себеѕ Як пише дослідник Сергій Коваленко, автор кількох книжок, у яких по крупинках відтворює справдешню історію відносин між Московією й Україною після Переяслава та достовірну хроніку тодішніх подій, які багато в чому відмінні від офіційного варіанту, враження таке, ніби та проклята московська залога й досі стоїть у Києві. Бо відтоді й дотепер ніяк не можемо позбутися залежності від Кремля, навіть попри здобуття Україною державницької самостійності на початку 90-х років минулого століття.
Втім, хоч як, а ось що коїлося на українських землях, точніше, навколо їхнього осердя, через якихось чотири роки після Переяславської ради, котру й досі українські ортодоксальні вчені-історики (а російські й поготів) вважають такою, що «возз’єднала» два слов’янські народи. Але й донині в навчальних підручниках для середньої школи немає жодного слова про київські бої 1658—1659 рр. Чи не тому, як припускає той самий С. Коваленко, що в Україні при владі перебуває москвофільський олігархат, який тепер виконує в нашій столиці роль російського плацдарму в ній замість колишньої військової залоги Кремля?
Та повернімося до першого місяця осені. Бо саме 14 вересня 1660 р., себто рівно 355 років тому, розпочалася Чуднівська битва, яка хоч і відбулася в рамках російсько-польської війни, та фактично стала початком якраз нового московсько-українського протистояння 1660—1676 рр., найдовшого за всю історію наших конфліктів з московітами. Правда, в офіційній українській історіографії її як таку чомусь не розглядають. Наші так звані академічні історики, очевидно, тогочасну Україну, представлену державою Війська Запорозького, не мають за повноцінну сторону міждержавних відносин. і це дивно. Бо якщо вітчизняні науковці чи принаймні ті, хто вважає себе українськими вченими або ж хай лише просто працює в національних університетах, НДі й академіях, будуть так думати-гадати, то чого хотіти від російських дослідників та істориків з інших країн? Щоб вони правдиво висвітлювали нашу минувшину?
Що ж до битви під Чудновом (нинішня Житомирщина), яка закінчилась аж на початку листопада капітуляцією російських військ, то вона ще потребує правильного прочитання й належного трактування. Стосовно ж самої війни, яка загалом проходила з тривалими перервами між дрібними сутичками й більшими баталіями, то наступний її гарячий пік припадає знову на перший місяць осені. 17 вересня 1661 року на Чорному шляху біля Ставища (тепер Київської області) було поновлено договір між Військом Запорозьким і Кримським царством про союз, спрямований проти Московії, яка ще влітку того року за допомогою колаборантів, очолюваних Якимом Сомком, поступово взяла було під свій контроль частину територій Війська Запорозького на сході.
Союзницькі відносини з Кримом було розірвано внаслідок іншого Переяславського договору, про який широкий загал майже нічого не відає, укладеного між Військом Запорозьким та Московією 1659 р. Цей документ підписав було, не розібравшись у ньому до кінця, новообраний гетьман Юрій Хмельницький під тиском групи старшин-зрадників, очолюваних полковником Тимофієм Цюцюрою, які запустили московські війська на підконтрольні їм території. Після скасування ж того договору й початку московсько-української війни 1660—1676 рр. партнерство з Кримом знову набуло актуальності. Тож його й поновили Ставищенським договором. і це було вельми на часі. Бо за якийсь тиждень по тім українські й кримські війська вже вирушили у визвольний похід на лівий берег Дніпра під Переяслав, де окопалися сепаратисти, підтримувані Москвою, й ув’язалися в запеклі бої з ними. Який перегук із нинішніми подіями на Донеччині й Луганщині!
Неможливо оминути насамкінець і «Ніжинську різню» мирного населення, скоєну військом князя ўрірорія Ромодановского 18 вересня 1668 р. у рамках тієї самої другої московсько-української війни. Московити прибули до Ніжина, щоб визволити з облоги московську залогу, яку намагався ліквідувати Ніжинський полк Остапа Золотаренка. Оскільки при наближенні великих ворожих сил козаки відступили, стрільці Ромодановского пограбували й вирізали жителів міста. А виходячи з Ніжина, як повідомляє «Літопис Самовидця», ще й спалили місто, «нічого не зоставуючи» в ньому. Далі ж пішли до Чернігова, де також в облозі сиділа московська залога...
Але про це мало пишуть нинішні українські дослідники, а про російських — і казати годі. Як видається, й досі і нашим, і їхнім історикам-ортодоксам зручніше й вигідніше подавати сучасним українцям розповідь про ті драматичні події з їхньої минувшини не як акт московської агресії щодо України, а як нібито «громадянську війну», котра, мовляв, і спричинила в молодій Козацькій республіці Велику руїну. Схоже, така ж історія повторюється і в наш час.
Василь Мороз, газета Галичина
