На Калущині третій рік поспіль люди експлуатують недобудований міст

Селище Войнилів Калуського району знову неспокійне. Зо два роки тому громада воювала проти закриття терапевтичного відділення місцевої лікарні — не відстояли, а приміщення його, до речі, після медичної реорганізації, вже скоро почне сипатися без ознак життєдіяльності. А 1 вересня в центрі селища люди на якийсь час, мандруючи пішохідними переходами, перекрили автодорогу сполученням Калуш — Бурштин.

Соціальне збурення, як попередньо анонсувала громада Войнилова, спровокували три проблеми, які потребують невідкладного вирішення.

По-перше, жахливий стан доріг; по-друге, відсутність упродовж кількох років хоч якихось порухів на будівництві моста через річку Болохівку між селищем Войниловом і адміністративно підпорядкованим селищній раді селом Дубовицею і, по-третє, — «ручний» режим роботи казначейства.

А журналістський рейд селами войнилівського «куща» — від Сівки Войнилівської і до Довгого Войнилова — нас переконав, що терпець селянам так часто вривається недарма...

Володимир РУДИЙ, войнилівський селищний голова:
— Дороги, як ви знаєте, — то біль не лише нашого селища чи сіл так званого войнилівського «куща». А міст через річку Болохівку на село Дубовицю зруйнувала ще повінь 2008 року. Десь 2008—2009 років, коли починали будівництво нового моста, будівельники спочатку звели тимчасовий переїзд — будмайданчик для провадження робіт. Відтак 2010-го ще щось трохи робили, а вже у 2011-му будівництво припинили, а техніку забрали. На об’єкті — жодних ознак будівництва. Залишився хіба що згаданий тимчасовий міст, який будівельники використовували як будмайданчик під час робіт. Коли мостобудівники від’їжджали, то і цю єдину переправу через річку хотіли демонтувати і забрати. Але люди не дозволили.

Рік чи два тому на мості вже були такі ями, що через небезпеку водії рейсових і шкільних автобусів не хотіли ризикувати людьми та відмовлялися їхати ним. Тож ми самотужки, як уміли і могли, замостили цей тимчасовий переїзд: на потріскані бетонні плити постелили дошки-«шістдесятки», а поверх засипали дрібненьким шутром. Кожен їздив мостом на свій страх і ризик. Цю річкову споруду через Болохівку ми не можемо офіційно і мостом назвати, бо за документами це будмайданчик. Тепер знову треба міст ремонтувати — наближається зима. А дорога попід Середнянську гору неблизька, взимку ще й небезпечна.
— Чую, що й робота казначейства, як кажуть, уже вас допекла?
— Річ у тім, що цього року до березня ще хоч якісь казначейські проплати нам надходили. А відтак — жодної. Але ж із березня ми по селищній раді виконали деякі обсяги робіт. До речі, селищна рада попри свою бюджетну дотаційність має і власні надходження — тобто і перший, і другий «кошики». Тож на цей рік ми запланували собі відповідні обсяги робіт, а платіжки з квітня лежать без руху в казначействі. Тому що проводять лише захищені статті. Частково починаємо оминати казначейство — укладаємо тристоронні угоди. Але і це можливо лише тоді, коли залучаються благодійні кошти. Зрештою, це не вина районного чи обласного казначейства. Розпорядження ж в область надходять з Києва. Все відбувається у ручному режимі — через безгрошів’я  латають діри. Але ж від цього нам не краще.

...Поїздка населеними пунктами Войнилівської селищної ради та сусідніх сільських рад і спілкування в громадах засвідчили, що людей вже втомили обіцянки і недолугі виправдовування представників місцевої влади браком коштів.

Балаканина рік у рік уже набила оскомину — селяни не вірять чиновникам і запрошують їх щодень їздити на роботу дорогами через свої села. Мовляв, як не головою, то іншим місцем відчують весь «смак» сільських реалій. А такі мости-ювіляри, як огризок споруди через річку Болохівку, як на нас, є ще й свого роду господарським «обличчям» і районного, і обласного чиновництва. Берег Болохівки перед селом Дубовицею більше схожий на руїни після авіаударів. Залізо-бетонні залишки п’ять років тому зруйнованого мосту й донині визирають із русла річки; сваї-кістяки розпочатого і занедбаного будівництва нового моста наочно свідчать, як «ефективно» використали державні кошти; а тимчасовий переїзд, перелицьований з будмайданчика і обладнаний старими бетонними телефонними стовпами замість відбійників безпеки, чатує бідою, бо відсутність освітлення та поручнів нічної пори перетворюють цю мостову переправу через Болохівку на пастку і для водіїв, і для пішоходів. Адже за нього ніхто не відповідає. Як кажуть, куди не кинь оком — села нидіють. У такому контексті нав’язливі оповіді про реформи на селі видаються просто фікцією, оманою або імітацією.  Тож радикальні дії тих чи інших громад — це лише «ужинки» з економічного і соціально-культурного зубожіння прикарпатських сіл.

Ігор ЛАЗОРИШИН, "Галичина"