На Косівщині планують відновлювати вівчарство

Років 20 тому приїжджав на Косівщину турист із Шотландії. Кожного дня пильно вдивлявся у гори. Коли місцеві запитали його, що він там визирає, вигукнув: «Овець. Де ваші вівці?».

На Косівщині планують реалізувати проєкт «Відродження вівчарства в Карпатському регіоні» в рамках Програми USAID «АГРО» (США). Мета проєкту – економічний розвиток громади за допомогою створення умов для самозайнятості населення у гірській місцевості. Його втілюватиме у життя Косівська міська рада.

«Гуцульський край» попросив її очільника Юрія ПЛОСКОНОСА розповісти про цей проєкт.

– Ми поставили перед собою мету поліпшити добробут усіх населених пунктів, які увійшли до складу Косівської територіальної громади, – каже Косівський міський голова Юрій Олександрович Плосконос. – Хочемо, зокрема, створити нові робочі місця, зменшити відтік місцевого населення на заробітки в інші краї та країни, поліпшити економічну та демографічну ситуацію у близькій і віддаленій перспективі. Це взаємопов’язані речі: є робота – є доходи, є доходи – сплачують податки. Чим більше податків, тим спроможніша громада, тим більше проблем вона може вирішити, тим комфортніші умови створює для тих, хто у ній живе.

Для вирішення цих питань ми підготували кілька цікавих проєктів. Відновлення вівчарства – один з них.

– Чому громада, до складу якої входить місто – районний центр, переймається сільською темою – відродженням вівчарства?

– Бо половина наших територій – гірські. Тому ми й звернулися до того виду діяльності, який для наших жителів є звичним. Вівчарство на Косівщині було споконвіку. Після розпаду Радянського Союзу воно занепало. Не було економічної вигоди. Люди могли заробити в інший спосіб: більше і швидше. Ті, хто продовжував розводити овець, перестали займатися вівчарством на професійній основі: не цікавилися новаціями, занедбали селекційну роботу. Тому ця галузь у нас майже зникла, порода овець вивелася.

– Навіщо відроджувати те, що занепало і, очевидно, мало кого цікавить?

– Ну, якщо у розвинутих країнах (Швейцарії, наприклад), з набагато вищими доходами на душу населення, вівчарство зберегли, там воно процвітає і розвивається, то, мабуть, у ньому є і сенс, і вигода.

Ми не будемо займатися самодіяльністю, хочемо відновити галузь відповідно до кращих світових і європейських практик.

– Яка роль у цьому американських партнерів?

– Організація USAID «АГРО» (США) підтримує проєкти, які поліпшують економічну спроможність громад. У березні цього року вона оголосила конкурс для чотирьох західних областей України. Ми подали заявку, і вона перемогла. Оскільки вівчарство – нова і складна для міської ради тема, готували заявку спільно з головою ГО «Асоціація вівчарів» Василем Стефураком, він живе у Коломиї.

Згідно з нашими розрахунками, якщо починати з поголів’я 200 овець, то за чотири роки можемо очікувати його збільшення до 16 тисяч. Буде створено приблизно 500 нових робочих місць. Розвиток вівчарства дасть велику кількість супутніх продуктів, залежно від того, яку породу овець будемо вирощувати – м’ясну чи молочну. Це, у свою чергу, сприятиме розвитку туризму – основної для нас галузі. Гуцульську кухню знають і люблять. Гастротуризм – хороший бонус і перспективний напрямок для туристичної галузі Косівщини.

Якщо ж молока, наприклад, буде багато, то його вистачить не тільки для туристів, а й для розвитку переробної галузі. А це вже додана вартість – вищий щабель підприємництва. Можемо виготовляти якісні сири. Маємо для цього і традиції, і досвід, і фахівців. Добрий приклад – успіх підприємств нашої громади «Бринза-за» у Яворові і «Будз-баран» у Шепоті, їхня продукція користується постійним є попитом.

За нашими попередніми розрахунками, утримання 50 овець дозволяє фермеру добре жити тут і не їхати на роботу за кордон. Думаємо, що зможемо підняти вівчарство на такий рівень, коли ті, хто ним займатиметься, і свої сім’ї забезпечать, і нашому краю допоможуть розвиватися.

– Овець треба десь пасти. Чи має громада полонини?

– Щоб утримати одну вівцю, потрібно 10 сотих землі. Якщо отара нараховує 50 голів – то потрібно п’ять гектарів. Є багато таких земельних ділянок у селах Шепоті, Річці, Снідавці, Яворові; частково – в Соколівці та Шешорах. Вони не використовуються, заростають бур’янами і чагарниками. Вівцям є де пастися.

– Які основні етапи і часові рамки реалізації проєкту?

– Зараз головне – розробити покроковий алгоритм роботи. Цим якраз займаються наші зарубіжні партнери. До кінця року маємо вже знати, як і що робити, скільки для цього потрібно коштів. Тоді зможемо звертатися до державних чи міжнародних фондів розвитку. Зараз є багато грантових закордонних організацій, які готові вкладати кошти в перспективні проєкти. Під час війни питання економічної і харчової самодостатності – актуальні, як ніколи.

Потребуємо також розуміння юридичної складової. Якими мають бути ці господарства: комунальне підприємство, кооператив? Потрібні поради спеціалістів, щоб зважити всі за і проти, щоб господарювати максимально ефективно. Бо, наприклад, одні види підприємництва отримують державну дотацію, другі – ні. На ці та інші питання зараз шукаємо відповіді. Коли отримаємо експертний звіт, зможемо залучати кошти для закупівлі поголів’я. Йдеться про високопродуктивні породи. Одна вівця може коштувати кілька тисяч євро.

– Звідки їх привезуть?

– Це питання теж вивчаємо, консультуємося, шукаємо високопродуктивних тварин з країн зі схожими природніми та кліматичними умовами, наприклад, Швейцарії, Австрії, можливо, Нової Зеландії.

Знаємо точно, що у створеному в рамках проєкту підприємстві обов’язково буде людина, яка надаватиме фермерам консультативну та ветеринарну допомогу.

Попередньо заплановано, що одному господареві дадуть 40 овець, а через два роки він має віддати 60, ми їх передамо іншим фермерам. Поголів’я, яке фермер отримав на початку діяльності, залишиться у нього.

Коли будуть певні напрацювання і розуміння основних проблем, тоді можемо ставити питання і до нашої держави про підтримку перспективної галузі.

Зазначу також, що це дзеркальний проєкт – будемо його реалізовувати одночасно з Ясінянською селищною громадою Закарпатської області. Мають бути два ідентичні підприємства – у нас і в них.

– Для порівняння?

– Передусім для селекції, щоб порода овець не переводилася, генетичні лінії не перетиналися.

– Якщо вівчарство у нас настільки занедбане, чи залишилися люди, які вміють ним займатися або чи є ті, хто хоче навчитися цьому?

– Ми розмістили в соціальних мережах електронний опитувальник, де кожен може висловити свою думку з цього приводу. Так зрозуміємо, скільки жителів району мають намір займатися вівчарством. Головне – бажання. Якщо людина хоче опанувати щось нове, вона вмотивована і швидко вчиться. Тому я думаю, що цей проєкт «приречений» на успіх, бо в ньому задіяні наші багатовіковий досвід, традиції, культура; бажання розвиватися, бути успішними – підприємцями, громадою, народом.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!