На Прикарпатті донька упівців відправляє дітей і внуків на війну, яку вели ще її батьки

Два листи на пожовклих аркушах, списані дрібним почерком - єдине, що дісталося Ганні-Мотрі Марійчин у спадок від батьків.

Народжена в криївці донька воїнів УПА дізналася про своїх мама і тата з листів, тож виховала з пам'яттю про них синів і онуків, які продовжують справу життя закатованих родичів, йдеться в ТСН. 

Вона народилася у криївці й до повноліття навіть не здогадувалася про це. Сімейну таємницю їй розкрили прощальні листи від батька та матері-вояків УПА, які  змушені були віддати новонароджену донечку, щоб продовжити боротьбу з радянською окупацією. Тепер  діти та онуки Ганни-Мотрі Марійчин борються з тим же ворогом. 

Два листи на пожовклих аркушах, списані дрібним почерком - єдине, що дісталося Ганні-Мотрі Марійчин у спадок від батьків. "Знай, ти прийшла в світ в час найжорсткішої війни Українського народу проти північної Москви. Вже шостий рік у нерівній боротьбі з більшевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Собороної Держави найкращі сини українського народу... їх вже тільки пригорща, а між ними твій батько й мати...", - йдеться в листі.  

 

Григорій та Марія Вацеби воюють в УПА, він повстанський провідник, вона у підпіллі друкарка та медсестра. Свою єдину дитину народжують у серпні 1950 на полонині у криївці. “Не було ні баби-повитухи, ні лікарської допомоги - тато ще й зі своїм одним другом приймали у мами пологи”, - розповідає жінка про своє народження. 

Хто її батьки, як вона народилася та чому аж до заміжжя своєю мамою називала чужу жінку, Ганна-Мотря дізнається вже дорослою - саме з цих листів...

 

Повстанці ухвалюють непросте рішення - віддають дитину до родини свого зв’язкового, бо розуміли, що  немовля у партизанці з ними не виживе. Востаннє дочку провідують на 4 тижні її життя. Названій матері вручають пляшку - у ній фотографії, акт вінчання, власноруч надруковане щось на зразок свідоцтва про народження дитини й ці самі листи. "Недовго я тішилася тобою, бо на четвертім дні твого народження батько з хлопцями забрав тебе від мене і поніс в село на виховання. Кохана донечко, чи можеш собі уявити ти, як тяжко було мені віддавати тебе у незнане... Не було що інше робити, колиба, холодно, молока нема"- значиться у листі від матері.

Названа мати, боячись зрадників, спершу дитину нікому не показує, а потім влаштовує виставу - на порозі у присутності свідків знаходить начебто підкидька. “Ці люди були дуже-дуже добрі до мене”, - пригадує Ганна-Мотря. 

До своєї Ганни-Мотрі рідні батьки так і не повернулися. Майже рік потому вони гинуть від рук НКВДистів. Уся родина -  як батькова, так і мамина - опиняється у Сибіру. Лише після смерті Сталіна почали повертатися додому. Ганні-Мотрі було 6 років, коли до хати приходять якісь жінки. Одна з них - рідна тітка, якій мати дивом змогла передати на заслання вісточку про доньку. “Та жінка, чужа, хотіла мене до себе пригорнути, я до бабки йшла. А потім пригадую, що вони якісь папери оглядали і всі в хаті плакали. Оце тоді бабка цю пляшку і віддала материній сестрі”, - розповідає донька вояків УПА.

Однак самій Ганні-Мотрі ці листи показують аж у 16 років, коли вона зібралася заміж. Так вона дізнається всю правду. “Я собі поставила на мету - за всяку ціну відшукати, де мої батьки загинули”, - каже жінка.

Вона і справді знайшла не лише місце загибелі батьків, але й місце на сільському цвинтарі, куди скинули їхні тіла. Жінка облаштувала там могилу.  “Кохана донечка, якщо читатимеш цей хаотичний листок, не посмійся з мене, бо я така розбита і прибита горем, що направду не можу себе привести до порядку. Цьомаю міцно і благословляю на щасливу путь”, - в сльозах читає жінка.

Своїм дітям сімейну таємницю Ганна-Мотря теж розказувати не квапилася - за Союзу не ті були часи. Однак змалечку, каже, виховувала їх у повстанському дусі, пам’ятаючи настанови батька у прощальному листі: "Останні мої слова до тебе - це заповіт: Добро Нації - найвищий наказ! Для неї ти віддаси силу, розум і життя, так, як я складаю голову на її жертовнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я проклинаю тебе, а мій дух не дасть тобі спокою ніколи." 

 

“Ми знали, що це є заборонена тема на загал. Але вдома ми знали, що ми не є радянські люди - ми українці”, - переконує молодший син Ганні-Мотрі Тарас.

Тепер настала їхня черга боронити Україну від рашистського окупанта. Старший син волонтерить, а молодший - на фронті вже вдруге: 2015 року на Донбасі був розвідником, з першого дня повномасштабного вторгнення - у штурмовій піхоті. Зараз вдома оговтується після тяжкого поранення під Бахмутом. 

“Історія не повторюється, історія не закінчується. Воно завжди так було. Був якийсь переломний момент для москалів, що вони змогли в час Радянського Союзу нами керувати. Так сталося, але ми ніколи не були з ними споріднені. Може, Дасть Бог, що це буде крапка вже. Це вже буде кінець цієї історії, з нашою перемогою”, - додає Тарас.

 

З рашистами у лавах Нацгвардії бореться й 27-річний онук Ганни-Мотрі, каже, не міг сховатися від військомату, бо зрадив би не тільки державу, але і пам’ять прадіда. “Я не знаю, щоб я його запитав, якби міг телепортуватися в часі, але я б йому сказав: “Дякую, що мені показав, в який бік рухатися”. Те, що він робив, було правильно. Він якби бачив майбутнє. Він те саме робив, що зараз відбувається”, - переконує онук Андрій.

Хоч великою кров’ю, але Україна вже перемогла свого споконвічного ворога, переконана Ганна-Мотря, оскільки чи не вперше в своїй історії об’єднався увесь український народ довкола однієї спільної мети - відстояти свою незалежну державу. “От тобі й історія всього нашого народу. І мої діти не могли бути інакшими і внуки також”, - додає жінка. 

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!