(Не)реформована розвідка: більше діла, менше слів


За всіма баталіями позачергової сесії Верховної Ради, яка відбулася минулого тижня, непомітною пройшла одна важлива деталь.

Спікер ставить на голосування законопроєкт про розвідку. Здавалося б: важливе питання для країни, яка воює, ба більше, законопроєкт вже розглядали в січні і в депутатів було пів року, щоб його доопрацювати. Але, виявляється, що в нардепів є претензії до тексту законопроєкту і “за” голосують лише 56, тому Дмитро Разумков пропонує відправити документ на повторне друге читання і нардепи погоджуються. Які шанси отримати новий закон про розвідку за таких умов, чи відповідатиме він поточним викликам?

Діяльність розвідки завжди пов’язана з таємницями, теоріями змов і героїзована в кіно та літературі. Але з точки зору управління країною – вона є одним з інструментів, яким держави захищають себе від іноземного впливу та просувають свої інтереси за кордон. Цей засіб, як і всі інші діє за певними закономірностями, які формуються з огляду на особливості історії та правового поля країни і виклики, які перед нею постали в певний період часу.

У випадку України, розвідувальні структури, навіть через три десятиліття після здобуття державою незалежності, більшою чи меншою мірою є частиною радянського спадку. Цей спадок досі діє за лекалами, актуальними в часи Холодної війни, але навряд чи він здатний якісно відповідати на проблеми сьогодення.

Перш за все, йдеться про воєнну агресію Російської Федерації проти нашої країни. Протистояння значно сильнішому ворогу вимагає від нас якісних перетворень усього безпекового сектору, адже ми не зможемо конкурувати з Кремлем за кількісними показниками ані у плані людських, ані фінансових ресурсів. Тож для нас стати ефективними щоб вижити – це не просто гасло, а радше дороговказ для дій. Але лише на сьомому році війни депутати парламентської більшості (серед яких і голова фракції “Слуга Народу” Арахамія, і голова профільного комітету Завітневич) нарешті ініціювали законопроєкт про розвідку, який має на меті модернізувати її діяльність.

Однак, прочитавши документ, можна зробити сумний висновок про те, що законопроєкт не призведе до відчутних змін у діяльності спеціальних служб. Його написали в дуже типовому для України стилі – переписавши старі норми новими словами, додавши трохи повноважень президенту та пообіцявши багато совкової “соціалки”.

Проєкт намагається вирішити проблему із відсутністю належної координації розвідувальної діяльності. Для цього автори запропонували створити координаційний орган з питань розвідки при президентові України. У державах Заходу аналогічні органи одночасно забезпечують взаємодію між спеціальними службами та оперативне постачання максимально точної інформації до її кінцевих споживачів.

За останні тридцять років в нас з регулюванням трохи перестаралися і створили можливості для того, щоб президент керував розвідувальними органами у ручному режимі. З огляду на те, що сам глава держави, як правило, не є фахівцем у питаннях діяльності спеціальних служб, є великий ризик, що одноосібне керівництво розвідкою візьме на себе призначений ним керівник координаційного органу.

Як наслідок, навіть за умови ухвалення пропонованого депутатами законопроєкту, існуватиме перманентна загроза, що такий керівник спотворюватиме інформацію, яка доходить до найвищих посадовців держави у своїх цілях. А на додачу до цього, така норма закладає подвійне підпорядкування складовими системи розвідки. Наприклад, Головне управління розвідки Міністерства оборони, з одного боку, буде в підпорядкуванні міністра, з іншого боку, йому зможе ставити завдання керівник органу, який мав би займатися лише координацією діяльності розвідників. В результаті можемо отримати замість покращення роботи розвідувальної спільноти конфлікт за контроль над нею.

Іншим ноу-хау проєкту є обіцянка надавати статус учасника бойових дій «особам залученим до негласного співробітництва», які брали участь у розвідувальних заходах на тимчасово окупованій території. Схоже автори вважають, що право на пільговий проїзд в громадському транспорті та можливість отримати два гектари землі для ведення особистого селянського господарства – це саме те, що вмотивує мирних жителів окупованих територій та колаборантів з-поміж окупаційних військ переходити на бік України.

Наостанок, в проєкті є ще цілий набір порушень нормотворчої техніки. Наприклад, у ньому прописано положення щодо порядку розгляду судом клопотань про проведення розвідувальних заходів, які мали б бути в Кримінальному процесуальному кодексі, як єдиному акті, котрий регулює процедури в кримінальному процесі.

Мабуть, єдине чого в проєкті немає – це якісних змін в системі розвідки. Більше того, парламентська опозиція, яка мала б подавати альтернативи до пропонованих владою змін, не спромоглася подати якісні та посутні пропозиції до документа. Очевидно, що виступати з трибуни з полум'яними промовами і готувати правки до законопроєкту – речі різного порядку, але не роблячи другого, парламентська опозиція втрачає свою суть.

З огляду на це, важко збагнути навіщо народним депутатам збиратись на позачергове засідання, щоб серед іншого ухвалювати закон, який має багато порушень, але не має корисних для безпеки країни нововведень і не приведе до позитивних зрушень у діяльності розвідувальної спільноти. Схоже, що реформа розвідки має шанс відбутися тільки на папері, а на ділі держава залишиться зі слабкою системою спецслужб перед лицем агресивної Росії. Хіба що цього почнуть голосно вимагати самі громадяни.

Автор – Назар Заболотний, аналітик Центру спільних дій