Нульвий варіант або Як домовитись з кримчанами?

Якщо навіть записатися у невиправні оптимісти й припустити, що завтра усі російські інтервенти зберуть шинелі і заберуться додому, кримська проблема нікуди не подінеться. 60 років тому Хрущов подарував Україні троянського коня. Кінь сумлінно виконує свою місію донині. Щоб через нього не згоріла уся Троя, пожежу потрібно гасити усіма можливими засобами, навіть непопулярними.

Новій київський владі без сенсу апелювати до Путіна. Це рівень вищої ліги. Там будуть почуті хіба що Обама чи Меркель. Але якщо апелювати до кримського істеблішменту напряму – шанси є. Проте тільки після кардинальної зміни риторики. Меседж «Крим – це Україна» – патріотичний, але неефективний; принаймні недовисловлений. Правильно він мав би звучати так: «Крим і Україна  можуть домовитися без посередників». Особливо, якщо ті на панцерниках «Тигр» і з кулеметами «Кедр».

Отже, на чому може базуватися хитке порозуміння? Для початку – на визнанні Києвом і Кримом повноважень тих, хто там реально, а не де-юре контролює органи влади. Іншими словами, Турчинов і Яценюк визнають Аксьонова і Чалого тимчасовою/перехідною владою в автономії, а ті їх –  навзаєм  в українській столиці. Такий собі нульовий варіант. Повна легітимація цих влад зможе відбутися лише після виборів 25 травня. Проте питання має стояти про одночасні дострокові вибори президента України і депутатів  Верховної Ради Криму,  а також про вибори міського голови Севастополя, котрий після цього автоматично стає й головою міськдержадміністрації (приблизно, як колись було у Києві). Перезавантаження – то перезавантаження.

Не тішмо себе ілюзіями: ці вибори у Криму безсумнівно виграє «Русский блок» чи як він там буде називатися.  Мешканцям півострова у зв’язку з цим можна тільки поспівчувати. Але принаймні у них уже не буде підстав кивати на утиски Києва і «засланих козачків». І, можливо, це навчить їх чогось до наступних виборів. Хтось сказав: «Хочеш втримати – відпусти». Іншим способом свідомість цих людей просто не переклиниш. Тільки шоковою терапією. Вони впевнені, що самотужки вилікують задавнені кримські болячки – скальпель їм у руки. Але тоді стосунки з Україною – на ринкових засадах. Побачимо, чи довго їх захоче годувати Росія. Ні Абхазію, ні Придністров’я, ні Південну Осетію – не годує.

При цьому будь-яка неукраїнська влада в Криму одразу ж отримає в тилу таку ж п'яту колону, якою сама була 20 років у незалежній Україні. Просто тепер ця роль перейде кримським татарам, котрі за нових обставин скоріш за все радикалізуються. І не слід відкидати припущення, що радикалізація піде за антислов'янським критерієм загалом. Бо Україна, незважаючи на тривалу лояльність,їх не захистила. Ну, а Росія – це спогад про стару і страхи нової депортації. Щоб роздмухати цю іскру достатньо буде достатньо й одного земельного конфлікту з кримським татарами.  

Про деталі нульового варіанту можна дискутувати, але фундаментальна його запорука – виведення не тільки будь-яких регулярних військових, а й також парамілітарних формувань (козаків, дружинників чи самооборонців) з вулиць не тільки кримських міст і містечок, а тотально по всій Україні. До початку виборчих кампаній з цим можна (і треба!) впоратися. Бо хлопці з автоматами, а хоч би й з битками, – поганий антураж для щирого волевиявлення. І якщо в гаранти потрібно запросити місії ООН, ОБСЄ, СНД, а ще й Green Peace до комплекту – двері відкриті.

І якщо для всестороннього визнання результатів цих виборів у списки кандидатів на президента доведеться внести прізвище громадянина Януковича – гаразд. Зціплюємо зуби, але так. Янукович повинен бути засуджений. А доки його не судили, він – повноправний громадянин України. Паршивий, та все ж…

План не надто бравий. Згоден. Але які альтернативи? Скільки нам потрібно ще «небесних сотень»? І навіть якщо ми зараз почнемо закидувати  Крим шапками, то чим далі будемо втримувати його в Україні? Тими ж багнетами чи постійними грошовими подачками? Певен, більшість кримчан абсолютно не горять бажанням дружнім потоком вливатися в Росію. Але й диктат міфічних «бендеровцов» для них неприйнятний. Зрештою, як і диктат «македонців» (вихідців із Макіївки Донецької області), цілу орду яких привіз зі собою в автономію ще покійний Василь Джарти. Тому й уряд його наступника Могильова так легко посипався на минулому тижні. Бо він теж із чужих.

Нульовий варіант є для Аксьонова со товаріщі  єдиним почесним виходом із глухого кута, в який завели їх владні амбіції. Бо бути невиїзним президентом невизнаного анклаву – мало приємного. Водночас цей варіант ще більше вибиває з-під ніг Кремля арґументаційну базу, на якій постало все вторгнення. Таким чином, нова  українська влада полегшила б міжнародній спільноті завдання довести, що уся ця база насправді – булька. А внутрішнім регіональним елітам показала б приклад своєї договороздатності. І дала ще один сигнал про перехід від романтичної до реальної політики, навіть потужніший, ніж призначення антикризовими керівниками в областях Сергія Тарути й Ігоря Коломойського. Адже саме ці еліти здатні дати найдієвіший опір «парадові суверенітетів» в інших регіонах Південного Сходу.

Збруч