Обізвався до дочки через 70 років невідомости

Дарія Горбаль - 80-річна жінка з сумною усмішкою, вразила своєю історією. Вона говорила, що не знала, як це мати тата. Одинока світлина, декілька весільних фото родичів і все. Його не було в її житті. Родина навіть не знала чи живий він… То був час війни. Скупі розповіді мами, давали дівчинці відчуття, що вона мала тата, який дуже любив її.

В 2014 році пані Дарія прочитала в газеті «Галичина» (9 вересня 2014 р.) статтю про розкопки під Богрівкою Богородчанського р-ну, нижче побачила опублікований список людей, вбитих там. Першим в списку був Борис Федір – її батько. Через 70 років вона прийшла до тата, запалила свічку і заплакала. Тягар невідомості, що лежав каменем на грудях впав… вона знає де могила її батька.

Сім'я Борисів

   Федір Борис був видним чоловіком. Світле волосся, правильні інтелігентні риси обличчя, струнка постать - справжній аристократ. Одразу й не скажеш, що виховувався у звичайній сім'ї залізничника. Сім'я Івана Бориса з Микитинець була великою, окрім Федора в родині зростали Степан, Василь, Дмитро, Євдокія та Юстина. В ту пору залізниця добре платила своїм працівникам, а ще Іван був власником невеликого ліска, доброго кавалка поля та двох садів.Стайні для худоби були більші за хату, а в стодолі можна було розвернутися фірою з кіньми. А ще окремо на подвір'ї стояла чепурна і простора столярна майстерня. Там зберігалася велика бібліотека, де особливе місце займали книги з обробки дерева, виготовлення меблів та інших, необхідних в господарці виробів. Родина була не бідною.Тому було вирішено дати хлопцям освіту в Станіславській українській гімназії.А для того щоб сини не тратили дорогоцінного часу на добирання з Микитинець, їм винайнято кімнату неподалік гімназії. Федір не закінчив гімназії, класична наука то було не його. А от навчання в Станіславівській державній школі деревообробної промисловості припало йому до душі, він її успішно закінчив у 1933 р. Був добрим столярем.У 1942 році тридцятилітній Федір оженився на дівчині таки з свого села Олені, молодшій від нього на 11 років. Через рік в сім'ї народилася Дарця.

Степан після закінчення гімназії навчався в залізничній школі. Працював на залізно- дорожній станції Хриплін (яка в тому часі виконувала функцію залізничного сполучення міжнародного значення) стрілочником. Там познайомився з Степаном Бурдином (з сусіднього села Хриплин), активним учасником оунівського підпілля, який згодом очолив сотню УПА, що діяла на Станіславівщині (відома, як сотня «Шрама»).. Для Бурдина Степан був добрим джерелом інформації. З перших уст дізнавався про переміщення більшовицьких ешелонів та згодом німецьких. На початку 1941 року, під час чергової зустрічі, Бурдин сказав, що його брат Федір в підпіллі ОУН. Тривога і гордість оселилася в душі Степана. В січні 1944 року він бачився з братом два рази, той багато розказував про себе. Трагічний липень 1944 привів в село вже другий раз совітів «визволителів».Облави час від часу котилися селом, зачищаючи його від ворожих до совєтів українців. На Різдво 1947 року до хати прийшов, поранений під час облави, Степан Бурдин. Дві доби переховував його в себе Степан Борис. Всі роки під совєтами він мовчав, беріг родинну таємницю. Страх, що сім'я під загрозою депортації до Сибіру,а він арешту не покидав його. Вісімдесятивосьмирічним, перед смертю, все таки наважився розказати онуку сімейну історію.

   В сім'ї переказували історію Дмитра, який служив в польській армії і мав нещастя закохатися в дочку польського офіцера, який «випадково» застрелив його. Повідомлення прийшло, зовсім іншого змісту, йшлося про те, що Дмитро Борис втопився у Віслі. Тіло не знайшли. Батько, Іван Борис, поїхав до Польщі щоб вшанувати пам'ять сина. Вінок поставив на води Вісли.

   Василь мав найбільше успіхів у навчанні, легко давалася математика, навіть заробляв на репетиторстві, даючи уроки сину директора гімназії. Згодом поїхав у Польщу, де навчався ремеслу майстра з виготовлення меблів у виробничій школі, отримав освіту фінансиста. Через 10 років він оселився у Львові, працював на посаді директора меблевої фабрики.Пані Дарія пригадує, як її мама, перебуваючи в гостях у Василя, була вражена багатством інтер’єру, особливо тим, що рамки на портретах були такого самого кольору, що і меблі. Василь покохав єврейку, але його мама сказала, що з того добра не буде і не дозволила оженитися з нею. Так він і залишився один без сім'ї до кінця своїх днів. Згодом, вже після війни, Василь приїхав в Микитинці і мама з маленькою Дарцею, мусіли перебратися в батькову майстерню, де було взимі холодно. Невелика піч не могла нагріти приміщення. Ще вона згадує, що бабуня не любила мами. Може тому, що була з бідної родини.

Війна

   Війна прийшла до жителів Микитинець 27 червня. Німецькі літаки скинули перші бомби на Станіславів. Всі спостерігали за тим, як 2 липня совєцькі війська спішно покидали його. Два дні місто було без влади. Почалися погроми. Грабували крамниці, приватні помешкання. А 4 липня в Станіславів зайшли угорські війська. Після совітів , люди чекали чогось ліпшого. І справді, угорці організували польову кухню і давали гарячу зупу безкоштовно. Найліпше угорців сприйняли поляки, навіть запрошували до помешкання. Українці ставилися до них стримано. В місті організовано українське управління, українську міліцію. 7 серпня в Станіславові була представлена німецька влада в особі окружного старости Ганса Альбрехта. Німецьких військових стало більше.

В помешканні Борисів заквартирували німці. Вони себе називали австріяками.Федір з дружиною і маленькою Дарцею жили в добротній хаті під солом’яним дахом разом з родичами Федора. Йому було 31 рік і він дуже тішився немовлятком, намагаючись відігнати тривожні думки про її майбутнє. В будинку була одна велика кімната (десь 25 метрів квадратних) з кухнею і сіни менші. З розповідей мами пані Дарії «… австріяки самі вибрали сіни, бо в хаті мала дитина, і їм нема чого там бути… а як закінчувався цукор в цукорничці, зразу приносили знов, щоб була повна».

 Підпілля

   Федір приходив додому ненадовго. Дуже часто вечорами хтось стукав у вікно і він ішов не сказавши ні слова. Дружина нічого не розуміла, дуже тривожилася. Якби вона знала, що Федір Борис, ще з 1938 року в підпіллі ОУН. До речі, станом на травень 1941 року у західних областях України налічувалось 3300 станиць ОУН в яких перебувало готових до виступу проти совітів 20 тисяч осіб. Із них 400 станиць та понад 1000 членів перебувало на території Станіславської області. Крім того, упродовж 1-10 травня 1941 року керівництвом ОУН була проведена робота з призначення в кожній області українських урядів. А до 20 травня сформовано уряди на рівні сіл, міст, районів. Федір Борис став учасником цього визвольного руху українців за свою державу.

     Ще до одруження, брат Степан познайомив Федора з Степаном Бурдином – членим ОУН. Їхня співпраця тривала з кінця 30-х до середини 40-х років 20-го століття. Хіба що за виїмком того часу, коли Степан Бурдин перебував на еміграції з 1939 -1941 рр. та проходив службу (травень – жовтень 1941 р.) в легіоні «Нахтігаль» в складі німецьких військ Вермахту. В часи німецької окупації за дорученням ОУН, Федору вдалося влаштуватися на роботу столярем в гестапо, яке знаходилося в приміщенні колишнього Станіславського окружного суду (вул.. Сахарова, тепер там знаходиться СБУ). Він збирав інформацію про дії нацистських окупантів, особливо були цінні чисті бланки різних німецьких документів, які ризикуючи життям Федір добував для підпілля. Наприкінці осені 1943 року виникла загроза арешту для Федора. Німці почали перевірку персоналу, найнятого з місцевого населення. Федір отримав наказ переходити в підпілля.

В сотні УПА

   Ймовірно, що одразу Федір Борис ввійшов до складу сотні УПА під командуванням свого зверхника Бурдина Степана «Шрама». 26 липня 1944 року сотня «Шрама», «Гамалії», кілька боївок, а також група цивільного населення до 400 осіб (мобілізованих до лав УПА) вирушили з Чорного лісу в Карпати. Це була досить велика колона з'єднань УПА ( більше 700 чоловік), в якій їхало 100 підвод, навантажених харчами, мундирами та зброєю. Між підводами, в супроводі лікаря і двох санітарок, їхали шпитальні фіри, на котрих лежало 19 поранених. Колона прямувала до вершини полонини Малиновище, де командування УПА організувало вишкільний табір. (Завдання вищезгаданих сотень полягало у вишколі та підготовці до нової боротьби з більшовицьким окупантом).Проте, під’їхавши до шляху Розсільна-Красна колона зупинилася. Дорогою проїзджали німецькі та мадярські війська, які відступали під натиском совєцької армії. Рух дорогою не припинявся, а з настанням наступного дня, 27 липня, тільки пожвавішав. Командування УПА вирішило пробиватися через шлях. Сотня Гамалії силою зупинила ворожу колону і стрільці «рій за роєм, з крісами готовими до стрілу, почали переправлятись. Німці та мадяри побачивши, що стрільці УПА зайняли оборону та готові кожної хвилини відкрити огонь, не знаючи яка сила у УПА в лісі, рішили задержати свої війська пока УПА враз з табором не перейде на другу сторону шляху. Мадярсько-німецькі старшини заскочені рішучим потягненням команди УПА під'їхали вперед та приглядались переправі». Переправа через дорогу тривала 2,5 години. О шостій годині ранку все з'єднання повстанців було на другому боці шляху. Велика колона в'їзджає в Богрівку. Населення повідомляє про те, що в Яблінці більшовики, звідти минулого дня вони приїзджали на розвідку. Було ясно, що більшовики знаходилися за 3-4 км. від колони УПА. Але чомусь команда УПА вирішила зупинити на відпочинок колону під лісом між Богрівкою і Яблунівкою, прямо під носом більшовиків, які помітили її скоріше і підготувалися до засідки в лісі.Не обстеживши ліс на предмет знаходження ворога, туди вже заїхала половина підвод. Бій розпочали більшовики. Він тривав з 11.45 до 13.35. Перший удар прийняла сотня «Гамалії», яка, активно відстрілюючись, змушена була відступити. Більшовики спрямували другий удар на сотню «Шрама». Сотня заняла оборону під селом Богрівкою на пагорбі. «Більшовицькі панцирні авта, обстрілюючи позиції УПА з гармат та кулеметів рушили в напрямі села. За ними підходила їхня піхота, піддержана огнем мінометів. Сотня «Шрама» почала відстрілюватись, одначе не маючи протитанкової зброї мусіла відступати». В тому бою загинуло 80 повстанців, втрачено майже всі підводи і майно. Очевидно серед загиблих був і Федір Борис. Їх після бою поховали місцеві лісники. (Обставини бою викладені на основі  документу «Протокол. В справі бою між відділами УПА з пробоєвими відділами червоної армії в с. Богрівка-Яблінка повіт Надвірна. Станіславівщина, серпень 1944 р.».- ГДА СБУ –Ф.13.- Спр.376.-Т.57)

   До жителів Микитинець доходила інформація про кровопролитні бої УПА. Олена Борис, мати пані Дарії, разом з іншими жінками, які підозрювали, що чоловіки в УПА, вирушили пішки на їх пошуки в Карпати. Під Богородчанами жінок завернув якийсь мужчина, сказав, аби вертали назад бо «пропадете, і що з вашими дітьми буде». Родина жила в страху. Через вікно Олена бачила, як вивозять сусідів.На подвір'ї все розкидано.Люди не встигали з собою взяти найнеобхідніше.Тоді з Микитинець вивезли до Сибіру понад 41 особу. Пані Дарія говорила, що тато не давався чути і мама думала, що то спеціально, аби не було біди для неї з малою дитиною. В селі ходили чутки, що багато повстанців перебралися за кордон. В Олени була надія, що і її чоловік зумів врятуватися. Не виходила заміж, в глибині душі, десь в найтемнішому куточку, жила віра, що він колись все таки обізветься до неї з Дарусею. Померла, так і не дізнавшись, що з ним. І він обізвася зі сторінок газети «Галичина» до дочки через 70 довгих років невідомости.

   P.S.Зараз на місці загибелі Федора Бориса і повстанців стоїть пам’ятник полеглим воякам УПА, які героїчно оборонялися і дали можливість побратимам з боєм відступили, зберігши основну боєздатну частину з'єднання  УПА. Велика заслуга в поверненні пам'яті про полеглих в бою під Богрівкою належить Івану Павликівському. Він член товариства «Меморіал», працював в Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби сторожем. Ініціював багато розкопок жертв НКВД на території Івано-Франківщини. Всупереч обставинам, коли проти його ідеї розкопок в Богрівці були всі, коли підтримки не було ні від кого, Іван Павликівський вперто йшов до своєї мети – знайти тих, хто там загинув.      

Автор: Оксана Романів, заступник директора Івано-Франківского обласного музею визвольної боротьби ім. Степана Бандери.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!