Олександр Сич: Московщина напала на Україну, щоб остаточно знищити її як державу і націю

Голова Івано-Франківської обласної ради, доктор політичних наук, професор ІФНТУНГ Олександр СИЧ в інтерв’ю для газети «Галичина» пояснив, чому Росія напала на Україну, наголосив, що вона бореться за статус домінування, а Україна – за волю, звернув увагу, що нині весь світ обплутаний павутиною московської корупції, на яку та спрямовує левову частку своїх ресурсів, а Китаю не вигідна затяжна російсько-українська війна, також йому не вигідно позиціонувати себе на боці Московщини, оскільки він зацікавлений у різноманітних контактах із Заходом.

Націоналіст також підкреслив, що екзистенційна московсько-українська війна – це віковічна війна, яка триватиме доти, аж поки Московщину не буде зруйновано як імперію і поки на її території не постануть незалежні національні держави, а її не буде зведено до історичних меж. На думку О. Сича, нині держава має докласти максимум зусиль, щоб відновити нормальне функціонування економіки в тилових регіонах, пише Галичина.

– Пане Олександре, за Вашими словами, сучасна російсько-українська війна має ірраціональний характер, у ній домінують глибинні корені національного єства, а не прагматичний розрахунок… Усе ж чому Росія напала на Україну?

– Відносини між Росією і Україною, які тепер вилились у війну, мають не раціональний характер, тобто не розумово прорахований, а ірраціональний. Бо ірраціоналізм – це підсвідоме, побудоване на емоціях… Сьогодні відносини України і Росії є емоційними, бо є відносинами ґвалтівника і жертви. І ця війна – це їхня боротьба не на життя, а на смерть.

Московщина як ґвалтівник не може змиритися з тим, що його жертва, здавалося б, уже дощенту впокорена і принижена, повстала проти нього.

Україна, що сотні років у власній хаті була втолочена у брутальну наругу невдячним угро-фінським сусідом, якого цивілізувала, дарувала християнську віру і письмо, гостинно пустила до власної господи, знайшла в собі сили піднятися проти несправедливості і вже ніколи не погодиться на роль жертви.

А тому вони, навіть до краю заюшені кров’ю і знеможені, й у передсмертних корчах, стискатимуть горло один одного. Навіть якщо ця боротьба триватиме не вісім, а ще сотні років. Московщина бореться за панування над Україною, а ми – за свою волю.

Вірю, що вселенська справедливість існує, і що Україна переможе у смертельному двобої жертви з ґвалтівником, господаря зі злодієм, хазяїна з підібраним у болоті і виплеканим на свою голову псом поганої породи! Бо наше національне єство глибинно лицарське і шляхетне!

Чому Московщина напала? Та тому, аби остаточно знищити Україну як державу і націю. На мою думку, їй навіть не настільки потрібні наші територія й ресурси, бо й зі своїми ради дати не може. Але головна її мета – знищити українців як націю, тобто перетворити нас на рабське, покірне, послушне «насєлєніє», яке було би гарматним м’ясом для московської загарбницької армії і віддавало б свій інтелектуальний потенціал для розквіту Московської імперії. Бо вона стала помітною в Європі державою і почала відігравати значну геополітичну роль з того часу, як поневолила Україну. Без України Московщина просто перестає бути імперією.

– В одному зі своїх постів у фейсбуці Ви наголосили, що воєнні злочини рашизму в Україні є геноцидом української нації. Якою, на Вашу думку, мала б бути адекватна відповідь світу на воєнні злочини окупантів в Україні?

– Так, воєнні злочини рашизму в Україні є геноцидом української нації. Бо геноцид – це системне і цілеспрямоване винищення частини або цілості національної спільноти. Це майже дослівне офіційне визначення геноциду в міжнародних документах.

Цілеспрямоване вбивство осіб за національною ознакою – це геноцид.

Тільки на звільнених від рашистів територіях уже обліковано близько двох тисяч вбитих рашистами цивільних українців. А скільки таких ще виявиться в оточених містах і там, де зараз ведуться бойові дії? Є безліч свідчень, що таке винищення здійснювалося цілеспрямовано.

Цілеспрямоване руйнування середовища існування населення за національною ознакою – це геноцид.

Низку українських міст війська рашистів зруйнували ущент. Існує також достатньо свідчень, що військово-політичне керівництво Московії давало і продовжує давати накази системно і цілеспрямовано руйнувати інфраструктуру українських населених пунктів.

Масове примусове переміщення осіб за національною ознакою, а особливо дітей, за межі їхнього традиційного проживання – це геноцид.

Беззаперечним є факт, що десятки тисяч українців, а серед них декілька тисяч дітей, вивезено рашистами до Московщини.

Офіційне визначення геноциду передбачає п’ять його ознак. Я навів три. Ще дві – завдавання серйозної тілесної або психологічної шкоди членам переслідуваної національної спільноти та дії, спрямовані проти народжуваності у ній. Є достатньо доказів і щодо них.

Але міжнародна конвенція від 9 липня 1948 року «Про запобігання та покарання злочину геноциду» передбачає, що достатньо навіть однієї ознаки, щоби такі злочини кваліфікувати як геноцид.

Ідеологічною основою геноциду української нації рашистським режимом є публічні висловлювання її лідера путіна із запереченням самого факту існування української нації та її права на власну державу й проголошена ним воєнна ціль «денацифікації». Під останньою насправді приховується денаціоналізація, про що прямим текстом зазначає у своїй програмній статті «Что Росія должна сдєлать с Украіной» державний інформаційний орган Московщини РИА «Новости».

Якщо світ хоче зберегти хоч якусь видимість порядку та правил міждержавного життя, то мав би покарати того, хто їх порушує. Це так само, як у внутрішньому національному житті: держава карає того, хто порушує закони, тобто встановлені правила співжиття громадян. Бо ж правила існують для того, щоби врегульовувати інтереси людей та держав і щоб вони могли мирно співіснувати.

Але насправді більш сумнівного і відносного права, як міжнародне, немає. Бо для його функціонування мають існувати такі міжнародні інституції, які забезпечували б його дію так само, як це роблять національні держави. Але з огляду на те, що світовий порядок встановлюють сильні світу цього і ними є, як правило, переможці світових воєн, то саме вони, як це не парадоксально, і є перепоною для встановлення справедливого світового порядку. Вони вибудовують інституційну архітектуру світового порядку і вони ж її ігнорують, бо вважають, що правил міжнародного співжиття мають дотримуватись усі, крім них самих.

Це яскраво видно на прикладі самої Московщини, яка після Другої світової війни була в колі переможців. Нині вона грубо порушує міжнародне право, зазіхаючи на суверенітет України. Але при цьому залишається непокараною, оскільки є архітектором того міжнародного порядку, який було встановлено після Другої світової війни. Архітектуру світового порядку зруйновано, її потрібно заново будувати.

Також нині весь світ обплутаний павутиною московської корупції, на яку вона спрямовує левову частку своїх ресурсів.

– Але, наприклад, президент Франції Емманюель Макрон не вважає злочини Московщини в Україні геноцидом і називає росіян та українців «братніми народами»…

– Якщо оцінювати це висловлювання іронічно, то Емманюель Макрон, схоже, судить про історію взаємин України з Московщиною крізь призму історії власної країни і її взаємин з Німеччиною.

Відомо, що територію теперішньої Франції у середньовіччі захопили германські племена й від імені одного із них, племені франків, вона й отримала свою назву.

Це ж майже так само, як свого часу середньовічна Русь підкорила територію фіно-угорських племен і включила їх до складу своєї держави. Московщина, що пізніше появилася там, вкрала в українців назву Русь.

Очевидно, логіка Макрона підказує йому, що завойовані і завойовники повинні вважати себе «братами» – як теперішні москвини та українці, так і теперішні німці та французи.

Може, саме тому Франція й не стала чинити опору нацистській Німеччині, коли та в 1940 році напала на неї?! Бо ж негоже воювати «братам»-германцям…

Напевно, тому Макрон ще донедавна не надто й поспішав висловлювати підтримку Україні в боротьбі проти московської агресії, бо сподівався, що за прикладом Франції вона також здасться без бою «братньому народу» й підпише капітуляцію так, як її перед «братньою» нацистською Німеччиною в Комп’єнському лісі підписала Франція.

Це я дозволив такий собі іронічний стьоб, щоб показати весь абсурд того, що сказав Макрон. Насправді його висловлювання базується на двох головних фактах. Перше: висловлювання Макрона – це наслідок дії московської пропаганди в світі. Друге: це наслідок традиційної промосковської орієнтації французького суспільства. А політичні лідери передовсім орієнтуються на те, які думки панують серед електорату, оскільки від нього вони залежні. Тому невідомо, чи сказане Макроном є його особистими переконаннями, а чи це просто реакція на москвофільство французького суспільства.

– Як мала би спокутувати свою провину перед Україною Росія після завершення війни?

– Звісно, Московщина мала б насамперед своїм коштом відбудувати зруйновану економіку та інфраструктуру України, виплатити компенсації всім сім’ям полеглих і покалічених українців – як учасників бойових дій, так і мирних мешканців. Відповідно до міжнародних традицій Московщина мала б постати перед міжнародним судом, а рашизм повинен бути засудженим світовою спільнотою і забороненим так, як свого часу німецький нацизм та італійський фашизм. Московський народ, як носій рашизму, мав би нести комплекс вини перед українцями так, як досі несе комплекс вини перед євреями Німеччина. Зрозуміло, що Московщина цього всього не зробить добровільно аж доти, поки її не буде зруйновано як імперію і зведено до розмірів її історичної території.

– Як Ви вважаєте, за яких умов може бути припинено російсько-українську війну?

– Чимало людей, коли оцінюють людські і військові втрати Московщини в Україні, думають, що це спонукатиме її припинити війну. Скептично до цього ставлюся, бо в московській культурі людина не цінність, а інструмент досягнення імперських цілей. У ній солдати, мов те сміття, якого при потребі «баби єщьо нарожают!». На відміну від антропоцентричної культури українців, в якій людина – це найвища цінність і епіцентр стремлінь.

Тож втрати людей і техніки аж тоді спонукатимуть Московщину до припинення бойових дій, коли винищення московської армії досягне межі, за якою вона стане неспроможною бути інструментом виконання путінських цілей.

Я розділяю московсько-українську війну на дві частини. Екзистенційна війна – це віковічна війна, яка триватиме доти, аж поки Московщину не буде розвалено як імперію, поки на її території не постануть незалежні національні держави і поки її не буде зведено до історичних меж. А до того часу вона неодмінно загрожуватиме Україні.

Якщо ж мова йде про припинення війни, що триває в сьогоднішньому часі, тобто локальної війни, то, найімовірніше, це буде таке собі перемир’я, після якого через 3, 5 чи 10 років війну буде відновлено. Бо Московщина як імперія не змириться з тим, що поряд з нею існує Україна і показує «поганий» приклад усім тим, кого вона підкорила й кого поряд з Україною тримала і далі тримає у рабстві. Тому перемир’я можливе або після повного виснаження Московщини, коли її економіка повністю розвалиться під тягарем війни і західних санкцій, а московські еліта і народ, кожен зі своїх причин, розпочнуть бунтувати, або ж після її військової поразки.

– Чимало говорять нині про важливість позиції Китаю щодо російсько-української війни…

– Китаю не потрібна повна ліквідація Московщини як союзника в геополітичному протистоянні із Заходом, тобто зі США і ЄС. Але в той же час Китаю вигідно, щоби Московщина виснажилася до певної межі, тобто коли вона ще буде на плаву, але водночас ослабне настільки, що Китай зможе шляхом повзучої колонізації захопити сибірські території і ресурси. За прогнозами окремих російських аналітиків, до середини цього століття московсько-китайський кордон може пролягати по Уралу.

Є ще один аспект – Китаю не вигідна затяжна війна і йому не вигідно відверто позиціонувати себе союзником Московщини, оскільки він зацікавлений у різноманітних контактах із Заходом – в ринках збуту, доступу до високих технологій тощо.

– Сьогодні Росія залишилася наодинці, чи все ж вона має менш відкритих союзників у світі?

– Звісно, що вона має союзників. Найкраще можна судити про їх склад, коли аналізувати різноманітні засідання чи резолюції ООН або інших міжнародних економічних чи політичних структур. Зокрема якщо проаналізувати резолюцію Генеральної асамблеї ООН щодо агресії проти України, то чітко побачимо, хто висловився проти – крім Росії, це також Білорусь, Сирія, Північна Корея, Еритрея. Ось це і є її очевидні союзники і вони, як бачимо, не надто впливові.

В той же час утрималося 34 країни, серед яких Китай, Вірменія, Бангладеш, Болівія, Бурунді, Куба, Індія, Казахстан, Пакистан та ін. Деякі з них залежні від ресурсів Московщини, а лідери інших банально обплутані тенетами московської корупції. А тому низка із них є скритими союзниками Московщини. Наприклад, з одного боку Європейський Союз є на боці України, а з другого – не всі члени ЄС однаково поводяться. Дехто з них є залежним від Кремля, але під тиском обставин намагається позитивно позиціонуватися щодо України. Адже їм якось незручно підтримувати Московщину, коли та чинить явно агресивно і несправедливо, порушуючи світовий порядок.

Хоча це не завжди добре вдається, і в підсумку виходить так неоднозначно, як у випадку з Німеччиною. Вона начебто підтримує Україну, але постійно допускає якісь нелогічні кроки – то дає озброєння Україні, а то вже не дає, то демонструє нашій державі підтримку, а то звучать неоднозначні висловлювання окремих німецьких політиків... Такі ж політичні піруети демонструє і прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан.

– Місцеві бюджети через податкові пільги на час війни нині потерпають від безгрошів’я. Як живуть прикарпатські громади в умовах війни та з якими проблемами стикаються, у тому числі через падіння доходів?

– Якщо говорити про втрати дохідної частини місцевих бюджетів, то це не лише через ті податкові пільги, які встановлено на період воєнного часу. Нині досить вагома частина різноманітних державних субвенцій – на освіту, на забезпечення житлом дітей-сиріт, на боротьбу з наслідками домашнього насильства тощо – повертається до Державного бюджету. Це зрозуміло, оскільки формується державний резерв для підтримки обороноздатності держави. Але об’єктивно це послаблює місцеві бюджети.

Також цілком закономірно, що в умовах воєнного стану є обмеженою економічна активність. Причому її посилює і той факт, що в умовах воєнного стану є певні обмеження для використання бюджетних коштів. Гроші передовсім спрямовують на забезпечення обороноздатності та переважно на захищені статті – заробітну плату, нарахування на неї, комунальні послуги. У той же час вони не можуть бути використані на розвиток територій – на будівництво, поточні і капітальні ремонти, на придбання обладнання тощо. Та життя ж не зупинилося, й комунальна інфраструктура потребує щоденної підтримки, бо з часом остаточно зруйнується.

Від цього своєю чергою залежить і функціонування цілого ринкового ланцюжка: якщо буде споживання будівельних матеріалів, то це стимулюватиме їх виробництво; виплачена заробітна плата даватиме можливість купувати продукти споживання і це також потягне за собою стимулювання їхнього виробництва; а відрахування від заробітної плати поповнять місцеві бюджети, дадуть можливість здійснювати соціальні виплати, пенсії й т. ін.

На мою думку, сьогодні держава повинна докласти максимум зусиль, щоб відновити нормальне економічне життя в тилових регіонах, максимально сприяти економічній і бізнесовій активності, функціонуванню ринку. Ми не можемо сподіватися тільки на допомогу від інших держав та світових інституцій, втратити власну економіку й у результаті потрапити в тотальну залежність від них. Рано чи пізно війна закінчиться й треба вже сьогодні думати про незалежне економічне життя після неї. Отож потрібно докласти максимум зусиль для відновлення повноцінного економічного життя в регіонах, де не ведуть бойові дії. Сподіваюся, що уряд на це зверне увагу і найближчим часом буде прийнято належні рішення з цього приводу.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!