Пічник з-під Кичерки
Свого часу «газова ейфорія» активно руйнувала муровані кухні чи печі в обійстях господарів, а сьогодні «газова війна» знову спонукає людей до будівництва надійних і випробуваних з діда-прадіда джерел обігріву. Тож призабута професія пічника стає не лише популярною, а й дуже затребуваною. А добрих майстрів-пічників по селах не так уже й багато — більшість по заробітках пороз’їжджалася. Тому в тих, кого називаємо «майстер — золоті руки», кожен робочий день щонайменше на півроку розписано, а у пер
З-поміж пічників, про яких гірськими селами добра слава шириться, нам вдалося поспілкуватися з Ярославом Томичем із села Пістиня на Косівщині, який залюбки поділився найголовнішим «секретом» доброї печі: в кожне творіння своїх рук вкладає душу, а починає мурувати і завершує роботу лише з молитвою.
Над Пістинькою
Як на мене, то навіть по тому, де господар обрав місце для свого родинного обійстя, вже можна бодай уявити собі його натуру. Дорога до господарства Ярослава Томича в селі Пістині провадить нас через річечку Пістиньку, далі минаємо джерело з цілющою водою, знаною на Прикарпатті як «Пістинська», і ми вже — під невеличкою, вкритою лісом, горою Кичеркою. Ніби й не високо, але таке відчуття, немов потрапляєш у теплі небесні долоні, довершені у своїй нерукотворній красі і просторо відкриті для доброго серця. І обійстя Томичів — ніби дещиця того Божого дару, не випирає будівельним несмаком чи неприступними мурами огорожі, а органічно вплітається у розмах довкілля.
Ярослав Томич — родак із Середнього Березова. Але вже майже 30 років Томичі живуть у Пістині родинним гніздом: дружина Орися, донька Христина і зять Іван, з них 12 років господар Ярослав Томич кладе печі не лише у навколишніх селах, а й у регіонах.
Свого часу працював і в Коломийській ПМК помічником екскаваторника, після одруження — тістомісом у пекарні в Яблуневі, кілька років заробітчанив у Польщі. І всюди залишив добрий слід працелюбної людини, тож відчував і до себе пошанівок.
«У кожну роботу треба вкладати душу», — каже пічник та наголошує, що найбільше саме в Польщі удосконалив майстерність сучасного будівництва печей.
— Тепер мене вже знають чи не по всіх навколишніх косівських селах — у Лючках, у Бані Березові, Вижньому Березові, Середньому Березові, Нижньому Березові, Яблуневі, Стопчатові тощо, знають вже і на Верховинщині, а також — у Коломиї, Кам’янці-Подільському, Житомирі, — пригадує свою географію пічника Іван Томич. — А все почалося найперше з сусіда-священика — в його парафіяльній резиденції у селі Головах я поставив три печі. Від того часу зі священичого благословення й досі не покидаю свого ремесла. А вже років зо п’ять працюємо разом із зятем — іваном Власенком. Я не рахував, скільки вже вимурував печей за ті роки, але за літо муруємо тридцять—тридцять дві. Це дуже багато. Якщо працюємо вдвох, то одну піч завершуємо за чотири-п’ять робочих днів. Звісно, з готового матеріалу.
Піч — як писанка
Коли ми з господарем переступили поріг його хати, то я від побаченої красуні печі забув і образам належно вклонитися. Бо побачив не просто мурування для обігріву приміщення, а мистецький витвір.
— Мій батько колись також клав печі, але прості, штукатурені цементом, — оповідає іван Томич. — А ще у Середньому Березові свого часу мені дещо показував один добрий пічник. Але тоді все було інакше, бо у сільських майстрів-пічників не було такої механізації, як тепер, — точила, «болгарки» чи дрильки. Все — вручну. Кливцем кафель обробляли, а каменем шурували. і покійний батько, й інші пічники найперше звертали увагу у муруванні печі на димохідні канали. Завузити канал — піч не буде гріти, а зробити завеликий — вогонь буде вилітати у комин, як жартують майстри, разом з полінами. Колись майже всі печі мурували, як кажуть, на одне лице — однакових стандартів. Сьогодні ж у раздів інші смаки і у кожного свої вибаганки. Бо є різноманіття каталогів. Різні вимоги як у мурованих хатах, так і в дерев’яних. Є господарі, наприклад, які не хотять вирізати фаєр-мури — замуровувати цеглу, то треба вже спочатку робити відступ від стіни на 25-30 сантиметрів, а відтак мурувати вже піч. Всі орієнтуються на ціни і свої фінансові можливості. Є люди, які можуть собі купити хоч і дорожчий, але найкращий кафель — із села Пилипів, інші — дешевший. Ціни ж різні — від двадцяти п’яти до восьмидесяти гривень за кафелину. У цінах я не порадник, але допомагаю вибрати добрий матеріал. Звісно, до того рахую, скільки потрібно вуглового і прямого кафелю, шамотної і червоної цеглиѕ А чи буде піч добре гріти — вже залежить від мене. і знову наголошую, що «секрет» — у каналах. Бо вони різняться у кухнях і печах. Наприклад, у печах дим має виходити напряму, а не вигинами, бо будуть курити. Мають свою специфіку і каміни з польськими чи французькими топками і т. д. Але ті топки дуже дорогі. Треба, звичайно, і майстрові природно відчувати, як ті канали змурувати — більше чи менше закрутити. Є вертикальні і горизонтальні ходи, то вертикальні мають «перемагати». У п’ятикутних печах, наприклад, канали ідуть довкола — і верхом, і низом. Тоді гріє вся піч. і комин має бути високий, бо низький не потягне дим.
— А які печі сьогодні найбільше замовляють у наших гірських селах?
— Передусім такі печі, щоб можна було зверху спати. А ще серед горян популярні лежанки, бо тепло у них добу тримається. Зростає попит і на каміни. Звичайно, йдеться найперше про села, де нема газопостачання. Але й там, де є газ, люди у наш неспокійний час перестраховуються. Якщо добрий майстер клав піч, то взимку для тепла двох наруч букових дров до ранку вистачить.
— Але ваші печі, бачу, мають ще різні цікавинки, яких і у каталогах нема?
— Так, деякі деталі я вдосконалюю. То для сушіння дрібного шмаття щось придумаю, то обладнаю зручною підсвіткою тощо. Я навіть прилаштував собі вдома у піч змійовик, встановив помпу і за методом парового опалення обігріваю всю хату. Таким чином піч належно «відпрацьовує» — і газу менше треба, і гроші економлю. Я ніколи не байдужий до того, що сам роблю, і цікавий до робіт інших майстрів. Вченим ніхто не вродився. інколи, особливо у перші роки роботи пічником, я навіть уночі очей не закривав — думав, як збудувати піч чи кухню щонайкраще. У мене як у пічника є один «секрет»: обов’язково молюся перед початком роботи, щоб Бог благословив мою працю, а після її завершення — дякую Богові, що допоміг мені докінчити розпочату справу.
...А під кінець розмови з господарем вже й вся родина Томичів зібралася в ошатній дерев’яній альтанці.
— А що, Іване, для вас як ще молодого пічника найголовніше у печі? — перекинувся я словом з Томичевим зятем.
— Аби була красива і тепла, — відповів одним подихом молодий чоловік.
І я зрозумів: наука майстра Ярослава Томича вже дала добрий плід.
