Політолог Анатоль Камінський: У своїй більшості весь режимний політикум просякнутий совковою ментальністю, головно партійні його верхи
З Анатолем Камінським, відомим у світі галичанином (народився на Тернопіллі), політичним діячем у діаспорі, політологом, науковцем, публіцистом, автором багатьох книг, газета «Галичина» вже знайомила своїх читачів в інтерв’ю з ним 18 листопада 2010 року.
Нагадаємо, пан Камінський був головою екзекутиви (виконавчого органу політичної ради) закордонних частин ОУН—ОУН(з) у 1954—1958 pp., членом президії середовища Української головної визвольної ради (1981—1995 рр.). із 1991 року очолював ОУН за кордоном, так званих «двійкарів», які, відкинувши засади інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, взяли курс на демократичний націоналізм.
Досі А. Камінський прискіпливо стежить за ситуацією в Україні й аналізує її. Сьогодні, перед черговою річницею незалежности України, пропонуємо увазі читачів розмову з ним про те, якою збиралися будувати державу українські націоналісти і чому вона стала такою, як нині є.
- В яких політичних документах українського національно-визвольного руху викладено засади побудови в Україні нового державного ладу? Про що в них йдеться?
— Маю на увазі передовсім програму Української головної визвольної ради (УГВР), викладену в «Платформі УГВР», зокрема у 4-му пункті — «Основні ідейно-програмні принципи», що, своєю чергою, були прийняті Великим збором УГВР у липні 1944 року. Далі — постанови конференцій ОУН(б) з квітня 1942-го, з лютого
1943 р., а головно — постанови III Надзвичайного великого збору українських націоналістів (НВЗУН) з серпня 1943 р., доповнені постановами конференцій ОУН з 1946-го і 1950 років.
Серцевину платформи УГВР творить поєднання чи синтез політичної і соціальної демократії. Її основні програмні принципи і постуляти є тотожні або тісно перегукуються з положеннями згаданих конференцій ОУН, передусім III Надзвичайного великого збору українських націоналістів та з програмними документами УПА (маю на увазі передусім документ «За що бореться УПА?»).
- Наскільки політичні та соціально-економічні постулати ОУН і УПА відповідали тодішнім реаліям в Україні?
— Програма УГВР загалом, як відомо, не була вислідом якихось навіяних випадковостей, а підсумком та віддзеркаленням стану тодішнього націоналістичного руху, зокрема й наслідком знайомства націоналістів із центральними і східними землями України. А взагалі це була еволюція: від орденівсько-монопартійної системи до національно-демократичної, тобто від інтегрального націоналізму до здорових традицій європейського націоналізму XIX і XX століть, що його репрезентували Мацціні, Гердер, частково Фіхте, Руссо і Бюнчлі. Вона заперечувала всякий «ексклюзивний» націоналізм, його здегенеровані форми, чи це нацизм, чи фашизм, що їх Ганс Дж. Моргентау назвав «універсалістичним націоналізмом»; будь це імперіялістичний націоналізм взагалі. Коротко кажучи, це була еволюція від інтегрального націоналізму до демократичного націоналізму.
- Який сенс вкладали українські націоналісти в поняття «українська національна держава»?
— В державно-устроєвому аспекті це означало прийняття постуляту демократичної національної держави як держави української нації і тим самим в історичному аспекті поворот до позитивних традицій і спадщини Української Народної Республіки, що, наприклад, наголошував у своїх писаннях Петро Федун—«Полтава» у серпні 1950 р. в «Листі до друзів за кордоном».
і якщо в основі української політичної демократії була національна ідея чи просто демократичний націоналізм, то в основі соціальної демократії був економічний націоналізм, як його ще в ХIХ ст. сформулював, зокрема, Фрідріх Ліст. Чи як писала Джоан Робінсон у 60-х роках минулого століття в «Економічній філософії», що «за своєю природою економічна наука вкорінена в націоналізм», причому для неї слово «націоналізм» було синонімом національної ідеї, національної держави. Подібно до цього Гунар М’юрдаль вважав, що економічна наука — це наука про національну економіку, це політична економія, яка нерозривно пов’язана з національною ідеєю, культурою, з нацією, з державою. Між іншим, Робінсон і М’юрдаль — лауреати Нобелівської премії.
Майбутній державний лад в Україні мав бути демократичним у властивому розумінні цього слова, тобто з розподілом на законодавчу, виконавчу і судову владу. У тому сенсі він був протиставленням і запереченням усіляких «народних демократій» радянського походження чи інших тоталітарних підробок під псевдодемократію.
- З огляду на нинішню великою мірою недолугу економічну політику держави цікаво, як збиралися будувати соціальну демократію українські націоналісти?
— Серцевину соціальної демократії в програмі УГВР творили три головні елементи, які збігалися великою мірою з концептами сучасної соціально-економічної думки і практики в світі. Це були: 1) різні форми власности; 2) поступова соціальна політика; 3) змішана економіка. Програма УГВР, як і інших формацій визвольного руху, передбачала чотири форми власності: приватну, кооперативну чи спілкову, муніципальну чи громадську й державну.
Земельне питання було на першому місці (мабуть, з огляду на те, що за своєю соціально-генетичною природою визвольний рух був передовсім селянською революцією). Передбачалося дві основні форми на землю — приватну і кооперативну (або спілкову) залежно від бажання самого селянства в кожнім окремім випадку. Причому акцент поставили на приватну власність у розмірах трудових господарств, із визначенням законом нижньої і верхньої меж.
Щодо підземних багатств, лісів і вод мовилось про державну, громадську чи муніципальну власність; в індустрії і великій промисловості та транспорті — про державну, муніципальну чи громадську, причому галузі індустрії та важкої промисловості стратегічного значення мали залишатися у державній власності; у великій торгівлі — державну, а в дрібній — кооперативну і приватну. Соціальна політика в програмі УГВР охоплювала безплатне лікування, забезпечення на старість, забезпечення інвалідів, державну охорону материнства, вільну працю і вільний вибір професій й інші соціальні управнення. Аналогічні підходи бачимо на Заході в державах «соціального добробуту», як, наприклад, Швеція.
Третім елементом соціальної демократії була змішана економіка, яка в структурному і макроекономічному аспектах залишала поважну роль для державної влади, що мала впливати на регулювання економічними процесами не тільки через створення необхідних правних параметрів для економічної діяльності, а й визначення оптимальних векторів структурної і макроекономічної політики, забезпечення участі робітників у керівництві підприємствами (це перегукується з німецькими підходами) та доступ і участь в національному доході, соціальний захист населення, контроль над зовнішньою торгівлею і капіталом і т. д.
- Соціальні постулати українського націоналізму 40—50 років мали виразну, кажучи сучасною мовою, соціал-демократичну печать і виглядали певною мірою як «третій шлях» як до соціалістичної, так і до капіталістичної моделі соціально-економічного устрою.
— Так йшлося про встановлення нової соціально—економічної системи, яка мала бути протиставленням як комуністичній, так і ліберально-капіталістичній системам та вимагала тим самим докорінних реформ та перетворень. і водночас не могла ігнорувати реалітетів перехідного періоду. і в такій ситуації було конечним застосування відповідного управління з боку влади.
Доречно згадати, що ця економічна модель перегукується немалою мірою з моделлю «третього шляху», що її висували деякі «сателітні» теоретики, найбільш яскравим виразником якого можна вважати чеха Ота Шіка. Вони виходили з сателітної дійсности і спадщини, подібно до того, як програма УГВР випливала з органічного пов’язання її з реальною українською дійсністю та враховувала зміни, що їх приніс совєтський режим.
- Як на вашу думку, пане докторе, чи можна було використати базові економічні засади українського національного руху в українських реаліях 90-х років минулого століття, коли після набуття Україною незалежности ламали систему соціалістичного господарювання?
— Синтез політичної і соціальної демократії в програмі УГВР визначав доволі реальну модель посткомуністичного суспільства, певну цілісну систему державного будівництва перехідного періоду та в подальшому встановлення здорової соціальної ринкової системи. і це якраз робило програму визвольного руху актуальною і дієздатною на початку 90-х років минулого століття. В тому й була її перевага над іншими включно з шоковою «терапією», про які можна сказати словами Тараса Шевченка: «Найшли, несли, несли з чужого поля і в Україну принесли великих слів велику силу та й більш нічого». Бо немає сумніву, що здійснення цієї програми з більш конкретним достосуванням її до актуальної ситуації тих часів мало шанси не допустити створення в Україні системи дикого капіталізму у формі економічного олігархату.
- А як же виглядають справи з цією програмою на найближче майбутнє? Чи зберігає вона свою актуальність сьогодні в умовах олігархічного капіталізму в Україні?
— Тут, очевидно, нема ні потреби, ані місця детально аналізувати український олігархічний капіталізм, хоч він, без сумніву, вимагає окремих студій. Але потрібно бодай загально згадати про деякі його складові, щоб дати відповідь на це запитання. Для цього повернімось на хвильку до совєтської політико-економічної системи, яку називають по-різному: і реальним соціалізмом, і здегенерованим комунізмом, і державним капіталізмом... Я хотів би додати ще одну назву, а саме — партійний капіталізм. Його суттю є фактична власність партією держави такою мірою, що партія фактично нею, державою, володіє колективно.
При олігархічному капіталізмі держава теж фактично вважається його приватною власністю. Тому тут влада як політичний інститут в процесі приватизації, чи радше прихватизації, сприймається просто як його приватна власність. і нічого дивного, що, як писав нещодавно лондонський «Економіст», «політична влада в Україні є радше інструментом збагачення, а не управлінням країни», з «економікою, до якої олігархи ставляться як до дійної корови»... і що Україна «нагадує авто без фар і мапи в тумані» та «дивно, що це авто і досі кудись їде».
І хоча становлення обох інститутів власності — колективної при державному капіталізмі і приватної — при олігархічному капіталізмі різні, в першому випадку експропріяційна націоналізація, а в другому — приватизація, чи то радше прихватизація, та їхні суспільно-системні результати та продукти в багатьох аспектах схожі між собою.
Звідси їхня спорідненість до такої міри, що можна спокійно говорити навіть про певне органічно-генетичне пов’язання олігархічного капіталізму з партійним капіталізмом. Не таємниця, що теперішній режим в Україні великою мірою пов’язаний кадрово з давньою номенклатурою (партійними і комсомольськими кадрами, «червоними» директорами і т. п.). А у своїй більшості весь режимний політикум просякнутий совковою ментальністю, головно партійні його верхи.
Звідси панівні антинаціональні вектори у внутрішній і зовнішній політиці України та безоглядна макіявелівська практика і партійна єхидно-цинічна «етика», перенесена живцем з арсеналу КПРС.
Усунення і заміна олігархічного режиму буде важливим переломним етапом в історії України, як і були початки 90-х років. Адже йдеться тут про глибинні і докорінні реформи та зміни. А їх не здійснити без справжньої демократизації, деприхватизації, головно головних стратегічних галузей індустрії і промисловості, демонополізації і застосування відповідного керування з боку держави на базі закону.
На початку 90-х років не було застосовано економічні засади із програми визвольного руху, щоб перешкодити встановленню дикого капіталізму. Тодішні розв’язки цієї проблеми, навпаки, навіть приспішили і дикий капіталізм, і його різновид — олігархічний капіталізм. і було б великою помилкою пробувати застосовувати старі помилки наново.
В такій ситуації найбільш актуальним, доцільним і реальним залишається якраз синтез політичної і соціальної демократії, що його основні елементи і напрямні напрями визначено в програмі українського націоналістичного руху. Звичайно, з розумним застосуванням в умовах нової ситуації.
Петро ПАРИПА, "Галичина"
