Прикарпатський газовик: Коли ти в АТО пережив день — це вже велика радість…

Колишніх бійців не буває. Усі вони герої, захисники України. І сьогодні, у День захисника вітчизни, ми розкажемо вам про нашого героя-газовика, який понад рік був в АТО - Василя Онишкевича.

Сім років він працює фахівцем з економічної безпеки І категорії в АТ "Івано-Франківськгаз".

Пане Василю, як війна увійшла у ваше життя? Як почалась служба у лавах силових структур антитерористичної операції на сході України?

12 серпня 2014 року отримав повістку і, як добропорядний громадянин України, одразу пішов на службу. Уже 14 серпня був на зборах. Уникати призову, шукати причини, щоб не йти в АТО не став, кажу як є.

Куди вас закинула війна? Де довелося служити?

Служив у 24 механізованій бригаді. Спочатку були збори-навчання, а потім, у жовтні 2014 року, відправили нас з товаришами в зону АТО в с. Кримське Луганської області. Це село якраз звільнили і наша бригада там оселилась. Був там на службі до лютого 2015 року на посаді старшини батальйону забезпечення, по-простому начпрод. Потім бригаду направили до Авдіївки, як обіцяло керівництво - на безпечнішу ділянку. Та не так все вийшло, як думали. Потрапили ми з одного пекла в інше. А вже з Авдіївки, в серпні 2015 року, я демобілізувався. Загалом служив 1 рік і 1 місяць.

Коли їхали на війну - не було страшно?

Спочатку, звісно, що було. Але страх минає, людина адаптовується до нових реалій життя. Безпосередньо брали участь у військових діях? Звичайно. Військові дії тоді відбувались постійно, ми були на передовій. Незважаючи на посади та статуси, які в кого були дома - там воювали усі. Всі мали автомати, жили в бункерах, для всіх однакові умови, все порівну. А головне – всі один за одного. Там життя зовсім інше ніж на мирній території.

Що було найтяжче в АТО?

Найтяжче було переносити холод, окрім того, в 2014 році було дуже погане забезпечення армії. Волонтери нам постачали все: від шкарпеток та білизни, до бронежилетів та касок. Я сам був вимушений купити шолом за 150 євро. Зараз, як бачимо, ситуація дуже змінилась. Повне забезпечення. А в ті роки армія була практично знищена…

Зараз спілкуєтесь зі своїми побратимами?

Так, щоправда, не зі всіма. Неможливо підтримувати зв’язок з усіма, адже ми з різних куточків України. Але це справжні друзі: комбат з Яворова, начальник штабу з Житомира, є друг з Ямниці - передмістя Івано-Франківська, а ще з Рівного та Чернівців. Люди з великої букви.

Який момент з АТО вам найбільше закарбувався в пам’яті?

Ніколи не забуду своє перше бойове хрещення в селі Кримському Луганської області. Тільки бригада розташувалась на позиції, як нас зі сторони противника почали поливали вогнем так, що голови не можна було підняти. В мене в сім’ї ніхто не воював. Я теж ніколи зброї в руках не тримав, а тут таке пекло. Через невірну дислокацію, тоді ми втратили 50% техніки та найтрагічніше — багато бійців полягло. Коли ти в АТО пережив день — це вже велика радість, та який день — годину, і то вже радість. Обстріли відбувались постійно. До прикладу, якщо я раніше курив одну пачку сигарет у день, то там викурював 4-5. Така була напруга. Ми в той час тільки вчились тримати оборону і захищатись. Окопна війна нікого не шкодує: ні солдат, ні мирне населення. Ми часто ділилися з населенням провізією, господарськими товарами, одягом. Нікому не відмовляли.

Попри напружену ситуацію, курйозні випадки траплялись? Адже всі ми люди чи в мирний час, чи на війні.

Бували короткі моменти спокою, тоді ми і жартували, і анекдоти розповідали. Цікава історія сталась, коли ми відвойовували село Сокільники Луганської області. Сєпари так тікали, що залишили танк. Ми його відтягли на свою позицію і довго ним воювали. Та найбільше запам’ятав випадок, який врятував мені життя. Їхав я з водієм до Сєвєродонецька на склад по Бахмутській трасі, з одного боку сєпари, з другого – наші. Обстріли шалені. І що б не відбувалося, нам зупинятись не можна, бо в рухому ціль важче влучити. Виїжджаємо з провулка, а нам на зустріч інша машина з двома гвардійцями. І за правилами руху вони нас мали пропустити, але хлопці нам не поступились і поїхали першими. Через пів години, ми на трасі побачили їх «Урал» підбитим. Загинули хлопці. Видно трохи з’їхали з дороги й потрапили на міну. А на їх місці могли бути ми. Та Бог розпорядився по-іншому. Нікому не бажаю потрапити на війну, як би її не називали: чи АТО чи ООС.

У період тиші чим займались?

На жаль, я потрапив у місцевість, де на той час обстрілювали постійно. Коли були хвилини тиші, то використовували їх, щоб привести себе та позиції до порядку. А по можливості — подрімати. Зимою в Кримському було дуже тяжко. Скільки буду жити, буду згадувати ті пекельні Кримські морози. Трохи розслабитися вдавалося лише, коли доводилось покидати позиції, щоб поїхати на склад або зустрітись з волонтерами, бо забезпечував батальйон одягом та харчами. До слова, коли їхав на склад, деколи приходилось і прибріхувати генералам, випрошуючи резерви для своїх бійців.

Рідні напевно і не знали, як Ви насправді воюєте?

Звичайно, ні. Головна фраза у хвилину розмови телефоном з рідними була - «Все добре: живий, здоровий». Для чого зайвий раз хвилювати рідних, чим вони могли нам допомогти?! Навіть волонтерів рідко пускали до нас — в зону бойових дій. Адже тоді легко було потрапити на міни і підірватись. Волонтерів зустрічали на підступах у Лисичанську. Вони нам передавали допомогу, посилки від рідних, пошту. Дуже нам допомагали.

Василю Богдановичу, вас нагороджено відзнакою Президента…

Так є декілька відзнак та нагород. Але не за нагороди ми з хлопцями йшли воювати. Ми йшли виконати свій обов’язок перед рідними, країною, перед собою. На превеликий жаль, багато хто загинув і зараз ризикує життям.

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!