Про армії «знавців»

Попри ажіотаж, який створили проросійські фанати в Луганську з гуманітарної допомоги «від Путіна», не для всіх цей пайок став поживним. Із російськими мінами псковська дармова тушонка засвоюється важко.

Бандити в серпні обіцяли відкрити на 1 вересня деякі школи, а до вищих навчальних закладів запрошували всіх і безкоштовно. «Це наш подарунок луганчанам», — кричить агітатор з кобурою, такий собі Башкатов. Він, разом із озброєними бойовиками, їздить районами міста, роздаючи рафіновано проросійську газету «21-й век», надруковану на різографі, і закликає до робіт з відновлення міста. Виступає він біля «Газелі» з лейбами КПУ, перед цим ввімкнувши якусь комуністичну, запальну пісню. Коли справа дійшла до конкретики і народ почав задавати питання, коли ж дадуть світло, він спочатку відбріхувався, мовляв, навіщо ремонтувати те, що все одно розіб’ють, а потім помітно занервував, почавши підвищувати голос і хапатись за пістолет. Городяни, побачивши таку істерику, потихеньку розсмоктались по під’їздах. Це вже не ті пафосні комуністичні мітинги, які відбувались у вільному місті вільної країни, коли можна було поливати брудом цю ж країну і замість затримання отримувати голоси на виборах. Тепер люди неохочі до масових заходів, і питати їх про нагальні потреби та думки не варто, бо можна посіяти лише злобу та недовіру. Луганчани вичавлені. Особливо спритні примудрились набратись (!) «гуманітарки» в той час, як безліч літніх людей вимушені вистоювати за консервами годинами. Але скінчаться консерви, доїдять старенькі свої харчі — що далі? Де брати їм гроші? Як зараз отримати свою законну пенсію, в той час коли «менти» мріють про майбутню втричі більшу зарплатню в рублях? За мріями останніх не видно просвітку для інших. До світлого майбутнього вже не втовпишся.

Етнічний росіянин, який наразі живе в Дніпропетровську, повернувся до Луганська, щоб викопати в приміській зоні картоплю, яку саджав власними руками. В його очах не просто смуток. Це шок і усвідомлення масштабу трагедії, яка відбулась з містом. Це не він чекав Путіна. Не він голосував на «референдумах». Навпаки, його — росіянина — абсолютно влаштовувала Україна, якій він віддячував любов’ю за мирну, родючу землю, яку обробляв. До власного городу його не пустили — там бойові дії, там міни, там під обстрілом «Градів» днями не забирають поранених. Його донька мріє про повернення до Луганська. Вона нещодавно народила і, пестячи немовля, малює в своїй уяві те, як буде повзати по відремонтованій луганській квартирі її малеча. Скільки планів було ще півроку назад! Скільки мрій! «Ну, нічого, відбудуємо Луганськ», — говорить вона і не знає, що в цей час на її подвір’ї виступає озброєний покидьок, натякаючи на примусові роботи.

Офіційне керівництво Луганщини оприлюднило звіт про те, що під час бойових дій серйозно постраждала інфраструктура області. На початок вересня ми маємо понад 3700 зруйнованих об’єктів, а загальну суму збитків оцінено в 3,1 мільярда гривень. Переконаний, що озвучені підрахунки лише приблизні. Край, який став чорною дірою, зрештою поглинув сам себе. Регіон, який абсолютно відповідає знаменитій фразі класика «руйнація не в клозетах, а в головах». Дійсно, можна заасфальтувати побиті дороги, відбудувати зруйновані будівлі і навіть душі людей з часом загояться. Але як навести лад у мізках тих, хто допустив таку біду у своє місто? Хто досі вірить у пришестя Путіна, у рятівну благодатність рубля і канонічність імперських посягань.

Тиша в Луганську зовсім не заспокоює. Навпаки, психічно важко усвідомлювати, що така тиша є лише затишшям, оманливим сном. Від цього передчуття ще більш загострюються, ще більш тривожно стає на душі. Але жити треба, і люди потихеньку виходять із хат. У подвір’ях починають лунати дитячі голоси. Чоловіки, гучно сміючись, б’ють доміно по металевих столах. Бабці розповідають одна одній останні «новини» про те, що у Порошенка інфаркт, а Яценюк втік за кордон і зник. Одного такого вечора в час, коли небо посіріло і почало смеркатись, у такому подвір’ї пролунав свист і через секунду вибух. Потім знову свист і знову шалений вибух. Скло затремтіло, за вікном пронизливий крик різонув повітря. Батьки побігли за дітьми, лаючись і заганяючи їх до осель. А зовсім поруч, за багатоповерхівкою, люди почали розбір завалів, не знаючи, куди бігти за «швидкою». Того дня міна забрала життя трьох людей. Звичний знімок луганського вечора.

Мирне Сватове — північ Луганської області. Жінка, яка привезла воду до солдатів у сватівському шпиталі, затуляє очі від смутку. Привезли нових поранених, видовище не з приємних. «Ось таке перемир’я», — говорить вона. Але треба зауважити, що стріляти в зоні АТО стали зараз менше. Перегруповуються українські війська, те ж саме роблять і бандити. Терористи провокаційно підходять на 100 метрів до українських військ і відкривають вогонь. Але порівняно з трагедією, що сталась нещодавно під Щастям, коли російськими спецназівцями була знищена колона «айдарівців», то дрібниці. Військові в Щасті, що, на відміну від Сватового, впритул знаходиться до гарячої зони, вкотре просять журналістів не поширювати панічні настрої. Трагедія — привід для скорботи, а не розгубленості. Взагалі, батальйони, які перебувають у самому горнилі війни, у спілкуванні відлунюють не те щоб позитивом, але твердою впевненістю. Така тверезість думки, адекватність погляду на складну ситуацію обнадіює, заряджає. І чим далі від безпосередньої близькості до бойових дій частини, тим сумнішими, а може, стомленими від очікування, виглядають бійці.

«Ви бачили сьогодні вертоліт?» — питає одна літня сватівчанка. Над Сватовим періодично кружляє військовий гелікоптер. «То він скидав сьогодні у наше озеро трупи!» — уточнює вона. І погано стає мені від розуміння, що й на півночі області знайдуться ті, кому можна вшити будь-які маразматичні «істини». Армії таких «знавців» ситуації, поінформованих і всезнаючих, вже давно працюють у потрібному напрямку. Гадаєте, що то дурня і нічого на це зважати? Зрештою, у людей є мізки! Повірте, це не дурня. Це велика біда. Це симптоматика маразму в суспільстві, який згодом за впровадження певних технологій може перерости в катастрофу. І доказом тому слугує досвід Донбасу.

Валентин Торба, День