Прокуратура vs батальйони. Лід і полум’я

Ви за батальйони чи за прокуратуру? Мабуть, сьогодні це питання номер два після сакрального - про війну і мир.

Спочатку було «справедливе» захоплення добровольцями «Айдара» вертолітного майданчика  Януковича, потім різка заява зі столичної прокуратури про добровольчі батальйони  як про «внутрішню загрозу, здатну ініціювати державний переворот». Відповідь у Фейсбуку Арсена Авакова, що підтримав добровольців, і звернення прокурора Києва Сергія Юлдашева, в якому він пропонує відокремити мух від котлет...

На даний момент конфлікт нібито затих. Але тиша дзвенить, як туго натягнута струна.

Тож за кого ми: за батальйони чи за прокуратуру?

Автор цих рядків  всією душею - за батальйони. Якщо відверто: тілами їхніх бійців вимощена віртуальна поки що стіна між мирною Україною і вбивцями-окупантами. Більше аргументів про це - в статті «Час комбригів».

Але це, напевно, навіть  не головне. Погоджуся з Арсеном Аваковим, що нинішні добровольчі батальйони - це «нові незвичні моделі побудови силових підрозділів в Україні». Ця незвичність викликає страх у любителів чітко прописаних шаблонів.

Але й це ще не все. Добровольчі батальйони, якщо поглянути ширше - це модель суспільства, де сувереном є Озброєний Народ. Того самого, якого багато хто з нас чекає і пристрасно бажає, посилаючись на досвід Швейцарії або Америки. Щоправда, батальйони - це далеко не весь народ, швидше за все, це його крайні прояви - від відчайдушної сміливості до вседозволеності та уявлень про себе як про «останню інстанцію».

Очевидці розповідають, що «айдарівці» можуть піднятися на повний зріст і піти в атаку, не пригинаючись під артобстрілом. І йти мінним полем. У атаку, в якій ніхто не виживає. І невідомо, чого тут більше - героїзму чи безрозсудливості? Вони йдуть попереду танків. Вони зазнають злиднів. І про них можна з упевненістю сказати: вони не відступлять. (Справжні добровольці, звичайно, а не аферисти, що хизуються батальйонними шевронами.)

Зараз, у цей конкретний час хисткого миру перед можливою кровопролитною війною - батальйони наша надія. Тому автор цих рядків обома руками - за них!

З іншого боку, навряд чи хтось «любить» прокуратуру. Та й за що її любити? Там немає героїв, що йдуть на російські танки з однією гранатою. Там - офісні бюрократи, які чіпляються до громадян, що намагаються реалізувати право на свободу. Про таких не складають пісень, і їхні біографії не зубрять на уроках історії.

Але прокуратура й не створена для того, аби її любили. Любити орган примусу - це щось з аномалій на кшталт Стокгольмського синдрому.

Проте захоплення вертолітного майданчика Януковича, навіть із самих кращих міркувань - насторожує. У зоні АТО - не насторожив би. А в центрі Києва - тривожить. Не відмахуватимемося від повідомлень про якихось невпізнаних озброєних людей, що блокували виборчі дільниці. Апріорі ми сподіваємося, що це «правильні» озброєні люди і вони забезпечують захист від махінацій. А якщо ні?

Сашко Білий теж, здавалося, був «правильним пацаном» (боровся з бандою Януковича). Однак хіба нам подобалося те, як саме він боровся? Як грабували і підпалювали дачі олігархів «самооборонці»? Як бійці «Правого (нібито) сектору» каталися на дорогих машинах, самочинно реквізованих  з автопарку того ж Януковича?

Інформація, що ніби випадково збіглася із загостренням полеміки, про затримання на Харківщині бійців батальйону «Київ-2» з 12 кг наркотиків - прозвучала як відповідь Авакову.

Насправді це запитання: ось про такий озброєний народ ми мріяли?

Там на фронті буває всяке. Бійці добровольчих батальйонів розповідають і таке, про що мирним жителям іншої частини України краще не знати. Більше, звичайно, мовчать, і істина відома лише священикам, що приймали сповідь. А повинна б, можливо, ще й прокурорам.

Як відомо, в армії США діє система військових юристів - «лойерів», яка супроводжує армію у всіх військових операціях і протоколює кожну дію солдата і офіцера. Адже воїн - це державний службовець і повинен звітувати за те, на які зусилля були витрачені виділені з бюджету кошти. Коли російські ЗМІ зі зловтіхою пишуть про розкриті в США військові злочини, то це означає лише одне - у США на війні діє закон. У Росії свої військові злочини ретельно приховують.

Але водночас лойери  просто необхідні солдатам і офіцерам як адвокати на випадок звинувачень у військових злочинах. Бо ж на війні кожен солдат - реально вбивця.

Ми бажаємо, аби наші добровольчі батальйони жили за законами нашого суспільства і були юридично захищені? Отже, вони мають бути хоч комусь підзвітні.

Ось для цього й потрібні холодні голови в прокуратурі. І рівень патріотизму  в цих головах  не повинен перевищувати рівня законослухняності. Аби вгамовувати деяких героїв.

Беззаконня, навіть символічного, не припускає жодна армія. Навіть коли ми говоримо про «махновщину», то не повинні забувати: там боляче карали за самоправство і непомірне бажання «свободи».  Прославлений комбриг Повстанської армії Махно  Пашкевич був публічно розстріляний за розтрату армійських грошей на особисті задоволення. А начштабу 2-ї бригади Богданов  - за накладену на «буржуазію» в особистих цілях контрибуцію.

У ДНР і ЛНР теж розстрілюють за подібні злочини. Ми ж не хочемо, аби у нас було, як в ДНР і ЛНР? Ось для цього нам і потрібна прокуратура. Всіма нелюбима.

Але давайте піднімемося ще вище над ситуацією.  Добровольчий рух - це справді нові, мінливі форми суспільної свідомості. А прокуратура - старий, покритий мохом, але поки надійний фундамент. Тому протистояння батальйонів і прокуратури можна розцінити як протистояння старого і нового. Причому кажу: «старого» без жодної зневаги. Старе - це баласт, який не дає перекинутися судну в шторм.

З іншого боку - батальйони це ж не хлопчики для биття. Так само, як прокуратура  контролює  «озброєну народну ініціативу» від імені держави, так само батальйони здійснюють  народний контроль над діяльністю державних органів. Тримають їх, як то кажуть, у тонусі.

Так, це - своєрідний контроль, незвичний для нинішнього покоління чиновників. Але ж якимось чином потрібно змусити правоохоронців відповісти на питання про те, чому досі не покарані вбивці, що розстріляли Майдан? Чому спокійно прогулюються Києвом ідеологи сепаратистів? Чому, врешті-решт, ніхто з великих чиновників (у тому числі й з тієї ж прокуратури) і не думає звітувати про походження розкішних вілл і автомобілів?

Поки на всі ці питання не буде надано вичерпних відповідей, батальйони як засіб тиску на владу будуть популярні в нашому суспільстві.

Хтось побачить у цьому конфлікті й суто політичні, одномоментні мотиви: боротьбу за розподіл ролей у майбутній коаліції. Дії батальйонів і прокуратури з боку виглядають як гра м'язами, попереджувальні жести «озброєних загонів партії», які можуть бути приведені в дію «у разі чого».

І ця версія можлива. Причому я б говорив не  просто про «пропрезидентську» або про «пропрем'єрську» політику.  Йдеться про властиве кожному європейському суспільству протистояння  «справедливих» романтиків і «розсудливих» консерваторів. Про тих, хто хоче миру за будь-яку ціну, і тих, хто готовий воювати до кінця; тих, хто вірить в ідею, і тих, хто шукає економічної користі.

Я не можу сказати, що правильніше.

Прокуратура і батальйони - це як Інь і Ян. Як лід і полум’я. Як діалектична єдність протилежностей. Як заперечення заперечень. Прибери половинку, яка тобі не подобається, і та, що залишилася, неминуче знову розділиться надвоє.

Коли ми говоримо про єдність країни, ми повинні розуміти її як вічну боротьбу протилежностей. Саме це дає поштовх розвитку нашого суспільства. Інакше воно заскніє в своїй «правильності» - і помре.

Тому не варто вбачати в цій боротьбі особливих загроз. Адже і з того, і з іншого боку - патріоти. Яким дорога наша країна.

Одне треба пам'ятати: ця боротьба не повинна бути руйнівною. Ми не маємо права забувати про «правило три «не». 1. У жодному разі не стріляти один в одного. 2.Не позбавляти людей волі та свобод. 3. Не називати один одного ворогами. (Ворог у нас сьогодні є - і він спільний).

А з усім іншим ми впораємося.

Євген Якунов. Київ. Укрінформ