"По тисячі Небесних!"
«Ничего, у них скоро в каждом городе будет по тысячи Небесных!..», – така фраза долетіла до вух з боку двох осіб, котрі навстоячки вудили рибу просто з берега Бистриці Солотвинської в Івано-Франківську.
Я саме прошкував мимо, повертаючись із роботи... І мимоволі почуте змусило машинально окинути оком той дует. Утім, нічого незвичайного. Прості дядьки в уніформі захисного кольору віком 55 – 60 років із рештками військової виправки. Очевидно – відставники силових структур. Поряд на бетонних плитах річкової дамби – незмінний і банальний атрибут риболовлі: майже порожня пляшка оковитої, півхлібини…
Пройшовши ще трохи, відчув, як хвиля суперечливих почуттів піднімається з самого єства як рефлексія й на зміст тої репліки, і на погрозливий тон сказаного і, зрештою, на саме звучання чужинецького «язика», луна від якого болісно покотилася в глибини генетичної пам’яті…
Відразу ж подумалося, чого тим чоловікам ще треба від української нації? Живуть на нашій землі, може, й народилися під тутешнім небом. Ніхто їх не кривдить, не тероризує за те, що спілкуються не українською. Мають таку персональну пенсію, що дозволяє цілими днями займатися улюбленим хобі, а не змушує підзаробляти, як це робить більшість вітчизняних пенсіонерів у боротьбі за виживання.
Звідки ж тоді в них така ненависть, яка диктує, може, й не до кінця усвідомлене бажання, щоби в українців усе було не тільки погано, а й чимраз гірше? Чому, як виглядає, чимало з тих, хто, можливо, й вік звікував в Україні, так і не вивчивши її мови, жде-не діждеться, щоби прийшли «чергові» визволителі і влаштували в кожному місті вже не по одній, як недавно в Києві, а по десять Небесних сотень?!
Але скільки вже української крові безкарно пролили за останні століття ті чи інші різномовні зайди! Та все одно, як виглядає, того замало. Хочуть і далі її пити. І то, мабуть, недарма. Наша держава – остання країна в Європі, в якій найбільше корінного населення – 78 відсотків. Решта ж усі – вже «потурчилися й побусурманились». Навіть Росія у своїй так званій європейській частині.
Галицькі заробітчани розповідають, приміром, що в Москві на кожен десяток перехожих припадає семеро-восьмеро кавказців, азіатів та інших «чорнобрових». А що казати про країни Євросоюзу з його політикою мультикультурності, яку прибічники нового світового порядку провадять на теренах Старого світу вже майже півстоліття?!. В Парижі, як розповідав недавно на сайті «Української правди» один із футболістів української збірної, яка побувала там у часі останнього розіграшу якогось там чемпіонату з футболу, усюди траплялися самі араби й негри, й лише де-не-де мигтіли білі обличчя. І це при тому, що тут реалізували тільки «мусульманський» проект уніфікації Європи – запустили туди дітей ісламу. А що буде, коли здійснять і «африканський», який передбачає переселення до Старого світу ще 50 млн. молодих темношкірих – мовляв, для омолодження крові тутешніх аборигенів?
Україна - останній оплот білої раси у світі, її генетичного потенціалу, традицій та вірувань. І те, що нині тут розпалюють громадянську війну з елементами масштабної агресії – лише на руку сучасним глобалізаторам, які мають на меті змішати всі земні раси в сіру однолику масу без роду і племені. Чим більше винищать самі себе росіяни й українці, схрестившись у двобої й абсолютно не розуміючи, що коять, тим швидше настане на Землі жадана ідилія: єдина імперія з універсальною релігією й однорідним населенням-стадом.
