Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук: «Головний вчитель - сама реальність. Стараюся бути уважним до її настанов»
Він один із тих, хто займається справою, яку багато хто в нашій країні вважає майже безнадійною, - українським кіно. І займається успішно. Власне, саме завдяки таким ентузіастам, як Дмитро Сухолиткий-Собчук українське кіно не просто існує, а розвивається, здобуває перемоги і повагу у світі.
Дмитро за першим фахом філософ. Працював художником в кінотеатрі, оператором на телебаченні, ведучим на радіо. Потім закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого за спеціальністю режисура художнього фільму. Першу свою нагороду отримав за сценарій короткометражного фільму "Борода", який у 2011 році став переможцем Всеукраїнського конкурсу "Коронація слова" та сценарного конкурсу кінофестивалю "Відкрита Ніч. Дубль 15". А потім було багато відзнак за фільми на кінофестивалях України, Росії, Бельгії.
Ми спілкувалися з Дмитром, коли він перебував на кінофестивалі в Румунії зі своїм останнім, але вже відомим проектом «Красна Маланка». Це кіно про мешканців українського села Красна, що на Буковині, в якому живуть етнічні румуни. Вони готуються до свята Маланки, свята, яке, за місцевою традицією, є знаковою подією для кожного краснянина. А для молодих краснянських хлопців — це взагалі своєрідний обряд ініціації у житті.
Фільм складається з 5-ти новел, кожна з яких розкриває сутність одного з персонажів свята Маланки на тлі різних подій та життєвих колізій, відзнятих за участю різних людей. Персонажем, який проходить своєрідним лейтмотивом через всі новели, є майстер масок Георгій Ілліч. Розповіді та сюжетні лінії всіх персонажів постійно перетинаються і переплітаються між собою, неначе на великому тканому полотні. Свято Маланки стає своєрідним дзеркалом, яке в метафоричній формі відображає суть життя звичайних «маленьких» людей.
- Чому саме режисура? Ризикований вибір професії в наш час.
Нормальна професія, як всі інші. Треба навчитись тільки певним специфічним навичкам. Головне бути уважним до того, що робиш. Режисура вимагає проникнення в нову сферу. Цим і цікаво, що можна вибирати різні сфери людського життя і проникати в них. А екран допомагає надати цьому візуально осмислену форму.
- Але ж в Україні досить туго з кіновиробництвом - грошей нема, держава в цей бік майже не дивиться… Ти настільки віриш в себе?
Що стосується документального кіно, то на нього можна знаходити мінімальні кошти. Документалки не настільки затратні по фінансуванню, якщо дуже хочеться робити кіно - то можна реалізувати фільм. Коли стосується ігрового, то коли починав, тоді було сутужно з державною підтримкою. На сьогодні існують пітчинги державні, і участь держави в кіновиробництві стає активною.
- Українське кіно крім свого золотого часу періоду так званого "поетичного кіно" мало може похвалитись якимось проривами - то було випадковістю, чи все таки можна надіятись, що Україна стане феноменом у кіно, як та ж Румунія чи Туреччина, наприклад? Від них теж не очікували?
Що дає цю надію? Треба відкривати себе світу, і в Україні є цікаві автори, яким це під силу. Що стосується українського простору, він може стати цікавим в світі тільки завдяки авторам.
- В тебе буквально з першої короткометражки почались премії, нагороди. З таким портфоліо мали би з'явитись навколо якісь товсті кінопродюсери, де вони? Чи ти ще не думав про повний метр?
Про повний метр, звичайно, "думаю". Наразі працюю на сценарієм до повного метру. Сценарій зараз в розробці і говорити, щось поки рано. Можу згадати досвід роботи з продюсерами на проекті "Україно, гудбай!" (Володимир Тихий, Денис Іванов, Ігор Савиченко), це був дуже цінний досвід структурованої роботи, після цього ми маємо хороші відносини, і розуміємо, на що можна сподіватись один від одного, тому можливість співпраці з кимось з цих продюсерів буде логічною. І мені буде приємно мати справу з ними ще раз.
Маю зараз в розробці один проект з Ігорем Савиченком. В цьому проекті мені цікаво реалізувати себе як сценариста. Мій сценарій буде знятий режисером, в якого буде своє бачення історії, і він надасть нового звучання: то наче написати партитуру і віддати диригенту, а потім прийти на концерт… Мені дуже цікаво, що з цього досвіду вийде. Тим паче, що режисер, який взявся за цю історію, Філіп Сотніченко, для мене є близьким по естетиці, осмисленню реальності, і він має надзвичайно потужний короткий метр "Обійми" (це дуже споглядальна історія, і глядачу треба бути уважним до висловлювання автора, щоб зрозуміти його). Впевнений, що вийде вдумливий фільм.
- Поговоримо про твою останню роботу - документальний фільм «Красна Маланка». Те, що я бачив вмережі, що розказували друзі, які були на цих містеріях, автоматично викликає цікавість до твого фільму. Розкажи більше про те, що ти побачив і відчув під час зйомок?
Зйомки тривали довго, тому під час кожної експедиції відкривались якісь цікаві аспекти. Головне , що відбулось за час фільмування, - це перехід від захопленості цим язичницьким дійством до індивідуальних історій людей. Вийшла історія про людей, в яких все крутиться навколо цього дійства. Дуже цікаво, що в цьому селі маланка, є такою знаковою в сенсі соціалізації. Хлопці, пройшовши випробовування Маланкою, доводять свою фізичну перевагу, здатність бути організаторами, свій статус господаря, що дає певні привілеї в цьому мікросоціумі. Хтось креативить на виготовленні костюмів, кожен з учасників бажає виокремитись... Ще мене захопило в побуті краснян органічне поєднання язичництва і християнства, воно настільки глибоко в них сидить… Свято є тільки каталізатором до прояву первісних мотивів в кожному його учаснику.
- Зараз ти в Румунії, як там сприйняли твій фільм?
В Румунї сприйняли фільм інакше ніж в Україні: для них не було дистанції під час перегляду. Все ж фільм на майже 80% румунською, тому в румуномовної публіки увага була до самої дії на екрані більш сконцентрованою, ще й ті традиції для них не настільки нові, дивним для них було особливості свята , як то солом’яний ведмідь. Солом’яний ведмідь, то симбіоз різних культур переплетених на Буковині. В румунів традиційного ведмедя водять з шкіри (овечої або ведмежої), а в Красній з соломи. Поцікавившись трохи історією цього регіону, вияснив, що там до 19 століття жили німці, а в німців є традиційне свято, де ходить солом’яний ведмідь, який є центральною фігурою свята.
- До Коєва на Гогольфест ти привіз той костюм з соломи одного з персонажів Красної Маланки. З ним пов'язані певні історії?
На Гогольфест для перформансу привезли костюми і самогон с села Красна, щоб дати змогу людям відчути ту енергетику хоч трохи. Найважче було з костюмами з соломи, вони дуже габаритні, і об’ємні. тож попросили допомоги в Чернівецької облдержадміністрації, відділу туризму, вони нам допомогли з транспортуванням. І київські глядачі мали змогу побачити як саме виглядає, такий костюм, це вражає коли розумієш, що люди його носять добу не знімаючи.
- Хто з режисерів на тебе справив найбільший вплив, хто є вчителем?
За період навчання в кіновузі, була змога дивитись багато кіно і визначити для себе авторитетів, спілкування в майстерні та діалог в студентському середовищі дали змогу вичленити якісь свої орієнтири. Зараз на такому етапі, що головним вчителем стала реальність, я стараюсь бути уважним до її настанов.
- В який бік ти плануєш рухатись у своїй творчості -- європейський артхаус як "Брати" Віки Трофименко, американізоване комерційне як фільми Любомира Кобильчука, чи, назовемо умовно цю течію "народне" як "Іван Сила" Віктора Андрієнка?
Незалежне кіно. Цей шлях як на мене може привести до свіжого звучання кіно - завдяки авторській інтонації.
- Що би ти порадив подивитись читачам і чому?
«Таксидермію» Дьордя Палфі (Угорщина), щоб підірвати собі мозок божевільним кіном. «Хочу свистіти - свищу» Флоріна Шербана (Румунія) та «Мать» Павла Костомарова (Росія), «Обійми» Філіпа Сотніченка (Україна). Окрім того, я би радив дивитись всім українське кіно. Якщо пошукати - все є, в кіноклубах, на ютюбі… Це спровокує попит на вихід національного кіно в маси.
- Що може змусити тебе піти з професії?
Обставини, коли висловлюватись мовою кіно буде замало.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ
