Що залишилося від української армії?
Військове вторгнення Росії в Крим виявило усі проблеми української армії. За 23 роки незалежності наші Збройні сили було доведено до жалюгідного стану. Пересічні українці нині запитують самі себе: чи здатна Україна воювати з Росією?
Якщо вірити аналітикам, військовий бюджет Росії становить 64 млрд. доларів, чисельність армії — 1,2 млн. солдатів. Військовий бюджет України — близько 17 млрд. грн., тобто менше двох млрд. доларів при чисельності армії близько 180 тис. осіб. Як бачимо, цифри не на нашу користь. Але якщо б по-капітулянськи думала тримільйонна Фінляндія, то вона б уже зникла з політичної карти світу — ще в 1939 році під натиском 200-мільйонного СРСР. Фіни відстояли свою незалежність, тепер українцям потрібно довести, що вони не гірші...
Аналізуючи 23-літню історію становлення Збройних сил України, ми вимушені констатувати, що весь цей час армію фінансували за залишковим принципом. У Законі України «Про оборону», прийнятому в 2000 році, передбачались видатки на армію в розмірі не менше 3% ВВП. Однак у період правління Ющенка на РНБО прийняли видатки на рівні 2%, у бюджеті 2007 року цей показник зник взагалі. В останні роки фінансування армії опустилось нижче 1%, що призвело до фактичної втрати боєздатності Збройних сил.
Агенти Кремля в Міноборони України
Дуже показовими були кадрові призначення в уряді Віктора Януковича. 8 лютого 2012 р. міністром оборони став Дмитро Саламатін, який до 2005 року був громадянином Росії. Саламатін є зятем колишнього першого віце-прем’єра Росії Олега Сосковця. Цей нардеп «прославився» участю у побитті депутатів під час прийняття «харківських угод». Ще один скандал вибухнув, коли за участі Саламатіна провалився півмільярдний контракт на постачання бронетранспортерів до Іраку. «Геройства» Саламатіна продовжилися б і далі, але 24 грудня 2012 року його на посаді замінив Павло Лебедєв, який виявився не менш одіозним за свого попередника. Павло Лебедєв народився у Росії, навчався в Ярославському вищому військово-фінансовому училищі, яке закінчив за спеціальністю «фінансист-економіст». Військову службу проходив у Чернівецькому військовому гарнізоні. Як повідомив колишній військовий Євген Лупаков, у 1992 році Лебедєв відмовився прийняти присягу на вірність України, за що його було звільнено з армії. Однак це не завадило йому реалізуватись у бізнесі. Політична кар’єра Лебедєва розпочалась у 2006 році, коли його було обрано народним депутатом України за списками Блоку Юлії Тимошенко.
Враховуючи специфіку біографії Лебедєва, дивуватись його подальшим крокам на посаді міністра не варто. В рамках Державної програми реформування і розвитку ЗСУ до 2017 року планувалось скоротити кількість Збройних сил до 122 тис., з яких лише 65 тис. мали служити у військових частинах. Коштів на реформи в армії бракувало, і Лебедєв швидко знайшов джерело наповнення військового бюджету. Зокрема, він запропонував виставити на торги 56 тис. гектарів земель оборони та понад 30 тис. одиниць військової техніки. В 2012 році він ініціював утилізацію 366 тис. одиниць стрілецької зброї загальною вартістю 161 млн. грн. і хоча утилізували здебільшого стару зброю, але 10 тис. автоматів АКС-74 в нинішній ситуації зайвими не були б. В 2012 році Лебедєв прийняв рішення про передислокацію чотирьох корветів з Одеси у Новоозерне під Євпаторією. Мотивували це економічними причинами. Однак якщо б таке рішення тоді не прийняли, ці кораблі нині залишилися б під українським прапором і не були б захоплені російським окупантами.
Колишній міністр причетний і до провалу програми створення багатофункціонального ракетного комплексу «Сапсан». Розробка такого комплексу могла б стати частиною системи неядерного стримування. Однак через погане фінансування КБ «Південне» так і не зуміло виготовити дослідний зразок.
В інтерв’ю виданню «Комерсант-Україна» в липні 2013 року цей міністр заявив: «У наступні сім років територіальній цілісності України ніщо не загрожує. Однак можливі територіальні конфлікти, продиктовані економічними мотивами. Зрештою, не хочу називати конкретні держави, які здатні розв’язати такий конфлікт».
Демілітаризований Івано-Франківськ
Наприкінці 2013 року керівництво держави вирішило ліквідувати Західне оперативне командування (ЗОК) з центром у Львові. Натомість створили оперативне командування «Північ» із центром у Рівному. Шкоду від цього рішення навіть важко визначити, адже Львів протягом 400 років був військовим центром. Перенести штаби та вузли зв’язку неможливо, адже в ці системи свого часу вклали сотні мільйонів гривень.
Останні події навколо армії нашій газеті прокоментував підполковник Західного регіонального медіа-центру Мінборони Тарас Грень. За його словами, знищення ЗОК вдарить по обороноздатності країни. Від ЗОК в Івано-Франківську залишилась тільки 114-та бригада тактичної авіації. Ця частина, як і всі інші, підлягала ліквідації, і лише військове вторгнення Росії може врятувати її від знищення. Тарас Грень розкритикував ідею створення Національної гвардії. За його словами, найімовірніше, — це спосіб працевлаштувати колишніх «беркутівців» і жодного позитивного впливу на підвищення обороноздатності цей крок не матиме. Тарас Грень розчарований діями вищого військового керівництва України, зокрема т. в. президента Олександра Турчинова.
«Куди вже далі? Війна іде, а пан Турчинов мовчить», — заявив Грень. Натомість військовий подякував прикарпатцям, які відгукнулись і надали фінансову допомогу нашій армії.
Історія героїзму та зради
Протягом місяця увага мільйонів українців прикута до подій у Криму. За цей час нам багато розповідали про героїзм наших військових, але варто сказати і про зраду. На жаль, українські військові у Криму склали зброю і залишили військові частини та кораблі окупантам. Уся ця операція російських військ відбулась фактично без спротиву. За оцінками нардепа Анатолія Гриценка, в Криму українська армія «подарувала» Путіну військового майна на 20 млрд. доларів. Більшість військових ЗСУ України перейшли на бік окупантів або звільнилися зі служби. Наші військові виявились нездатними воювати з тими, кого все життя називали «братами». Можна говорити про недолуге військове керівництво, про специфічні обставини, про бажання захистити сім’ї та інші аргументи. Але варто констатувати й те, що гроші і російська пропаганда зробили своє: наші військові пішли шляхом найменшого спротиву. Мовою оригіналу наведу цитату жінки, яка є тещею двох українських військових з Євпаторії. «Мы переживали за то, возьмут их в Россию или нет. А сейчас вот — радость». Ще один військовий цієї ж частини заявив таке: «Стабильность будет. То, чего мне не дала украинская армия, мне даст российская». Мова йде про непоодинокі випадки. Приміром, у 36-й бригаді військ берегової охорони у Перевальному з 1000 чоловік особового складу залишитись в українській армії хочуть 160. Подібна до цієї ситуація і в інших частинах. План Путіна спрацював ідеально: Крим дістався Росії ціною смерті українського військового Сергія Кокуріна. Після його вбивства більшість українських військових не витримали і здалися. Україна має засвоїти ці болючі уроки історії й зробити правильні для себе висновки.
