Щоб погасити борги, ПАТ «Промприлад» продає адмінкорпус
За два дні до загальних зборів акціонерів ПАТ «Промприлад», що були призначені на 24 квітня, до редакції звернулося троє акціонерів товариства — Наталія Левицька, Володимир Олійник і Роман Нижник. У листі вони написали, що «відколи контрольний пакет акцій придбала київська компанія «Кінто», «Промприлад» безупинно котиться у прірву.
Якщо у 2006 році на підприємстві працювало понад 400 осіб, то нині — 160». Автори листа стверджували також, що «всі кошти керівництвом проїдаються, завод живе з кредитів, які отримує під заставу майна, а ринки збуту в Україні з року в рік втрачаються».
Акціонери, які володіють малими пакетами акцій, покладали вину на правління товариства і на великого акціонера — компанію «Кінто» також за те, що продукція «Промприладу» не модернізується, а останнім часом газові лічильники комплектують «некондиційними підшипниками і платами невідомого виробництва», які начебто за завищеними цінами постачала фірма колишнього голови правління А. Левковича. і через це завод має численні рекламації. Це перше. По-друге, підприємство рік у рік нарощує збитки, які нині перевищують 2 млн. грн.
Однак, судячи з усього, вдарити на сполох їх змусили операції із нерухомим майном підприємства. Вони повідомляли про те, що 9 квітня ц. р. голова правління ПАТ «Промприлад» Володимир Саваневський підписав угоду про продаж адміністративного корпусу заводу й ряду інших будівель разом із земельною ділянкою фірмі «SoftServe», яка вже орендує два поверхи в адмінбудинку. Як написали, за «смішною» ціною — 4 млн. грн. Тоді як ринкова вартість цієї нерухомості, на переконання акціонерів, у декілька разів більша. За їхніми підрахунками, які зробили на підставі формули (її теж навели в листі), продане майно коштує щонайменше 24 млн. грн.
«Весь інженерний, конструкторський і менеджерський персонал заводу буде вимушений перебратись у непристосовані і неопалювальні виробничі цехи, що призведе до звільнень (як завжди, найефективніших) працівників. На жаль, така практика розпродажу майна заводу за заниженою ціною була й раніше. У 2012 році колишній голова правління А. Левкович продав приміщення кафе площею 100 кв. м за 25 тис. грн., тоді як ринкова ціна становила щонайменше 400 000 грн.», — написали вони на завершення і просили редакцію втрутитися, аби не допустити «пограбування заводу, його міноритарних акціонерів і нашого міста».
«Наскільки міг, піднімав завод...»
Поки ми зв’язувалися з головою наглядової ради ПАТ «Промприлад» Віталієм Мельничуком, який якраз і представляє компанію «Кінто», і з В. Саваневським, до редакції зателефонував Андрій Левкович.
— Головою правління ПАТ «Промприлад» я працював шість років — з 2007-го по 2012-й — і наскільки міг, настільки намагався підняти завод, — розповів він газеті "Галичина" телефоном. — Обсяги виробництва продукції на заводі щороку зростали на 20-25, а в останній рік — на 27 відсотків. З часу проголошення незалежності України і по 2007 рік на «Промприладі» було освоєно лише чотири нові види продукції. А ми з конструкторами й інженерами запустили у виробництво 41 найменування продукції — нової і модернізованої. Товариство ввійшло до двадцятки підприємств — найбільших платників податків в м. Івано-Франківську.
Але наша розмова майже відразу ж перекинулася на інформацію, викладену в листі акціонерів «Промприладу».
— Вони не мали до чого придертися, що знайти, — відповів на моє запитання А. Левкович. — Підшипники на завод постачала львівська компанія, до якої я взагалі жодного стосунку не маю. Про це можна судити, порівнявши коди в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій. Можу лишень припустити, що мене до неї «прив’язали», бо я львів’янин. Щодо тверджень, що продукція «Промприладу» застаріла і багато браку, скажу єдине: ми з колективом заводу вигравали практично всі тендери НАК «Нафтогаз України» на постачання газових приладів. Якраз завдяки якості продукції, яку вдосконалили. Якщо чесно, то вироби ПАТ «Промприлад» за надійністю і точністю не поступаються німецьким, вони у п’ять-сім разів дешевші. Ми змогли вийти на такий рівень, що забезпечуємо приладами 18 із 24 облгазів України. і ніхто не скаржився, не звертався з претензіями.
А. Левкович підкреслив, що за шість років роботи на посаді голови правління не продав жодного об’єкта, крім уже згадуваного кафе.
— Умовно кажучи кафе. Бо насправді від павільйону, звареного з металевих кутників, що не працював, мабуть, десь із 1996 року, мало що залишалося — дах провалився, шиби вибиті... Люди, які придбали те, що у листі до редакції назвали «кафе», просто зрізали занедбану конструкцію, залили фундамент і вже на ньому побудували кафе, — розповів він. — Але, незважаючи на це, попередньо проводили оцінку майна. Її робив незалежний оцінювач, що має ліцензію і відповідає за визначення вартості згідно з законодавством. Я не міг продати без оцінки. Але якби ми не продали, то павільйон взагалі завалився б і місто в будь-якому випадку забрало б земельну ділянку. А так ці кошти пішли в касу заводу.
Насамкінець А. Левкович зауважив, що весь той час він, власне, жив тільки заводом.
— Було так, що доводилося переходити з п’ятиденного на три-чотириденний робочий тиждень. Але жодного разу на цілий тиждень завод не зупинявся, — зазначив він. — Вже коли ситуація ставала вкрай безвихідною, такою, що хоч сідай і плач, їхав до своїх колег — керівників інших підприємств міста. Якраз за таких обставин звернувся до директора ПАТ «івано-Франківський хлібокомбінат» Світлани Криворучко, мого доброго товариша. Запропонував на її замовлення виготовляти на заводі каркасні магазинчики, бо комбінат саме розвивав мережу фірмової торгівлі. Вона погодилася, але сказала: «У нас ось така ціна». Бачу, що для підприємства вона мала. А вона каже, що шкода, та більше заплатити просто не може. Що робити? Погоджуюся, бо міркую собі, що тоді хоча б робітники матимуть зарплату і буде з чого заплатити податки. Так, до речі, і виготовляли ту цілу зиму магазинчики для хліба і на тому замовленні, власне, й вижилиѕ Але завод не зупинили. Бо якби до цього дійшло, то запустити його знову було б неймовірно важко.
З труднощами, однак все ж таки колектив виживав. Поволі збільшував обсяги виробництва і вимальовувалися нові перспективи. Втілення їх в життя, за словами А. Левковича, за якийсь час дозволило б нинішній річний обсяг виробництва продукції — 13 млн. грн. — практично подвоїти. Але не склалося.
«Це погано чи добре?»
До розмови з А. Левковичем знав, що він, як і автори листа до редакції, є акціонером — володіє трохи більше, ніж п’ятивідсотковим пакетом акцій товариства. Тому, звісно, не міг не поцікавитися його думкою з приводу продажу заводського адмінкорпусу.
— Завод займає 5,45 гектара землі. Безумовно, що це надто велика територія й утримувати її для колективу, з огляду на нинішні обставини, дуже важко. Про це як акціонер, я говорив на загальних зборах ще 20 років тому. Унікальні технології на «Промприладі», обладнання і працівники, котрі спроможні виконувати навіть оборонні замовлення, — все це, безперечно, слід зберегти. Але реально завод завеликий, — поділився своїм баченням Андрій Васильович. — Знову ж таки важливо знати, навіщо продаємо майно? Його продали львівській компанії «SoftServe», яка розвиває свій офіс в Івано-Франківську. Сьогодні в ньому працює вже 150 осіб, середній вік яких 24-25 років. Здебільшого — випускники Національного університету нафти і газу й інших вищих навчальних закладів міста. До кінця року «SoftServe» планує прийняти на роботу ще 50-70 фахівців, а до кінця 2014-го — збільшити штатну чисельність до 300 працівників, які займатимуться не торгівлею, а виробництвом інтелектуальної продукції — програмного забезпечення. Тому запитаємо себе: це негатив чи позитив?
З Мирославом Новогородським, головним бухгалтером ПАТ «Промприлад», якого акціонери цього ж дня обрали новим головою правління товариства, вдалося поспілкуватися перед самими зборами. Підтвердивши факт укладення угоди, він насамперед зазначив, що на це, як і передбачено статутом товариства, була попередня згода наглядової ради, проведена незалежна оцінка майна й дотримано інших процедур, передбачених законом. Більше того, як з’ясувалося, «SoftServe» — не єдина компанія, якій пропонували придбати адмінкорпус.
— Ми зверталися до всіх, хто орендує на заводі приміщення. Але, очевидно, для інших ця сума була надто великою, — розповів Мирослав Миколайович. — У листі до «Галичини», бачу, написали про те, що наші інженери, конструктори й управлінці тепер змушені будуть перейти у непристосовані і неопалювальні виробничі цехи. Але насправді на заводі є ще один, наш старий адмінкорпус, який тривалий час не використовувався. Тепер його відремонтуємо і створимо такі ж умови праці для працівників, як і тут. А виробничі площі взагалі не відчужуємо. і жодну людину, яка працює на «Промприладі», не звільняємо. Навпаки, плануємо збільшувати обсяги випуску продукції і ще набирати працівників.
З приводу «численних рекламацій», про які писали акціонери, М. Новогородський, який перед цим готував матеріали до зборів, дав такий лаконічний коментар:
— У 2012 році Держслужба метрології, яка працює на заводі і приймає нашу продукцію, з 1 622 виробів забракувала і повернула на доробку три, тобто 0,2 відсотка загального обсягу. Крім того, 23 покупців звернулися з претензіями на якість виробів, з яких 12 ми відхилили, бо там не було нашої вини, і 11 рекламацій прийняли. На виправлення браку витрачено загалом 1 222,15 грн. Це достовірні дані. Але де, скажіть, на виробництві немає рекламацій?
І тут завіса впала
Вже під час зборів відхилилася завіса ще й залаштункових, так би мовити, подій, що розгорталися довкола ПАТ «Промприлад» в останні місяці. Як випливало з інформації голови наглядової ради товариства В. Мельничука, торік влітку на горизонті вималювався потенційний інвестор, якого «Кінто» довго шукала для заводу, в тому числі і спільно з правлінням. Причому йшлося не лише про його зацікавленість розвивати «Промприлад», а й про наявність виходів на ринки Росії, що, по суті, відкрило б велику перспективу для колективу.
Сторони ухвалили план дій, що передбачав поступове впродовж року входження інвестора на завод, і, відповідно, вихід з нього «Кінто». Відправними точками на цій мапі стало підписання спочатку меморандуму про співпрацю, а згодом — договору про купівлю інвестором акцій, які є в управлінні «Кінто». А першою «якірною» зупинкою — позачергові загальні збори акціонерів, які провели напередодні нового року — 26 грудня. Тоді «Кінто» виконала один із важливих пунктів взаємних домовленостей — залишивши за своїми представниками місця у наглядовій раді, всі посади у виконавчій гілці товариства — правлінні віддала представникам інвестора, або узгодженим із ним кандидатам. Андрій Левкович з цим рішенням погодився, написав заяву і передав справи новообраному голові правління Володимирові Саваневському.
Та на цьому співпраця загальмувалася. Минуло 22 лютого, а очікуваної ще з перших днів січня суми застави за придбання половини акцій ПАТ «Промприлад» від інвестора на рахунки «Кінто» так і не надійшло.
— Після цього особисто мені стало зрозуміло, що навряд чи з того «вулика» буде, так би мовити, якийсь рій, — зауважив В. Мельничук. — Але ми терпляче чекали 22 березня, бо так було обумовлено в договорі, — додатковий місяць на можливий форс-мажор. і ось дочекалися 22 березня, коли завіса, так би мовити, впала: договір не виконано, інвестора нема.
«Кінто» і «Промприлад» повернулися туди, звідки починали. Але, як образно висловився В. Мельничук, вже із хвостом, який причепився по дорозі.
— Наш майбутній інвестор знайшов посередника, якому доручив займатися підготовкою реструктуризації заводу й іншими питаннями, — пояснив акціонерам голова наглядової ради. — і коли 22 березня стосунки нашої компанії з ним завершилися, то на цьому мала б припинитися і решта роботи. Принаймні ми так думали. А що вийшло? Юридично всі справи завершилися, бо наш договір втратив чинність, але тут почалися якісь емоційні дії. В облдержадміністрацію, Службу безпеки, Генпрокуратуру України, податкову, виконком івано-Франківської міськради почали надходити листи. Читаючи їх, дивувався, проте знаю, що і голову правління товариства, і головного бухгалтера викликали, зобов’язували давати пояснення. Все це дуже неприємно і дуже заважає роботі.
За круговертю завод загубився
На загальних зборах акціонери ПАТ «Промприлад» обрали новий склад наглядової ради товариства, яку знову очолив В. Мельничук, і правління — його головою став М. Новогородський. А до того ж розглянули і затвердили значний правочин — підписану В. Саваневським угоду про продаж адмінкорпусу й іншого майна заводу, поставивши таким чином крапку на суперечці між акціонерами з цього приводу.
І цю історію вже взагалі можна було б не виносити на суд громадськості, якби не та обставина, що за всією цією круговертю — меморандумами, кадровими пертурбаціями і листами до влади — крилися, як припускаємо, дуже різні інтереси, окрім, власне, найголовнішого — прагнення допомогти трудовому колективу і посприяти, аби відродилося ПАТ «Промприлад» — одне з найбільших колись підприємств Івано-Франківська. Точніше кажучи, долею заводу і заводчан переймаються лише поодинокі люди, чий голос й аргументи, на жаль, не долинають інколи навіть до депутатів Івано-Франківської міськради, не кажучи вже про сесійну залу парламенту.
Причини того, що «Промприлад», як написали у листі до редакції акціонери, має два мільйони боргу і правління мусить у тому числі продавати належне товариству майно, аби їх погасити, криються не так у самій роботі колективу, як у рішеннях, ухвалених, з одного боку, парламентом, а з другого, депутатами міськради. Народні депутати України свого часу ухвалили закон, згідно з яким доплати до пенсій трудівникам за роботу на виробництвах зі шкідливими умовами праці повинні платити самі підприємства.
— Свого часу на «Промприладі» працювало 5,5 тис. робітників і спеціалістів. Чимало з них — на виробництві з особливо шкідливими умовами, які вийшли на пенсію на 10 років раніше, так званий список №1, та у шкідливих умовах — список №2 і люди з вченими званнями, яким законодавці теж передбачили доплати, — пояснює М. Новогородський. — Нині всі ці виплати лягли на плечі чи, точніше, руки 300 осіб, які залишились на заводі. Тобто 250 гривень з місячного заробітку кожний трудівник додатково до обов’язкових податків і зборів мусить віддати на доплати колишнім заводчанам. Причому поставили нас у нерівні умови, бо держпідприємствам борги списали, а наші «висять» — це 766 450 грн. заборгованості перед Пенсійним фондом за списком №1, 1 573 815 грн. — за списком №2 і 42 тис. грн. — науковцям. Ми судимося, звертаємося до уряду, народних депутатів. Всі співчувають, погоджуються, але нічого не змінюється.
Дров до багаття підклали й депутати Івано-Франківської міськради. Хоча колектив «Промприладу» ще в 2001 році в установленому законом порядку отримав земельну ділянку в постійне користування, в раді вирішили встановити орендну плату, ставки якої втроє перевищують плату за землю. На бік приладобудівників і колективів інших великих заводів стала Феміда. Однак поки справу слухали в судах, приладобудівники законослухняно вносили плату за новими ставками. Але після завершення процесу мерія так і не повернула суму переплати в касу заводу. Гроші не пропали, бо їх зарахували в рахунок майбутніх платежів. Однак на той час ці кошти вкрай були потрібні самим приладобудівникам, у яких росли власні борги.
За словами М. Новогородського, колектив заводу мав реальні шанси завершити 2012 рік не те що без збитків, а й навіть з доволі значним прибутком, якби не ось цей тягар податків, зборів й інших обов’язкових платежів. Справді, чи є міра того фінансового навантаження, яку можна покласти на плечі всього трьох сотень трудівників?
