Поліглот і музикант
Це було років десять, якщо не більше, тому. Якось Ігор Мисюга показав фотографію оригінального автомобіля-всюдихода, явно саморобки на базі якоїсь вантажівки. «Бачиш, які в Калуші живуть таланти. Все зробив своїми руками», – прокоментував він фото.
Я одразу зрозумів, що тут справжня журналістська знахідка, але тоді з паном Сергієм зустрітися не вдалося. Він реклами не шукав. «Я це роблю для душі, а не для піару», – пояснив під час зустрічі. Зрештою, тепер про піар не йдеться. Бо свою майстерність Катрич спрямовує на допомогу фронту. За три місяці війни спеціально обладнав і передав військовим уже десять автомобілів підвищеної прохідності. Та все ж І. Мисюзі таки вдалося переконати його на зустріч з журналістом.
І ось їдемо до Калуша. А про що за нинішньої ситуації можуть бесідувати дорогою чоловіки? Звісно, про війну. Тим більше, що син мого попутника також воює. Він офіцер французького іноземного легіону. З початком московської агресії разом зі ще 27 легіонерами-українцями приїхав боронити Батьківщину. На жаль, уже троє з них загинули.
Нарешті ми на місці. І тут нас очікує сюрприз за сюрпризом. Про враження від зовнішнього вигляду будинку вже писав. А всередині оселі очі розбігалися від побаченого. Тут усе зі смаком. Старовина гармонійно поєднується з сучасністю. Так, звісно, не все зроблено руками Сергія, але в основі лежать саме його ідеї…
Щоб багато не розписувати, бо це, власне, може бути темою окремої публікації, зазначу, що сюди варто везти на екскурсію майбутніх дизайнерів з інтер’єру. Та звернув увагу на ще один нюанс – в будинку встановлено програму «Розумний дім», завдяки якій усім, що тут є, можна керувати з одного пульта. «У мене тут десять терабайтів пам’яті, тоді як, наприклад, на телебаченні «Галичина» лише три», – не без задоволення каже мій співрозмовник.
Але і це ще не все. Помічаю музичні інструменти, зокрема дві, якщо не помиляюся, акустичні гітари. Виявляється, це не антураж. Сергій, по суті, бард. Пише пісні – тексти, музику і сам, маючи гарний голос, виконує. Причому у музичній школі не вчився, відповідно, нотної грамоти не знає. Власне, каже він, якби була потреба, вивчив би. А навіщо, коли у чоловіка ідеальний музичний слух. До речі, очевидно, завдяки цьому у нього є ще дар поліглота. Вільно розмовляє грузинською, циганською і ще шістьма мовами.
«Так життя склалося, що доводилося перебувати у різних спільнотах, спілкуватися з тамтешніми людьми, тому й вивчив», – пояснює Катрич. Мимоволі порівнюю з тими особами, котрі народилися в Україні, виросли тут, нині чимало їх переїхало зі сходу й півдня до нас, тікаючи від війни, перебувають суто в україномовному середовищі, а вперто спілкуються мовою агресора. До речі, як з’ясувалося, у Сергія мама росіянка. Вона з Алтайського краю, куди свого часу виселили його батька. Потім родина повернулася до Калуша. Катрич не приховує, що в сім’ї розмовляли російською, він закінчив російську школу. Та це не бентежить. Хай би хтось зробив стільки для армії, як мій співрозмовник.
49 мотоциклів
З початком повномасштабної агресії, яка, врешті-решт, закінчиться крахом росії, у нас проявився певний генетичний код, коли українці чи не з усього світу об’єдналися для перемоги. «Я порівняв би Україну з таким собі мурашником, де кожен вносить свою лепту для її розбудови, утримання. Хтось може воювати – він на фронті. Хтось постачає для бійців продукти, амуніцію, якісь технічні засоби, а я роблю автомобілі», – каже Катрич і так ми підходимо до головної теми нашого діалогу.
Розмовляємо на подвір’ї, котре більше нагадує мініатюрний сквер. Тут є навіть невеличкий фонтан, а серед акуратно підрізаних декоративних дерев росте реліктове гінкго. На плитках, якими вимощене подвір’я, розтягнулася величезна лайка. Як на мене, це не дуже дружелюбна собача порода. «Не бійся», – каже Мисюга і починає пестити лайку. Пес навчений, на жаль, уже старенький, має 18 років, а в молодості міг взяти будь-якого звіра.
«На полюванні з ним можна було навіть не брати рушницю», – зазначає Ігор. Та найбільшу увагу привертає незвичної конструкції автомобіль-всюдихід блакитного кольору з метровими колесами. Такий і гірською дорогою проїде, й болото подолає. Звісно, це витвір Катрича, котрий, як довідуюся, за освітою до машинобудування жодного стосунку не має. Так би мовити, за фахом, він меліоратор – спеціаліст з осушування і зрошування земель. «Викопав Кримський канал і почав робити машинки», – жартує І. Мисюга. «Власне, тоді якось так було заведено, що обов’язково десь маєш учитися. Хоча, як відомо, в багатьох сферах успішно працюють люди, котрі не мають саме тієї професійної освіти», – немов виправдовується Сергій.
Щоправда, конструювання, удосконалення автомобілів для нього це не заробіток, а захоплення для душі, так само, як музика і полювання. Гроші на життя заробляє бізнесом, котрий нині дещо прикрив, бо у виробничих приміщеннях розмістив біженців з Миколаївської, Харківської областей, м. Лисичанська, зі вщент зруйнованої Волновахи. Ці люди – його друзі. Раніше приїжджали сюди на відпочинок. Скажімо, торік завітала компанія майже з тридцяти осіб. А нині один із тих приятелів сказав Сергієві, що якби рік тому хтось йому закинув, мовляв, приїдеш знову сюди з сім’єю фактично без нічого, лише з двома куртками, на чужій машині, подумав би, що це абсурд. Але життя – річ незбагненна.
Навряд, чи й Катрич думав, що його хобі з автомобілями колись стане в пригоді державі. «Робив машини собі, друзям для відпочинку в горах, полювання», – каже він. Скільки переробив чи відреставрував автомобілів, точно сказати не може. «Десь зо сотню, а може, й більше. Коли зробив перший? Навіть не пам’ятаю…».
А я пам’ятаю твій «Чезет», – долучається до розмови І. Мисюга. Вочевидь, це була дотепна історія, бо, згадуючи її, обидва сміються. Це був початок 80-х років минулого століття. Мотоцикл був заповітною мрією фактично всіх юнаків. Сергієві вдалося її реалізувати, придбавши в автомагазині в Івано-Франківську, найбільш, кажучи сучасною мовою, крутий тоді мотоцикл «Чезет». Але найперше, що він зробив, розібрав його і десь перефарбував. У такому вигляді й приїхав до Калуша.
Друзі були здивовані, адже усі «Чезети» – жовтого кольору, тоді як, скажімо, «Яви» традиційно покривали червоною фарбою. А мотоцикл Сергія вигравав салатовою барвою. «Та от, завезли невеличку партію саме такого кольору», – цілком серйозно відповідав він на усі розпитування… Народ кинувся до Івано-Франківська, бо ж кожен хотів, щоби у нього був оригінальний «байк». Спантеличеному директорові магазину, котрому пропонували десь у півтора раза більше грошей, ніж реально коштував «Чезет», було важко переконати відвідувачів, що ніяких «ексклюзивних» мотоциклів у нього немає. «Я на тому «Чезеті» аж до Йошкар-Оли, столиці тодішньої Марійської АРСР, доїхав, 12 разів побував на Кавказі», – згадує Катрич.
Захоплення двоколісним транспортом у нього залишилося й досі. Має колекцію з 49 відреставрованих мотоциклів та моторолерів, як-то кажуть, усіх часів та народів. Серед них, скажімо, й жіночий мотоцикл, який випускала «Ява». Цю колекцію, знову ж таки, зібрав для себе. Ніде не експонував, хоча з часом, принаймні жителі Івано-Франківська, зможуть її побачити. Товариш Сергія, який володіє супермаркетом «Велес», має намір відкрити ще один магазин і запропонував виставити в його холі усі ті «мотіки», що, зрозуміло, не лише зацікавить, а й привабить відвідувачів. До речі, тоді експозиція може бути й більшою. Бо ще три мотоцикли чекають на реставрацію, але наразі це не на часі. Повернеться до цього вже після перемоги. «Коли кацапів завоюємо», – каже І. Мисюга.
Без потужного тилу на передовій важко
– Власне, нам їх завойовувати не потрібно. Чужого не потрібно. А що москальня робить, думаю, самі знаєте. Наприклад, у мене знайомі живуть в Сумській області і розповідали, що коли кацапи звідти драпали під ударами наших військ, то вивезли, уявіть собі, 1800 «КамАЗів» награбованого добра. Отож мусимо перемогти. Але ми всі розуміємо, що без нашого потужного тилу передова не дасть собі ради, яка допомога не надходила б із Заходу, – відповідає Катрич.
Та повернімося до теми автомобілів. «Багато людей займається переробкою, а то й конструюванням машин. Просто у мене своє бачення, – каже Сергій. – Не раз мене запитували, як я це роблю. Моделюю на комп’ютері, чи що. Ну просто приходить якась ідея і починаю робити. Інколи, по суті, з нуля, відштовхуючись від того, що є. Скажімо, буває, що раптом вирішую поїхати на автобазар. Хоча ніби нічого там не потрібно. Хіба що просто з цікавості. А там побачу якусь деталь і куплю. Для чого – сам не знаю. Та настає момент, коли роблю якийсь автомобіль, і вона саме до нього пасує».
До 2014 року Катрич, як уже згадував, робив машини для себе і друзів. А потім став допомагати армії. До початку повномасштабного вторгнення відправив для потреб війська вісім автомобілів. Як почалася конкретна війна, усі справи відклав і зайнявся суто виробництвом, як їх називають, «бандеромобілів», які надзвичайно потрібні нашим бійцям.
За прикладами далеко ходити не треба. Скажімо, повернувшись із зустрічі з Сергієм, розповів про нього своїй сусідці, чоловік якої воює. «Ой, а як у нього можна замовити автомобіль, нашим хлопцям так не вистачає транспорту», – відразу зацікавилася вона. А днями в телеграмі розмістили прохання від однієї військової частини придбати для них позашляховик для виконання завдань. Там були вказані відповідні реквізити тощо. Шкода, що в тих бійців немає такого надійного друга, як С. Катрич. Саме так про нього висловився спецпризначенець з позивним «Чуб», дякуючи за допомогу з транспортом.
І саме з урахуванням того, що автомобіль не просто має їздити в екстремальних умовах по бездоріжжю, але повинен бути пристосований для виконання певних бойових завдань, й переробляють машину.
– Придбавши якийсь позашляховик, звісно, не новий… Ну, ось як цей старенький «Ландкрузер», котрий купив, по суті, за копійки (Сергій показує фото на смартфоні), ми його тестуємо, цілковито перебираємо, міняємо, щоби все, як-то кажуть, грало, а також зміцнюємо, – розповідає Катрич. Сергій часто каже «ми», бо в нього, можна сказати, є своя команда з близько 20 осіб. «Як такої власної СТО ми не маємо. Возимо машину від гаража до гаража, залежно, яку роботу потрібно виконати, – продовжує він. – Кожен робить, що може. Хтось малює, хтось зварює, крутить кардан, ремонтує двигун і таке інше».
– І це все на волонтерських засадах?
– Та про які гроші можна говорити в цій ситуації?! Хіба хлопці, котрі в перші дні війни, не чекаючи повісток прийшли до військкоматів, думали про заробітки чи якісь нагороди?.. Вони передусім думали про країну. І ми допомагаємо, чим можемо. Скажімо, треба провести деякі зварювальні роботи. Іду до хлопців, які цим займаються. Вони відкладають усе інше, і два дні роблять нашу машину.
Або потрібно виточити якусь деталь. Іду до токаря. Знаю, що така робота коштує п’ять-шість тисяч гривень. А він нічого не бере. Я на цьому не розбагатію, каже. Це ж для фронту. Чи купую колісні болти. Загальна вартість – тисяча гривень. «Це на фронт?» – питає продавець. «Так», – відповідаю. «Тоді забирай задарма», – каже він. І так – кожен.
– Щоправда, війна відсіяла дуже багато друзів і навіть родичів, – зазначає далі мій співрозмовник. – Скажімо, перестали навіть телефонувати, просто пропали деякі люди, на яких розраховував, що стоятимуть пліч-о-пліч зі мною. І навпаки, ті, на яких не сподівався, навіть не думав у плані якоїсь допомоги, самі її запропонували. Наприклад, є в Калуші фірма «Ріа-Транс». Я був знайомий з її власником на рівні «привіталися й кожен пішов у своїх справах». Тепер він, як я вважаю, мій найближчий товариш. Долучився до нашої справи, як-то кажуть, від «а» до «я». Хоча й окремо фірма багато допомагає фронту. Візьмімо хоча б питання солярки. Зараз з нею проблема. А мені потрібно відправити машину на фронт. Телефоную, кажу: така і така справа. Які проблеми, приїжджай, відповідає. Фірма займається автоперевезеннями за кордон. Я приїжджаю і вони прямо зі своїх фур зливають солярку. Заправили не якихось 20 літрів, а повний бак, ще й у дорогу дали. І машина поїхала. На передовій на ній встановили кулемет, причепили позаду гармату і вона воює. Десь у Миколаївський області. Наскільки велика це допомога, розповім на такому прикладі. Відправив чергову машину. Дорога була далека і виникла потреба підзаправитися. А на заправці величезна черга. По автомобілю видно було, що їде на війну. Відповідні наклейки «Допомога ЗСУ», прапор і таке інше. Хлопці в камуфляжі, зі зброєю. Подумали під’їхати прямо до бензоколонки без черги. Та ж на фронт їдуть, інші водії мали б зрозуміти. Їдуть вздовж черги, а там усі такі, як вони.
– Усі ті машини також їхали на фронт?
– Так.
– Ви допомагаєте конкретній військовій частині?
– Ні. Я маю друзів, котрі на передовій. В разі потреби вони звертаються, наприклад, потрібен автомобіль. Скажімо, в Авдіївці воює мій знайомий десантник. Він на війні з 2014 року. Вісім разів був поранений. Командир батальйону. Є інформація, що москалі його «оцінили», бо заявили, що в полон не братимуть. Хоча ні він, ні його бійці й самі здаватися намірів не мають…
Він попросив допомогти з транспортом, щоби було на чому виконувати завдання. Ми швиденько зробили автомобіль. Чоловік подякував. Хотіли ще подяку вручити від імені частини. Але навіщо вона мені? Кому її буду показувати? Своїй совісті? Хочете подякувати, то подякуйте хлопцям, котрі мені допомагають. Я прізвища можу назвати.
Чи ще такий випадок. Відправили на передову автомобіль, а через два дні мені надсилають фото вже понівеченої машини. Натрапила на міну. На щастя, двоє бійців, котрі там перебували, залишилися живі. Їх викинуло вибуховою хвилею через люк. Щоправда, отримали множинні осколкові поранення ніг, але не тяжкі. Отож телефонують і кажуть, ну ось сталася така ситуація, знову машина потрібна. Тож поки вони підліковуються, ми готуємо нову.
Із С. Катричем можна було ще довго говорити. Як зрозуміли вже з початку матеріалу, він усебічно цікава людина. Та вирішили не забирати його час. А поки готували цей матеріал, він відправив на фронт вже 11-й «бандеромобіль». І зупинятися не має наміру. «Навіть коли закінчиться війна, не закінчиться волонтерство. Ще років зо п’ять», – переконаний Сергій. Авжеж, потрібно буде піднімати країну з руйнацій, завданих москальською агресією. Міркую, завдяки таким людям, як С. Катрич та його друзі, впораємось і з цим.
Автор: Ігор Никорович.
