Шлюбна лихоманка в давньому Станиславові

Недавній флешмоб у соцмережах під гаслом «Вийду заміж!» довів, що сучасні франківчанки мріють не лише про блискучу кар’єру, а й про тихе сімейне щастя.

Сто років тому в місті теж панувала шлюбна лихоманка: дівчата полювали на кавалерів під час бальних забав, а чоловіків усіляко заманювали на старокавалерські вечори. Часи і звичаї уже не ті, але ми вкотре переконуємось: людська психологія змінюється набагато повільніше, ніж життєві реалії, пише ЗК

Ярмарок наречених

Молоді мешканці Станиславова кінця дев’ятнадцятого й початку двадцятого століття шукали собі пару на балах, карнавалах, різноманітних танцювальних вечорах. Організатори цих забав старалися, щоб серед гостей було побільше неодружених чоловіків, бажано заможних, інакше їхня робота викликала різке невдоволення у гостей жіночої статі. В 1907 р. газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала відгук про бал у міському казино (нині вул. Незалежності, 12). «Турботливі мами і їхні старші дочки нарікали, що на цьогорічних забавах було багато офіцерів, студентів, але чоловіків «зі статусом», які могли б одружитися, майже не було». В 1910 р. газета помістила на своїх шпальтах жартівливий вірш під назвою «Зітхання панянки після карнавалу». В ньому панянка скаржилася, що під час карнавальних забав кавалери охоче фліртували, але жоден так і не запропонував одружитися (переклад з польської):

До вальсу, мазурки, кадрилі
Запрошують радо й охоче.
От тільки руки і серця
Ніхто попросити не хоче.
Вважаю я, що цю думку
Всі пані зі мною розділять.
Що толку в веселій забаві,
Коли не буде весілля?

В місті організовували й старокавалерські вечори, які були особливо популярні в двадцятих роках минулого століття. Затятих холостяків туди заманювали всіма правдами й неправдами, в тому числі смачною їжею. «Вечір той присвячуємо веселій забаві й найліпшим смаколикам: м’ясо, дичина, солодощі, відповідна кількість міцних напоїв» – так рекламувала старокавалерський вечір місцева преса в 1928 р. Вхід на забаву тоді коштував усього 5 злотих, а для студентів – 2.  В декоруванні залу для таких вечорів допомагав сам Станіслав Треля, архітектор, що спроектував сучасну міську ратушу. Від гостей вимагалося лише подбати про свій зовнішній вигляд і нарядний одяг. Частину виручки від старокавалерських вечорів нерідко спрямовували на благодійні цілі.

Шлюбні закони, правила   і «державне» придане

До 1918 р. в Галичині діяло австрійське шлюбне право, яке містило багато екзотичних, як на сучасний погляд, положень. Так, перешкодою для шлюбу, офіційно прописаною в законодавстві, була постійна статева неспроможність чоловіка, якщо вона існувала на момент укладення шлюбу. Однак якщо вона настала вже у шлюбі, то не вважалася причиною для його розірвання. Чоловік вважався офіційним главою сім`ї й відповідав за ведення всіх справ, але був зобов`язаний надавати дружині належне утримання.
Важливим пунктом у законодавстві було придане – майно, яке передавалося чоловікові дружиною або її родичами. Якщо придане було у вигляді грошей, то чоловіку належало повне право власності. Якщо ж це були маєтки чи нерухомість, власницею вважалася дружина, але чоловік мав право в них проживати й користуватись усім майном. В разі банкрутства чоловіка дружина могла вимагати повернути їй придане.

Було в законодавстві й поняття «зустрічне придане» – те, що надавав наречений чи його родичі нареченій для примноження її приданого. Шлюбне право передбачало також ранковий дарунок, який чоловік був зобов’язаний законом (!)  подарувати своїй дружині у перший шлюбний ранок.

Існували й моральні правила для одружених. В 1909 р. газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала цитату з тогочасних порад заміжнім жінкам. «Коли чоловік покохає жінку, то віддає їй усього себе, виконує її бажання у всьому, що є гідним і розсудливим, оточує її опікою і турботою, вдягає її, оплачує її борги, годує. Однак він також прагне нагороди. І як же жінка може винагородити чоловіка? Як може втримати те становище, яке їй надав люблячий чоловік? Нехай гарно вдягається для чоловіка – не для чужих людей. А коли помітить охолодження чоловіка до себе, хай завоює його повторно, але не провокуванням ревнощів, а лише поблажливістю і добротою».

Вийти заміж без приданого у ті часи було складно, тож для бідних дівчат у Станиславові в 1873 р. був заснований спеціальний грошовий фонд на честь заручин австрійської принцеси Ґізели, доньки цісаря Франца-Йозефа, і великого князя баварського Леопольда. Сума державного приданого становила в середньому 200-300 корон і призначалася методом щорічного розіграшу. Щоб претендувати на придане, дівчина повинна була народитися в Станиславові, бути працьовитою і «добрих звичаїв», а також представити до магістрату метрику свого народження та лікарське свідоцтво про стан здоров’я як мінімум за 15 днів до розіграшу. Релігійна приналежність претендентки до уваги не бралася. Розіграші проводилися до 1914 р., і за цей час близько 700 дівчат претендувало на придане, але щастя всміхнулося лише 41-й з них.  

Старі кавалери і панни

В кінці дев’ятнадцятого століття й на початку двадцятого суспільство різко осуджувало тих, хто з якоїсь причини не одружувався. Старі панни були мішенню для образливих жартів: їх вважали зловредними й дратівливими, схильними пхати носа у чужі справи. Їх начебто вирізняли надмірна блідість, шкірні висипання і… «схильність до постійних зітхань».

Суспільство не толерувало і старих холостяків, побутувала думка, що вони не виконують свій обов’язок перед суспільством – бути добрими господарями дому, чоловіками і батьками. В 1911 р. газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала замітку під заголовком «Невиправні старі кавалери», в якій наводилися причини, чому чоловіки довго не одружувалися. «Я заможний, закохався в убогу панну і заручився, – розповідав один з холостяків. – Захотів випробувати свою майбутню дружину і незадовго перед шлюбом повідомив їй, що втратив весь свій маєток у спекуляціях. На наступний день вона повернула мені перстеника, пояснивши, що зовсім не має бажання жити зі мною в халупі. Це раз і назавжди викликало в мене відразу до жінок». Інші старі кавалери нарікали на власні матеріальні труднощі, прагнення жінок витрачати гроші чоловіка на свої втіхи й модний одяг, повідомляли, що не бажають поривати зі своїм холостяцьким товариством і звичками.

Ця публікація викликала в місті великий резонанс. Уже в наступному номері газети з’явилася замітка під назвою «Відповідь старим кавалерам». Її авторка, що підписалася «Стара панна», рішуче засуджувала холостяків: «Ваш обов’язок як громадян країни – створити власне вогнище, бути чоловіками й батьками. А ви ставите кав’ярні, ресторани й випадкові романи вище радості власного вогнища, втікаєте від своїх природних обов’язків. Не нарікайте на панянок, а самі з молодих літ учіться бути добрими чоловіками і громадянами. А ми – так уже й бути! – відмовимося заради вас від гонитви за примхами моди й невинного, зрештою, флірту». 

Випадки, пов’язані з одруженням: цікаві й трагічні

В листопаді 1908 р. в Братківцях сталася трагедія, яку місцева преса назвала «кривавим весіллям». Перед станиславівським судом постали шістнадцять парубків у віці від 19 до 32 років, яких звинуватили в дебоші, вчиненому на весіллі місцевої жительки Олени Возняк. Близько трьох годин молодики били весільних гостей камінням і кілками, було багато поранених. Приводом для кривавої розправи стали політичні «розборки», адже серед гостей було багато москвофілів (представники суспільно-політичної течії, які проповідували єдність українського та російського народів). Тринадцять обвинувачених були засуджені до тюремного ув’язнення, трьох було звільнено від покарання.

В 1910 р. мешканець Станиславова, столяр Станіслав Сенковський, в Кракові обвінчався з мешканкою міста Щавниця (нині містечко на півдні Польщі) Софією Новак. І наречений, і його суджена були глухонімими від народження й ніколи в житті не чули звуку людської мови. Шлюбні клятви молода пара давала у письмовій формі, після чого відбулася звичайна церемонія вінчання.

В квітні 1912 р. тридцятирічна бездітна вдова Аделя Круліш, що мешкала на вул. Романовського (нині вул. Гаркуші), вчинила замах на власне життя, ковтнувши отрути. Непритомну жінку відвезли до шпиталю, де її, на щастя, вдалося врятувати. Причиною розпачливого кроку були надії вдови на вдале заміжжя, яким так і не судилося справдитися.

В сучасної людини значно більше можливостей реалізувати себе, тому створення сім’ї вже не сприймається як єдино можливий життєвий сценарій. Проте соціологічні опитування свідчать, що сім’я і діти все ж належать до головних життєвих цінностей українців – і жінок, і чоловіків. Що ж, наші предки цілком зрозуміли би і схвалили таку тенденцію.