Сурми з Прикарпаття на Майдані
Віталій Данилюк із села Зелене Верховинського району поїхав до Києва з двома іконами та великим колядницьким рогом. Один образ оберігав Майдан у капличці біля стели, а інший чоловік постійно носив з собою.
Треба людям помогти
З вагонів потяга Київ-Івано-Франківськ спускаються пасажири. Чи не у кожного прикріплена жовто-блакитна стрічка на куртці, сумці, валізі. У людей радісні обличчя. З-поміж усіх вирізняється невисокий чоловік з відчутною втомою на обличчі. У нього шапка з тризубом і великий гуцульський ріжок у руках. Це – Віталій Данилюк із села Зелене Верховинського району. Він приїхав додому.
Вперше у Київ чоловік подався 23 січня. Додому приїздив кілька разів, але на один-два дні та знову вертався у столицю. Каже, першого разу з дому просто втік. «Я маю на ринку торгову точку, то сказав дружині, що їду в Заболотів по товар, а сам поїхав на Київ, – розповідає Віталій. – Рано вона приїхала на базар, а там записка – що їду на Майдан, бо бачу, треба помогти людям. Не хочу жити в такій країні. Хочу, аби вона та моя дитина жили у кращій державі».
У Києві Віталій записався у Першу сотню. Каже, ходили пікетами під суди, прокуратуру, інші установи.
Сам би заплатив
А перший бій для Віталія був у Маріїнському парку. Каже, то і боєм не назвеш, бо у «беркутів» світло-шумові гранати, зброя, а в людей – лиш кийки та бруківка. Навіть «коктейлів молотова» тоді не було.
«Там почалася серйозна бійка, – пригадує Данилюк. – Тітушки й «Беркут» били всіх. На землі лежав чоловік, весь закривавлений, я думав дотягти його до швидкої. Попробував пульс – нема. Схилився над ним, аби закрити очі. У той момент хтось вдарив мене по голові. Я знепритомнів. Отямився у полоні. Нас сиділо таких 30 чоловік. «Беркути» перевіряли наші документи, питалися, скільки нам платять. Я кажу, чоловіче, я б тобі сам заплатив, лиш би ти напоумився. Ще й за це дістав».
Крім того, у Віталія хотіли зірвати обручку, а ще – простеньку білу вервечку, намотану на руку. Каже, били дубинкою, аби відпустив, набряк від того є й досі. Серед полонених був священик, який почав кричати, що вервечка, то не ніж і не граната. Тоді відчепилися.
А з полону Данилюка просто таки вирвав комендант Майдану Андрій Парубій, який прийшов якраз тоді, коли їх садили в автозаки. Відбив. Врятованих полонених відвезли до Верховної Ради, а звідти один із депутатів вуличками вивів їх на Майдан.
«Я ще дорогою його підколов, мовляв, ніколи в житті не думав, що депутат колись мені поможе», – сміється Данилюк.
«Брат, молись за нас»
У Будинку профспілок Віталію зашили голову. Наклали вісім швів. І зараз видно велику рану, замащену зеленкою. Своєї сотні чоловік не знайшов, не міг видзвонити, пішов проситися до козаків.
«Я в них на Майдані був за днювального, – говорить Данилюк. – Медикаменти передавав, піротехніку біля мене залишали. У них також зброї не було, а відбивалися лише феєрверками. Отак береш його на плече, як базуку, запалюєш і стріляєш. Воно ніби й не ранило тих «беркутів», але глушило».
Стояв Віталій на Майдані якраз вночі 18-19 лютого. Каже, що то було страшне. Будинок профспілок палав.
«Вночі щось мені підказало – йди та забери ікону з каплички біля стели, яку я привіз з дому, –пригадує Віталій Данилюк. – Образ Пресвятої Богородиці з сільської каплички дав мій односелець Василь Янушевський. Сказав, що вона була всюди по монастирях і стане нам за оберіг. Я лишив її у капличці, бо там постійно молитви і там вона дужче потрібна. Але тоді вночі забрав образ і вишитий рушник. Потім ще забіг у Верховинську палатку за колядницьким рогом. Ним зазвичай сурмлять на Різдво, а ще колись брали на полонину та й у війну. Тож я сурмив на Майдані».
З дому Віталій мав іще одну ікону, яку постійно носив з собою. На Майдані зі сцени часто лунали молитви, а як була можливість, то чоловік просто діставав образ і молився.
«Одного разу це побачив якийсь чоловік, – згадує Данилюк. – Підійшов до мене, обняв, розплакався і каже російською: «Брат, молись за нас, за Донецк, мы так больше жить не хотим». Мені так стало тяжко, собі подумав – задля таких людей, задля наших братів, я звідси не вступлюся».
Віталій показує той круглий дерев’яний образ. Притискає його до грудей. Каже, що повезе додому й поставить на почесне місце, аби й далі оберігав усю його родину. Про те, що робитиме далі, говорить коротко та чітко:
«Тепер треба будувати Україну – зі свого села, зі свого подвір’я. Такі мої плани. Треба дбати про екологію, заборонити мисливство у Карпатах, заборонити масову вирубку лісу. Якщо й будуть відведені якісь лісосіки, то щоб воно оброблялося лише в нашому регіоні, а не вивозилося. Треба повністю поміняти лісників, суддів, прокурорів. Як треба буде ще їхати на Київ, то я поїду».
