Тарас Прохасько: Період незбагненної свободи
Новий блог відомо письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Українське суспільство – якби так вдаватися до забутої давньої практики алегорії – подібне на мавпу. А його дії можна спокійно назвати мавпуванням. У давнину мавпи були дуже популярними у певних колах. Їх утримували в багатьох домах заради того, щоби спостерігати за тим, як симпатична мавпочка намагається повторити на свій лад то, що бачить, то, що переймає від людей. Робить щось таке саме, але розуміючи то, що робить, зовсім інакше. Глибоким сенсом такої жорстокої терапії було нагадування про комічність серйозних речей, коли ці речі не є властивими, не є осмисленими, коли важливою мотивацією діяльності є щось зовсім інше, ніж те, для чого ця діяльність призначена. Важливо, що у випадку з цими мавпами було відсутнє справжнє насильство. Так, їх забирали із природного середовища, так, їх утримували у невластивих умовах, так, вони були змушені жити серед людей, але у всьому іншому вони були вільні. Їх не били, не мучили, не дресували, їм нічого не забороняли. Ще й гріли, годували і давали вільний доступ до всього, що було в домі. Мавпи були вільні. За винятком того, що не могли вибрати того, куди їх закинула доля. Але цього ніхто не може вибирати.
Натомість у нас є вибори. І вони виглядають досить пристойно. Ми вже навчилися їх організовувати, проводити. У нас уже є скопійовані норми законодавства. Маємо партії, програми, аґітацію. Слідкуємо, щоби все було без порушень, щоби вдавати якомога подібніше. Маємо навіть політтехнологів, соціологів і аналітиків. Всі працюють страшенно серйозно. На цьому всьому витрачаємо і заробляємо великі гроші. Маємо чудесних кандидатів, свободу вибору і законно обрані органи влади, яким передаємо своє право на втілення своїх суспільних потреб. Відповідно отримуємо активну законотворчу діяльність. Все – як у людей. Все дуже серйозно. За винятком того, що вся серйозність вкладена у мавпування, у вдавання, обертаючись в такому разі комедією. Бо робимо всі ці речі, не потребуючи того, що є суттю змавпованої дії. Функцією мавпування є зовнішня подібність. Зрештою, зовнішня подібність – теж непогане досягнення. Вміння зробити бочку виявляється дуже потрібним, коли прийде час несподіваного урожаю винограду. Відповідна форма так чи інакше спонукає до відповідного наповнення.
Тож нема чого розпачувати. Бо наше суспільство досягло більшого, ніж могло ще недавно сподіватися. Ми всі справді отримали свободу. Свободу домашньої мавпи, яку ніхто не примушує щось мавпувати, яка, властиво, вільна від будь-яких обов'язків. Яка не мусить перейматися відповідальністю за те, що вона мавпує. Адже виборці насправді зовсім не хочуть, щоби законодавці хотіли приймати рішення від імені виборців. А законодавці також не дуже хочуть приймати рішення, яких не дуже хочуть виконувати виборці. І так далі, і так далі. Ми, як мавпи, хочемо бути вільними у чиємусь домі, де можна їсти, грітися, нишпорити, бавитися, приміряти якесь шмаття, брати у руки якісь інструменти, чимось гримати, щось десь ховати, потім шукати, потім міняти, забувати. Де можна мавпувати, залишаючись вільною мавпою у місці, куди закинула доля.
І цю свободу треба цінувати. Такого ще не було ніколи, ми дожили до цього. Щоб так багато наших людей мали так багато свободи. Нашої свободи. Незмавпованої. Наразі свобода бути собою, бути таким, яким є, бути вільним від примусу ставати інакшим, свобода дозволяти собі не розуміти, не старатися, не вміти, не хотіти, не могти, не вчитися і не знати – найбільше історичне досягнення українського суспільства. Без того, щоби трохи насидітися на такому зручному щаблі, важко лізти далі вверх по драбині.
Тим часом можна трохи помавпувати.
