Тарас Прохасько: "Моє літературне життя було страшенно погідним"
Прохасько подорожує велосипедом по бездоріжжю, медитує у карпатській хатині, займається айкідо і, разом з тим, пише філософські, вдумливі, «неквапливі» тексти.
Прихильників автора називають найвитривалішими, адже кожна нова книжка Тараса – довгоочікувана подія. І от, здавалося б, збулись читацькі бажання – Тарас Прохасько написав новий твір. Але не сам, а з дружиною, і не для звичної аудиторії, а для дітей!
—Мені ПРИТАМАННЕ БАЖАННЯ передати комусь свій досвід, але це повинно відбуватись не у настановчій формі, а у вільних діалогах,— ділиться Тарас Прохасько. – Кілька років практикую айкідо, використовую його принципи у всьому. Тому радше реагую на ініціативу, аніж створюю «мозкову атаку». В такій формі, гадаю, буде відбуватися моє спілкування з молодим автором, що живе в літературній резиденції. Резиденція для молодого україномовного автора не передбачає науки, швидше, це зміна середовища на більш концентроване, мистецько насиченіше. Це такий собі творчий допінг.
— А у вас було таке середовище? Хто допоміг свого часу розвинутись як автору?
— Якщо говорити про літературні імпульси, то мені їх надали Юрко Андрухович та Юрко Іздрик. Наприкінці 80—х Іздрик, а пізніше й Андрухович працювали над часописом «Четвер», де були надруковані мої перші твори. Тоді я був молодим, хоча й пізнім початківцем. Мені було далеко за двадцять, але був прийнятий у письменницьке товариство як рівний: Юрко Покальчук, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Микола Рябчук працювали довкола часопису «Сучасність» і були рушієм важливих для українського суспільства процесів. Я дивним чином прожив життя так, що мені ніхто і ніколи не завдавав удару. Моє літературне життя було страшенно погідним.
— Якщо помістити молодого літератора в резиденцію, у свого роду тепличні умови, муки творчості можуть покинути його?
— Муки творчості і умови творчості – це різні речі. Митець знайде необхідні для роботи «страждання» і у комфортних умовах. Вирахувати ідеальну формулу для творчості неможливо, у кожного вона своя. Повертаючись до рекомендацій як стати геніальним письменником, скажу, що унікального способу не існує. Можна лише поділитись досвідом, але не навчити. Кожен письменник повинен пройти свій шлях...
— Літератори 90—х і двотисячники дуже відрізняються?
— Нівелювалось почуття обов’язку автора. У 80—х – 90—х роках це все було пов’язане з явним чи прихованим чуттям, що ти вершиш українську літературу. Від твого тексту, мови залежало майбутнє країни. Ми з обережністю ставились до нецензурщини чи аморальності в тексті, бо розуміли, що це цілина – ми задаємо межі. Нинішнє покоління літераторів вільніше ставиться до поняття “український письменник”.
— А як трансформувався літературний процес в Україні?
— Як би ми не нарікали, позитивним явищем є поява на літературній арені української попси. Так—так, не дивуйтесь! Письменники часто не розуміють, що першокласний твір не є запорукою того, що його будуть читати. Література не повинна бути виключно елітарною чи маргінальною, для обмеженого кола читачів. Можливо, ми й заклали високу планку, але це не означає, що українські детективи чи українські любовні романи не мають права на життя. Нарешті нам є з чого вибирати, відбувається природне розширення літературної піраміди. І до того часу, поки піраміда не буде стійкою та заповненою від вершини до наземної частини,— важко говорити про повноцінний український літературний процес.
— На ваших творах росте юне покоління. Хто формував ваш світогляд?
— Незважаючи на те, що у шкільні роки я був переможцем Республіканської олімпіади з літератури, шкільної програми я не читав – ані російських письменників, ані українських. Радянська література мене не цікавила. Мені пощастило ознайомитись з творами Панаса Мирного у тридцять, а зі Стефаником – у двадцять сім. Саме тому я їх люблю. Навряд чи осмислив би цю літературу у тринадцять років. Для мене “школою” була доступна у радянські часи англійська та німецька класика XVIII—XIX ст. Найбільшим щастям було дістати польський переклад закордонного класика, оскільки російські переклади були вибіркові й цензуровані. Після вісімнадцяти випала нагода почитати Хемінгвея чи Маркеса – це стало для мене справжнім потрясінням!
— Чому вступили на біологічний факультет?
— Не хочу, аби це прозвучало пафосно, але тоді, коли я обирав фах, радянська гуманітарна наука була не те щоб табуйована, а, радше, галуззю, куди не варто було потикатися. Історія, філософія, література тісно пов’язувались з ідеологією, тому краще було стати землеробом чи ботаніком, як це зробив я.
— Фах накладає відбиток на творчість? Впливає на стиль написання?
— Дуже. Ботаніка – добре розроблена система знань і пізнання. Для мене важливо мати досвід чіткої системи опису довколишнього світу. Я розумію, що навколо мене вирує життя, рівноцінне моєму, і якщо буду до нього уважним – відбуватиметься взаємозв’язок, контакт зі світом. Коли пишу, у мене не виникає бажання спрощувати. Тому текст громіздкий, заплутаний. На папері прагну виразити найрізноманітніші типи побудови думки. Таким чином сам створюю собі непролазні хащі, даю більше запитань, ніж відповідей.
— Багато років живете в Івано—Франківську. Не виникало бажання переїхати?
— Я пластична людина стосовно зовнішнього світу— мені добре в багатьох містах. Але для мене страшенно важливий фактор мови. Це не ідеологічні чи політичні погляди, а життєва необхідність. Так вже влаштований мій мозок – він вимагає не просто вибіркового спілкування українською, а щоб уся інформація транслювалась цією мовою. Це так само природно, як те, що теплолюбні іспанці не переїздять у Скандинавські краї.
— Коли потішите прихильників новим романом?
— Роман, як я й обіцяв, вийде восени. Принаймні я схильний називати його романом. Колись гадав, що роман повинен відповідати чітким, мало не шкільним вимогам, тому надавав перевагу есеїстиці. Потім прийшов до того, що роман XX ст. і XXI ст.— різні поняття. У новій книжці йтиметься про співіснування собаки і чоловіка. Крім того, вже є написана у співавторстві з дружиною дитяча книжка.
— Вирішили переорієнтуватись на дитячу аудиторію?
— Це не переорієнтація, просто хотів написати книжку про родину кротів. Погодьтесь, для дорослого читача ця тема не надто пасує. А от дітям книжка має сподобатись. У нас з дружиною двоє дітей, тому можемо оцінити смаки маленьких читачів.
— Важко було перевтілитись з подружжя у спів—робітників?
— Для Мар’яни це перший літературний текст, крім того, вона зробила графічні ілюстрації для книжки. Нам було легко, бо віддавна мали ідею написати разом книжку – роками продумували, як все буде відбуватись. Єдине, що ускладнювало співпрацю нашого подружжя, – потрібно було постійно зважати на дитячі смаки – що вони зможуть зрозуміти, а що ні. Це був чудовий досвід командної роботи, кожен з нас синхронно розвивав сюжет. Абзаців і сторінок не ділили – над кожним реченням працювали разом.
— Ваші діти оцінили працю батьків?
— Маркіян і Богдан вже дорослі. Їм по двадцять, але навіть в такому поважному віці вони змогли оцінити дитячу книжку. Прочитали і сказали, що казка сподобалась. Виглядає на те, що ця книжка буде мати продов—ження. Казковий світ, який ми розробили, надто широкий, аби вмістити його в одне видання.
