Тарас Прохасько: І немічного ворога поконавши мужески
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохаська на Збручі.
На той час я вже знав, що «софія» у складних словах означає мудрість, мудрування. Чув про біософію, історіософію, навіть про теософію. Про філософію (очевидно, що у складних словах «філо» то філо, багато таких конструкцій теж було відомо). Один час парадокс полягав у тому, що моя бабця Софія, яку я страшенно любив, звинувачувала мене у надмірнім потягу до філософії. Вона казала, що треба думати практичніше, а мені здавалося, що нічого практичнішого від філософії попросту не існує. Навіть улюблену бабцю я навчився сприймати філософськи. Не забуваючи ні на мить, що вона таки Софія і до неї у мене філо.
Дзядьо теж найбільше любив свою Софію, Зоню, Соню. Вони зустрілися у скрутних умовах за тисячі кілометрів від рідного місця. Кожен мав достатньо за собою. Але бачили перспективу. Дзядзеві був п'ятдесят один рік. Зоні на два роки менше. Через тридцять років – на Чесного Хреста, за кілька днів до його найулюбленішого свята іменин дружини – він помер. І на свої іменини, які вона вперше за тридцять років переживала без нього, вона сказала, що ці тридцять останніх років були найщасливішими у її житті. Мені тоді було п'ятнадцять, і я взагалі не міг собі представити будь-які речі, які тривають десятиліттями. Тепер мені стільки, скільки було їм, коли вони отримали місце власного щастя. І я далі не уявляю собі, щоби ще щось тривало десятиліттями. Бабця, до речі, стосовно дзядзя використовувала аргумент філософськості у протилежному, ніж до мене, доважку. Якщо моя філософія була мінусом, бо відсторонювала від практичності, то про нього вона казала – він з простих, але дуже інтелігентний через філософський спосіб оцінки життя.
В кожному разі розуміння того, що подібні слова, які викликають сталі асоціації і можуть бути мантрою до тривалих медитацій – софія, філо, філософія, мудрість, Софія – мають право набувати найрізноманітніших значень.
Мудрість завжди виглядає найсумнівнішою. Це особливо бентежить у тій молитві про силу прийняти і відвагу змінити. Останній віраж – мудрість відрізнити змінне від незмінного, силу від відваги. Він ніколи не виконується з впевненістю. Навіть тоді, коли і у силі, і у відвазі можеш не сумніватися. Але ж відчуваєш, що без того тонкого пасажу мудрості усі твої сили і відваги стають тільки сцилами і харибдами.
У чотирнадцять років я відчував себе дорослим. Але дуже добре пам'ятав, якою була віра, надія і любов у дитинстві. І все ж думав, що насправді всі ці штуки для ще доросліших. У тому сенсі, що є умовний світ серйозних дорослих, які забули, якими вони були, які користуються важливими словами, що є кодами для практичного порозуміння, а не тим, про що ці слова кричать.
Але не міг собі навіть близько припустити, що усі вони були аж такими дітьми. Вірі дванадцять. Десять Надії. А Любові – дев'ять років. Йосиф Мельницький каже про неї: кріпка як смерть. Читав Житія Святих, сім книжок у двох томах, з дозволом митрополита Сильвестра (яко полезне сочиненє для Душпастирій, учасщойся молодежи і побожних христіан) і завжди пригальмовував на тих дівчатках і їхній мамі. Уявляв собі своїх ровесниць, згадував, якими вони були кілька років тому. Поруч на полиці стояли томи анатомічного атласу. М'язи і сухожилля були зображені так, як їхні у останній день – зі знятою шкірою. Уявляв собі, хто із місцевих дорослих міг би бути Адріаном, який в такий спосіб добивався своєї правди, хто з учителів міг би тяжко бити одну за одною трьох сестер на очах у матері, хто би міг тримати меча, під який склоняли врешті вони голову свою, щоб віддати Богу чисту і непорочну душу. І через малість прожитого нічого не міг зрозуміти про мудрість. Де вона між силою і відвагою, де вона із силою і відвагою, чи може вона бути без них. Просто з малими Вірою, Надією і Любов'ю.
Відколи себе пам'ятаю, на іменини бабці Софії припадали найгарніші дні за цілий рік.
Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!
