Ті, що танцюють на кухні: Американська їжа приїхала у Франківськ

Гості дуже цікаво розповідали про продукти і те, як вони вплинули на їхню культуру. Зокрема, кукурудза, боби, гарбузові. Їх індіанці називають «три сестри», бо разом містять повноцінне білкове наповнення, яке необхідне організму.

Минулого року мені довелося побувати у США. Дуже хотіла познайомитися з культурою цієї країни, зокрема, з кухнею корінних мешканців — індіанців.

Це виявилося непросто, бо не знайшла. На кожному кроці: європейська, арабська, індійська, китайська, мексиканська, японська, але не індіанська. І треба ж таке, щоб та справжня автентична американська їжа сама приїхала до Івано-Франківська!

Кльові індіанці

В Івано-Франківську 15-24 травня святкували Дні Америки. До нас завітала делегація, у складі якої були двоє дуже колоритних людей — індіанські шеф-кухарі Лоїс Еллен Франк і Волтер Вайтвотер. Вони й готували для франківців свої традиційні страви, а за роботою розповідали про індіанську культуру та звичаї.

Лоїс Еллен Франк на вигляд звичайнісінька смаглява жінка. Каже, що має індіанські корені по материній лінії. А от її колега — Волтер Вайтвотер — майже як персонаж зі знаменитого фільму «Той, що танцює з вовками». Орлиний ніс, довге чорне волосся. А походить він з давнього племені Діне (Навахо). Сам Волтер сміється, що зараз він той, хто танцює на кухні.

Саме ці двоє першими взялися відроджувати та популяризувати культуру корінних американців. Дуже просто — через їжу. В штаті Арізона кухарі заснували свій бізнес, ресторан індіанської кухні, який скоро став досить популярним.

«Ми втрачали не лише нашу культуру, пісні, традиції, а й їжу, — говорить Волтер. — І я хотів зробити її конкурентоспроможною на сучасному ринку. Хотів показати, що ми також маємо свої рецепти. З їжі ми вийшли, і зараз вона стає інструментом, навколо якого ми об’єднуємося та стаємо одним цілим».

«У минулому не було кльово вважатися корінним жителем, особливо в Америці, — додає Лоїс. — Ми були у нижчій касті. Але зараз навпаки — корінні жителі вперше в нашій історії мають голос. Їхні голоси чути через їжу. Нас цінують та поважають як частину американської культури. Зараз вже круто бути корінним жителем Америки».

Ми всі — кукурудза

Гості дуже цікаво розповідали про продукти і те, як вони вплинули на їхню культуру. Зокрема, кукурудза, боби, гарбузові. Їх індіанці називають «три сестри», бо разом містять повноцінне білкове наповнення, яке необхідне організму.

«У нас є чотири кольори кукурудзи: жовтий, білий, синій та червоний, — розповідає Лоїс. — Це чотири кольори нашого традиційного кола, які також символізують чотири раси у світі. Таким чином ми всі — кукурудза, просто різного кольору».

«Лише 500 років тому європейці завезли до нас такі продукти, як свинина, яловичина, баранина, яблука, виноград, пшениця, — говорить Волтер. — До того ми мали лише «три сестри», картоп­лю, горіхи тощо. Ми мусили тяжко працювати, аби мати їжу. Навіть зараз я змушую своїх студентів вручну молоти кукурудзу на муку, бо так колись робили наші предки. Аби отримати невеличку чашечку тої муки, треба потрудитися 45 хвилин. Було багато роботи, тому ми спалювали багато калорій, були тоненькі та гарненькі».

Соняшникові тістечка

Лоїс і Волтер готували з книжки «Страви південно-західних індіанських народів», яку самі й видали. До речі, ця книжка отримала нагороду імені Джеймса Бірда, такий собі кулінарний еквівалент кіношного «Оскара». Тут зібрано понад сотню рецептів від індіанських старійшин.

«Рецепти дуже стародавні, — розказує Волтер. — Ці страви готували лише під час ритуальних церемоній. Ми їх трохи інтерпретували на сучасний лад і зробили щоденними. Наприклад, можемо зробити шоколадний торт з горішків сосни, який буде виглядати як з європейського ресторану».

Але на майстер-класі, який шеф-кухарі влаштували для всіх охочих, вони готували менш екзотичні страви. Наприклад, кукурудзяний суп з перцем чилі та хліб з синьої кукурудзи, на основ­ну страву — рагу «Чилі-Пінс», а на десерт — тістечка з соняшникового насіння.

Цікаві іванофранківці обступили іноземних гостей з усіх боків так, що неможливо було приступитися, все добре роздивитися та запам’ятати. Але рецептом соняшникового печива таки поділимося. Ніби не дуже складно.

Для цього десерту знадобиться пачка почищеного насіння. Треба залити його теплою водою та прокип’ятити. Потім зварене насіння подрібнити у блендері. Далі до тої кашки додати дві столові ложки цукру та чотири-п’ять ложок блакитної муки. Все вимішати та зробити невеличкі тістечка, які обсмажити на сковорідці. От і все.

Під час приготування американські гості дійшли висновку, що у наших кухнях більше спільного, ніж відмінностей.

«Індіанці поділилися зі світом кукурудзою, чілі, помідорами, картоплею, соняшником, гарбузами, квасолею, — каже Лоїс. — Тепер всі у світі використовують ці інгредієнти. Вони стали традиційною їжею їхньої культури. Все переплелося, як нитки у килимі. Наші продукти з вашими, а ваші — з нашими».

З цим погодився й івано-франківський шеф-кухар Назар Гаврилко, який допомагав при готуванні. «З українських продуктів вони зробили своє індіанське, — говорить він. — Зі страв вразив їхній кукурудзяний хліб з голубої муки, а решта їжі — рагу як рагу. І в нас таке готують».

Може, й готують, але не таке гостре і не так колоритно. Під час приготувань Волтер співав ритуальні пісні свого народу. Каже, цим показує, що їжа — культура і вона не може існувати окремо.