"Це ракова пухлина. Я її видалила". Франківська акторка Надія Левченко – про російську мову

Заслужена артистка України та провідна акторка Івано-Франківського драмтеатру Надія Левченко як ніхто інший знає, як воно – бути зросійщеною українкою.

З самого дитинства зірка серіалів "Черговий лікар", "Перевізниця", "Жіночий лікар. Нове життя-2", фільмів "Інший Франко" та "Відблиск" спілкувалася російською мовою, проте у студентські роки сама собі сказала: "Стоп!"

Яка зустріч із воїном УПА, що жбурнув у неї каменем, змінила життя Надії Левченко? Як стати мамою у 18 років і не лише не загубити себе між пелюшками, а й побудувати успішну акторську кар'єру? Які насправді закулісні стосунками між нею та колегами в кіно та драмтеатрі? Про це та багато іншого – в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA.

– Надіє, рада бачити вас у другому сезоні серіалу "Жіночий лікар. Нове життя". Мабуть, знову курсуєте маршрутом Івано-Франківськ–Київ?

– Так, є таке... Знаєте, коли тільки починала займатися акторством, була дуже перебірлива у пропозиціях, які надходили. Я працюю в драмтеатрі з 2008 року. Перші пропозиції на зйомки в серіалах почали надходити десь з 2010 року, переважно це були російськомовні проєкти. Попри те, що я з російськомовної родини, причиною того, що не можу грати російською, було бажання вести правильну лінію як української акторки – зніматися в українськомовному контенті і поширювати українськомовну історію в кіно та серіалах. І це в час, коли з батьками та родичами в Одесі спілкувалися російською, але було чітке розуміння того, що мова – наш ідентифікатор.

Це була моя позиція, яку я нікому не нав'язувала. Взагалі, живу за принципом: хочеш щось змінити – почни з себе і показуй на власному прикладі. Дотримуюсь цього також у вихованні сина, хоч не завжди працює (сміється).

Тому навіть у ті роки хотілося, щоб це була українськомовна історія в моїй кар'єрі. Але жодним чином не відкидала якісь закордонні проєкти. Я ходила на кастинги, де потрібно було володіти англійською. Вільно не говорю, але моя вимова not bad, вивчити текст вдавалося (сміється).

Вже після 2014 року нарешті прийшла історія, коли почали знімати українськомовний контент. Це перейшло від наших мрій до дій. Тоді ж і запустився серіал "Черговий лікар", куди мені вдалося потрапити. Це був мій перший досвід знімального процесу та довга практика навчання. І попри те, що в українських дипломах написано "Актор драми і кіно", насправді ніхто не вчив нас зніматися в кіно.

Тому досвід у серіалі "Черговий лікар" був моєю школою. Дуже вдячна тому періоду та головне, що серіал сподобався глядачу, а це важливо, адже рейтинги вирішують подальшу долю проєкту.

Насправді кожен актор обирає свій шлях. Можна все життя бути творцем, служити мистецтву, вічно шукати правильні сенси... Взагалі, так би і мало бути, але ми живемо в епоху інтернету. Інформації багато, люди обирають для себе те, що простіше, легше. Як каже моя знайома, щоб "увімкнувши телевізор, можна було відключитися від буденних проблем".

Велике щастя – знайти баланс. У юності я, звичайно, мріяла про великі екрани, кінофестивалі класу А та перші світові театральні сцени. І зараз мрію (усміхається). Та мій особистий шлях – це і касові комедії, і великі драми, і серіали. Поки вдається балансувати. Колись я боялась клейма "серіальна артистка", тепер навпаки – вчуся. Ця професія – це шлях, тож я мандрую. І радію, що приношу глядачам не лише втіху, а таки щось змістовне, щось, що змінює.

– У чому вбачаєте різницю між серіалами "Черговий лікар" і "Жіночий лікар. Нове життя-2" та вашими героїнями?

– Якщо в серіалі "Черговий лікар" було більше історій лікарів та пацієнтів, які до нас потрапляють, то тут події відбуваються у самому центрі міста в тилу та у військовому шпиталі в прифронтовій зоні. У кожній серії наявна історія, що в цей час йде війна, це про тут і зараз.

Моя Надя була дуже відповідальна, науковиця, боялася особистого життя, а моя Оксана – заміжня, війна змусила її переїхати з рідного Харкова. Вона лікарка-УЗДистка, щоправда, навички розвиваються, бо вже приймає пологи, асистує на операціях, визначає смертельно небезпечні захворювання, тобто сфера медичних послуг розширилась (сміється).

Робота в серіалах дуже вирізняється від роботи в кіно. Там інше навантаження, хочеться мислити про творчість, вибудовувати сцени цікаво, але на це банально немає часу. І в такому режимі також потрібно вміти працювати. У цьому я бачу талант багатьох серіальних акторів, коли за короткий термін звичайний побутовий текст перетворюється на щось більш наповнене.

– Оскільки я навчалась у російськомовній школі, то виховувалась, відповідно, на російських авторах – Достоєвському, Чехову, Толстому тощо. Мене дуже захоплювала глибина їхніх текстів.

Під час навчання на акторському наратив, що в них усе найкраще, у мене минув. У нашому театрі навіть була вистава "Три сестри" за Антоном Чеховим. Це була моя найулюбленіша робота, при тому, що я грала Ольгу, а вона не є якийсь головний персонаж. Але це була моя віддушина.

Попри те, що я читала і Оскара Вайльда, і Сомерсета Моема, де також чудові глибокі тексти, чомусь нав'язаними наративами (над нами постійно ж працювали з цією історією!), ти все одно звертав увагу на московські театри. Наприклад, "Гоголь-центр" (наприкінці червня 2022 року в пресслужбі заявили про заміну художнього керівника і директора – Кирила Серебренникова, який засуджував повномасштабне вторгнення в Україну, а також про зміну назви "Гоголь-центр" на Московський драматичний театр імені М. В. Гоголя. – Ред.), я захоплювалась ними чи театром Фоменка (московський театр "Майстерня Петра Фоменка).

Після повномасштабного вторгнення я видалилась з усіх їхніх сторінок, от просто не хочу бачити і чути. Бо казати, що їхні тексти такі прекрасні, що Путін не стане на заваді... Стане. Я буду відкривати інші тексти.

Можливо, це і спонукало мене запустити проєкт з читаннями сучасних українських драматургів, щоб наповнювати себе іншими речами. Бо це як ракова пухлина. Я видалила її і все. Певний час вона мені не заважала, навіть надихала, допомагала працювати якимось органам, бувають же і такі історії в медицині. Але все, я її видалила та буду жити так, наче її і не було. Я не баную за російськими текстами. За Анастасією Пилипівною не баную з тієї ж причини. Бо таких же персонажів можна знайти й у Володимира Винниченка.

– Ви таке гарне слово вживаєте – баную (сумую. – Ред.)! Мабуть, його можуть зрозуміти лише на заході України!

– Але ж яке красиве, правда? (усміхається). Я маю на меті розмовляти тією мовою, в яку закохуються, якою захочуть говорити також. Я постійно намагаюся стежити за своєю мовою, щоб вона була без русизмів, бо насправді мені важко без них спілкуватися, адже досі випадково можу перейти на російську, за що відчуваю сором. Близькі люди, які знають мене давно, розуміють це. Історії на кшталт "Я уже привыкла" чи "Челюсть не так сформирована" – не для мене.

В останньому своєму інтерв'ю я сказала, що є яскравим прикладом зросійщеного українця, який в один момент вирішив, що переходить на українську і все. Хоч би як складно було, день-два, потім кілька тижнів – а далі відчуття, що такою ніби й народилась (сміється).

– Ваша мама – росіянка, батько – українець, ви народилися у Львівській області. Особисто вас якось притісняли за російську мову?

– Я живу в Івано-Франківську з 1992 року. І хоч би як мені було прикро зараз, та, живучи в центрі міста, я не мала потреби розмовляти українською, бо поруч майже не було українськомовного оточення. Бо військові переважно були переселені з усього Радянського Союзу. Звісно, що всі спілкувалися російською. Я займалася в балетній та театральній студіях, навчалася в російськомовній школі, до речі, мій випуск був останнім російськомовним.

Пригадую лише одну історію, що трапилась зі мною та воїном УПА. Якось вони [націоналісти] йшли у військовій формі, а ми грали у футбол на стадіоні. Один із них жбурнув каменем та потрапив у мене. Тоді я почула "Москалі прокляті!" У мене це викликало стільки обурення, та цей випадок не змусив розмовляти українською. Агресивно ми нічого не змінимо. Тільки власним прикладом і любов'ю...

Йшли роки, я працювала на літніх канікулах офіціанткою в одному культовому кафе міста, де збирались Андрухович, Прохасько, гурт "Перкалаба". Всі відомі митці були там, і я приносила їм каву. Поруч з кафе розташований офіс партії "Рух". Десь тоді я і почала говорити українською мовою, бо вона стала мене оточувати. На одному із таких зібрань я побачила свого дитячого кривдника. Я слухала його, і мені було соромно, що я нічого не знала і ніколи не замислювалась. Зрештою, до мене прийшло розуміння, чому цей дідусь так вчинив тоді. Він вступив до УПА, коли йому було всього дев`ять років, пройшов важкий шлях боротьби й арештів під акомпанемент російської мови.

Зараз я майже готова зробити зауваження щодо мови, та все ж дотримуюсь лагідної українізації. Тому на нас, на сценаристах, акторах, лежить велика відповідальність, ми маємо закохати глядача в українське.

– З початком повномасштабного вторгнення ви досить швидко створили волонтерський штаб в Івано-Франківському драмтеатрі, а також свого часу організували фестиваль Porto Franco. Звідки у вас такий хист?

– Після досвіду з фестивалем, де в тебе гостей три з половиною тисячі на чотири дні, організувати волонтерський штаб – уже справа практики. Мені мій молодший брат казав, що я завжди все організовувала, чи то концерти у нас у дворі, чи в театрі дні народження. Мене запитують, коли нарешті заспокоюсь, кажуть, що мені завжди мало.

Я люблю заморочуватись якимись речами, щоб потім людям було приємно. Навіть сніданок синові. Я ніколи не засмажу йому просто яйце і не кину на тарілку. В мене це яйце обкладене зеленим салатиком, помідор вирізаний сердечком, я люблю це робити! Для мене сенс життя в деталях. Мене виховували так, що скромнішим треба бути, батько казав, що мені лише шоу подавай! Я сприймала це як образу, хоча зараз розумію, що такими тоді були часи.

– Ви стали мамою у 18 років. Як вдавалося поєднувати материнство з навчанням, а пізніше з акторською роботою? Які стосунки з сином зараз?

– Син – найближча моя людина, скоро йому 21 рік. Коли я дивлюся на нього, то розумію, що всі складнощі були недарма. Звісно, є нюанси, як і будь-яка мама, хочу, щоб було ще краще. У нього свій характер, своє бачення, які я не завжди поділяю. Але намагаюсь бути тверезою мамою, в сенсі, що у нього свій шлях. Від себе я зробила все що могла, і зараз я поруч, і завжди буду, та він має пройти свій шлях.

Коли це сталося зі мною, я була зовсім ще дитина, всього 17 років. Я вперше закохалась – і тут вагітність! Я довго не розповідала батькам, мені було соромно. Це був перший курс інституту. Все тільки починалося, а звідусіль лунало, що це кінець. Навіть думала про самогубство.

Десь на 23-му тижні я прийшла до гінеколога, якій дуже вдячна. Зараз, коли бачу її в місті, завжди вітаюсь, цікавлюсь, як справи. Вона мене не пам'ятає (усміхається), але я її запам'ятала на все життя. Так ось мене оглянули, поставили на облік, і я їй сказала, що хочу зробити аборт. На що лікарка відповіла, що на такому терміні не можна. Я просила її це зробити, інакше тато мене вб'є. Досі пам'ятаю ті слова: "Дитино, подумай, що тобі дорожче? Те, що тато насвариться, чи те, що знищиш життя і будеш завжди про це шкодувати?"

Це був дуже складний період у моєму житті. Я весь час плакала. Якось бабуся взяла мою подушку, а вона вся мокра від сліз...

Майстер мого курсу в інституті відмовився вести мене далі, сказавши, що не наздожену своїх однокурсників, і побажав мені сімейного щастя. Але я розуміла, що без освіти ніяк, тому пішла до своєї викладачки зі сценічної мови з проханням допомогти. І вона зробила для мене доленосний крок – поговорила з Ростиславом Держипільським (директор і художній керівник драмтеатру, на той момент викладач акторської майстерності), щоб він взяв мене на другий курс. І він мене підхопив!

Моя бабуся – це мій янгол. Вона сиділа з Данилом, без її допомоги я б не змогла цього зробити.

– Ви були заручені з одним із вашим колег по драмтеатру – актором Іваном Бліндаром ("Я, Побєда і Берлін"). Можете поділитися, чи комфортно працювати на одній сцені з його теперішньою дівчиною, акторкою Марією Стопник?

– У мене немає жодних образ, я їм бажаю тільки щастя. Зараз я люблю Івана як друга. Якщо в мене щось трапляється, то знаю, що він поруч. І оскільки я дружу з ним, то, відповідно, дружу і з Марією.

– Навесні в кінотеатрах пройшла прем'єра фільму "Відблиск" режисера Валентина Васяновича, де ви зіграли головну роль разом із вашим колегою по драмтеатру Романом Луцьким. Фільм знімався у 2019 році. Зараз тема військовополонених та їхніх дружин ще гостріша. Чи зіграли б сьогодні вашу Ольгу по-іншому?

–Так, Ромка – це друг, ми вже понад 20 років знаємо одне одного, і я дуже люблю його сім'ю. Одна із моїх найкращих і найближчих подруг – його дружина.

Знаєте, моя роль у фільмі "Відблиск" – це напівтон. Я роботи Васяновича називаю полотнами. І в цьому загальному полотні "Відблиску" я просто напівтон. Але конкретно в цьому фільмі зіграти по-іншому... А як по-іншому? Зробити щось експресивніше?

Ні, коли живеш у цьому... Спокій, обрамлений надією і ще не вбитим бажанням жити, власне, завдяки дитині. Бо діти – то є заради чого... Думаю, якби ця історія розвивалася в майбутньому, то я стала б як Яніна Соколова – відверта у своїх висловлюваннях. Коли подивитеся фільм, зрозумієте, чому я так відповіла.

Валентин був дуже точним, йому важливо, щоб не було нічого зайвого. Коли емоція не завжди може бути дуже яскравою, а навпаки – спокійною і виваженою.

– У вас досить цікаві хобі – куховарити та писати електронну музику. Яка кухня є улюбленою та де можна послухати вашу музику?

– Мені подобається сам процес. Коли бачу, що маю кабачок, яйця, трохи зелені, цибулину, то, наприклад, протушу той кабачок. Тоді думаю: насиплю я туди ще сухариків і поставлю в духовку. І цибульку не поріжу, а просто розріжу навпіл, щоб вона запеклася, та потім зроблю з неї соус. Приготування їжі мене заспокоює. Люблю, коли приходять гості і їм подобаються мої страви. Холодці я не варю (усміхається).

Але конкретної улюбленої кухні не маю. Люблю грузинську та італійську, та й взагалі – поїсти люблю.

Мою музику можна послухати на виставах і на YouTube, у мене є опублікований трек Bulba, з якого все почалося – ремікс на однойменний трек з вистави з Gogol Cabaret.

Мені це хобі важко дається, уроків інформатики не було, а тільки гри на фортепіано, тому не дуже дружу з цими програмами, на це потрібен час. Але я закрию свій гештальт. Мені буде 65 років, я стоятиму на якомусь всесвітньовідомому фестивалі електронної музики і гратиму свій сет! (сміється).

– На власному прикладі ви довели, що успішною акторкою можна стати після 30 років, бути хорошою, відповідальною мамою – народивши у досить ранньому віці. А своїми поглядами та організаційними навичками показуєте, що сильна жінка. Чи є при цьому у вас слабка сторона? Щось, що б ви хотіли змінити в собі?

– Будь-який митець чи людина має мати в собі здорову історію сумніву. Бо бути завжди впевненим – не дуже правильний шлях. Це як штучний стоп процесу, а життя – це ж процес, і будь-що, коли починаєш, має частку сумніву. Це дає йому шанс творитись, відбуватись. Але мені треба навчитися керувати цими сумнівами, бо дуже багато проєктів, які задумую, не впускаю в реалізацію.

Чотири роки тому з руками, які трусились, я підійшла до свого знайомого, щоб він навчив мене електронної музики. Коли я їхала до нього, то 35 разів спітніла по дорозі, вже була біля дверей його дому та думала написати, що я не можу, і що вся моя музика – дно бездонне.

У театрі запитують, коли вже зроблю свою постанову як режисерка. Чи коли Ростислав Любомирович Держипільський набирав курс і покликав своєю асистенткою... Тоді я думала, що у мене самої недостатньо досвіду. Як я можу когось навчати? Але на цьому етапі дійшла до того, що я так буду все життя думати, що ще не час і що я не готова (сміється).

Тому потрохи етап сумніву-страху переходить в етап "раз живемо"! Моя слабкість у невмінні керувати і визнавати свої сильні сторони, але, без сумніву, я це здолаю!

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!