У Донбас я не повернусь


На жаль, двадцять років халтурної українізації так і не навернули Донбас

Я належу до категорії людей, яких в Україні не надто люблять. До біженців, а точніше – переселенців із зони АТО. Для мене обставини склалися краще, ніж для багатьох: я не утікав з-під обстрілу, не був у заручниках, не чекав тижнями «зеленого коридору». Одного дня я просто плюнув на все, прихопив ноутбук і поїхав до міста, в якому раніше ніколи не бував. Тепер я живу і працюю в одному з райцентрів Київщини і твердо знаю: у Донбас я вже ніколи не повернусь.

Кажуть, батьківщину не обирають, в тому числі – малу. Але, як більшість моїх колишніх земляків, я не надто сентиментальний. На Київщині я досі почуваюся гостем, однак нарікати нема на що. Мабуть, саме так почувається безпритульний у нормальній прийомній родині. Батьки, звісно, не рідні, зате не доводиться битися з бомжами за склотару і право спати на теплотрасі. До відсутності комендантської години я звик за тиждень, а до вільного пересування містом – за два.

Люди утікали з Донбасу завжди. Чимало моїх друзів свого часу переїхали до Києва, Харкова, Дніпропетровська і далі. А я тримався до останнього і щиро намагався любити Донбас. У розмовах зі своїми я його завжди лаяв, але перед чужими – завжди захищав. Місцевий шахтарсько-пацанський гонор, тугу за «совком» та кримінальну романтику Дикого Поля я сприймав з усмішкою. Такі вже тут люди, що ти їм зробиш? Але цього разу Донбас перейшов межу: «Русская вєсна» стала моєю особистою точкою неповернення.

Все найгірше, що було в наших краях, сплило назовні. Голос порядних, притомних громадян заглушило ревище натовпу погромників: «Ра-сі-я! Ра-сі-я!!» Зрада місцевої влади і ментів не здивувала – іншого від регіоналів та їхніх поплічників годі було чекати. Однак звичайні люди впали в безумство настільки легко і масово, що я перестав впізнаватиДонбас. Коли вони тужили за Брєжнєвим і лаяли «помаранчевих», це були мої земляки – смішні, злі, дещо недолугі, але все ж таки рідні. Але коли мої сусіди стали вітати терористичну диктатуру і радіти убивству співгромадян, я засумнівався, чи це ті самі люди, яких я знаю з дитинства.

Через це до інших переселенців – своїх «братів по нещастю» – я ставлюся з пересторогою. Звісно, мені неприємно, коли моїм друзям відмовляють у працевлаштуванні просто через донбаську прописку. Вони на таке ставлення не заслуговують. Але, каюся, на місті тих працедавців я і сам би ставився до переселенців не менш підозріло. Звідки я знаю, чи не цей бідака-біженець штурмував ОДА і радісно топтав український прапор? Тому, хто бачив цей шабаш на власні очі, милосердя дається важче.

Ще більш неприємно дізнаватися про випадки, коли біженці з Донбасу поводяться, як свині. Людям у скрутних умовах можна пробачити нахабство, часто продиктоване відчаєм і бажанням вижити. Але якщо вони вивішують російські прапори і продовжують своє «ватне» біснування, виправдань їм нема. Саме через них мені довелося покинути місто, в якому я народився, і тепер мушу починати своє життя практично з нуля. І тепер вони повзуть слідом...

Справа, звісно, не у зірваному прапорі (повторюся, я не сентиментальний). Однак за подібними жестами віднедавна стоять цілком конкретні наміри, передусім – намір убивати. Коли 2004-го місцеві «ватнікі» сходили піною, закликаючи розчавити Майдан танками, це було огидно, але терпимо. Навіть коли цьогоріч взимку вони співали осанну «героїчному» «Беркуту», це можна було списати на тимчасове запаморочення, істерику. Зрештою, то були просто слова – жорстокі, але просто слова.

Але навесні за словами пішли справи: розпороті животи політичних опонентів, полювання за головами, репресії. Здебільшого цим займалися професійні кілери з російськими паспортами, однак чимало місцевих мешканців схвалювали і підтримували безчинства. Більшість моїх друзів покинули Донбас задовго до початку бойових дій у їхніх містах, і половина з них – рятуючи власне життя від терористичного «правосуддя». Жити поруч зі своїми потенційними вбивцями чи їхніми прихильниками – сумнівне задоволення, навіть якщо таких – лише один з десятьох.

Тому стосовно Донбасу я – сепаратист. Не зазіхаючи на соборність, я відсепарувався від малої батьківщини в індивідуальному порядку. Бо дістали. Знаю, зараз там лишилося чимало хороших людей, і ще більше їх повернеться додому після війни. Саме вони підніматимуть Донбас з руїн – за це їм честь і хвала. Але з мене вже досить. Я не покладаю великих надій на перемогу АТО. Знищити терористів – свята справа, і вона, безсумнівно, буде виконана, але на перевиховання місцевого населення підуть у кращому випадку десятиліття.

Кажуть, що війна посприяла пробуженню національної свідомості на Сході. Почасти це справді так: деякі мої земляки, зіткнувшись з бандитами Новоросії, стали щирими бандерівцями. Однак поряд із цим сталася фактична деукраїнізація Донбасу. Тисячі проукраїнськи налаштованих громадян, особливо з числа громадських активістів та інтелігенції, покинули свої домівки. Не факт, що всі вони повернуться назад, бо лишитися жити у світоглядно близькому середовищі – неабияка спокуса.

Краще працювати офіціантом у Львові, ніж викладачем у Донецьку – каже мій приятель, і я з ним згоден. Мабуть, подібним чином міркували євреї, які після розпаду СРСР стали масово виїздити до Ізраїлю. Тут у них були свої затишні анклави і насиджені поколіннями місця, а там – на відстані півсвіту – ризик, невизначеність, фактично terra incognita, де ніхто тобі не гарантує успіху. Але там жили свої.

На жаль, двадцять років халтурної українізації так і не навернули Донбас. Ті, хто ідентифікує себе з Україною, були змушені вести майже сектантський спосіб життя, замикаючись у вузькому колі однодумців. За межами цих кіл – парафії, громадської організації, тусівки – ми зіштовхувалися у кращому разі з поблажливим нерозумінням, а віднедавна – з прямою загрозою життю. Можливо, після війни за українізацію Донбасу візьмуться всерйоз. Принаймні у це хочеться вірити. Але це вже буде без мене, вибачайте.

zaxid.net