У полоні ДНР: як це було. Розповідь звільненого волонтера

47-річний Геннадій Кроча візуально нагадує лікаря Айболита: добрі очі з-під окулярів, неквапливі рухи й бажання вирушати на допомогу. Але Геннадій не лікар, а простий дрібний підприємець з Умані, який останні кілька місяців нічого спільного із зароблянням грошей не має.

Він – волонтер, яких зараз в Україні сотні. Геннадій збирає в різних місцях через знайомих посилки для бійців і відвозить на передову. Однак Крочі не пощастило – він відчув на собі "ризики" цієї роботи. У буквальному значенні слів "відчув на собі": 1 серпня чоловік потрапив до рук ДНРівців у Мар'їнці. 

За три тижні полону – спочатку в Донецькому СБУ, далі в Шахтарську – чоловік кілька разів подумки прощався з життям, клав до кишені записку для рідних і постійно продумував план втечі, хоча розумів, що це нереально. Його було звільнено з полону 24 серпня. 

...На свободі Кроча встиг відпочити, синяки на тілі зажили. І лише довгий шрам на переніссі (слід від прикладу) і біль у нирках нагадують про події серпня. 

Але чоловік не сумує, а знову планує вилазку на передову. Хоча й зізнається, що після всього пережитого йому вже більше хочеться у військо. 

Я їхав разом з Іваном Кривенком у батальйон "Луганськ-1". Івану 57, він – архітектор, мені 47, я – підприємець. У цьому батальйоні служать багато наших давніх знайомих із Майдану, ми везли їм гуманітарку. А ще нам передали посилку для одного бійця в Гранітному – його колеги з роботи зібрали все, що потрібно: бронежилет, каска, налокітники, цигарки й 5 аптечок. 

Тому після "Луганськ-1" ми їхали в Гранітне через Червоноармійськ. Було темно, вирішили заночувати – і по новинах почули, що Донецьк взяли в кільце, Мар'їнка наша. Мій напарник каже: "Я там усе знаю, поїдемо через Мар'їнку". 

Так ми й поїхали. Рівна дорога, ніяких блокпостів усі 70 кілометрів від Красноармійська до Мар'їнки. Перший же блокпост із дороги не помітний – він на підйомі. І прапор на ньому не видно, хіба з боку Донецька. По дорозі – автобуси з написами "Діти". Ми заїжджаємо на блокпост, підходить військовий, обертається й ми бачимо… георгіївську стрічку. 

На моїй машині – синій Ford Transit, на якому я весь Майдан проїздив, дрова возив і не тільки – наліпки. З одного боку "Самооборона Майдану", український прапор посередині, а ще "Путлер капут", ну й, Янукович у вигляді собаки. 
 

І тут нас почали дубасити бітами, автоматами, ногами, кулаками!.. Били добряче – куди попадали. Я трохи знаюся на цьому, тому можу сказати, що били непрофесійно. Вони дикі, багато ненависті, але не вміють цього робити. 

Кричали, що ми коректувальники авіавогню. Вони не знають, що коректувальники із прапорами на ворожу територію не заїжджають. Почали одразу маяки шукати в машині, кричали: "З ким ти мав зв'язатись?" 

Ми раніше брали участь в акції, і в машині були держаки для транспаранту. Вони кажуть: це для того, аби кріпити якийсь сигнал і літакам показувати! 

Потім знайшли таблетки від шлунку. Капсули – половина чорна, інша червона. "Правий сектор!" – кричать. Знайшли в мене 50 чилійських грошей, я їх у документах возив. Уже й не пам'ятаю, звідки вони в мене були, але вони побачили, і кажуть: це пароль! З ким ти мав вийти на зв'язок?! 

На цю машину накинулись так, ніби стаду мавп кинули косметичку: знімали сидіння, зривали обшивку. 

Ми потрапили до місцевих. Били переважно молодці хлопців років 20-30. Старші ходили довкола й дивились. Мабуть, їм було ніяково нас бити – все-таки ми люди немолоді. 

Волосся підпалювали, кричали постійно й били... Я весь у крові був. Один із них приклав пістолет до лоба Івана – я це боковим зором помітив, але не бачив, що він відвів його вбік і вистрілив. 

А потім цей хлопець мені в лоб пістолет тикає, а другий – автомат у висок. Далі раптом біжить до командира й кричить: "Це якісь розвідники, бо вони не обісцялися". Хтось у такій ситуації, видно, обпісявся, а ми не знали, що треба так зробити. Якби знали, могли б закосити під "нормальних" (сміється). 

Далі командир викликав місцеве "телебачення", приїхав хлопець такий худий із косичкою. Розпитував нас: "Ви авіанаводчики? Що тут відбувається?" Я кажу: війна, хіба не видно? А він мені: "Ну, це АТО". Я кажу – ні, це війна справжня. Бо це так і є. 

У мене тоді увесь час голова боліла – надто багато ударів по голові. Вона й досі болить, тому я не все пам'ятаю, про що ще він нас питав. 

Потім він поїхав, а нас в інкасаторській машині перевезли в Донецьке СБУ. 

Нас поставили в коридорі СБУ до стіни, били по нирках, де прийдеться. Тут взагалі просто підходили й били – уже навіть при вході в СБУ. Видно, якщо ти вже тут, значить можна дубасити. 

Одразу спитали, звідки ми. У мене прописка уманська, в Івана – одеська. І це трохи зм'якшило гнів – місцевих розцінюють як зрадників. Розказували, що в них діє якійсь "указ" від 24 липня 1941 року. Я так і не зрозумів, чому і як так. Там час зупинився, щось взяли з минулого, щось – із сучасності, і в цьому живуть. Якось у них була православна хода, пісень співали, я чув із камери. 

Найбільше ненавидять добровольчі батальйони. Нацгвардію називають нациками. А всіх інших – укропи, ну й "Правий сектор". Звідки я знаю? У нас у камері були два армійці. То вони розказували, що ставлення до них поблажливіше, мовляв, ти ж не сам пішов, призвали. 

Перед тим як потрапили в "Луганськ 1", заїхали в Харків у табір біженців. Його начальниця Олена подарувала нам український прапор на держаку. Ми збирались його до машини причепити. Але вони знайшли. Машину залишили на блокпосту, а весь "компромат" – прапор, записки, блокноти – зібрали й передали в СБУ. 

На початку допиту в Донецьку на підлогу кинули український прапор і почали об нього ноги витирати, скакати й казати: "На цьому прапорі кров". А потім крикнули: "На коліна!" – і почали бити по ногах. Я потім піднімав Івана, бо він не міг сам підвестись. Далі його забрали в іншу кімнату, зі мною говорив колишній беркутівець. Іванові попався більш притомний, він почав вибачатись за те, що його побили. 

Мене допитував колишній беркутівець, хоча це скоріше було побиття із криками, а не допит. Цей беркутівець почав одразу казати: "Зараз тебе віддамо на площу жінкам на розтерзання. Тим, чиїх дітей ваші повбивали". У них в уявленні все так: якщо щось зірвалось, то це точно проти них українці зробили. Але на площу нас не виводили, інакше я не знаю, що було б… 

Мені почали казати: "Ну, де ти тут бачиш чеченців і росіян?" Я мовчав – бо що я міг сказати? Я-от тут бачу донецьких, але ж у мене нема повної картинки, я не знаю, що там ще було. 

Усюди розказували історію про дитину зі Слов'янська: то його розстріляли, то прибили цвяхами до дошки. І вони в це вірять. Ви не уявляєте, як вони в це вірять!.. 

От, беркутіцевь розказував, що наші ЗМІ всі брешуть. Показував кадри, де четверо-п'ятеро їхніх бійців у Василькові на вулиці каву п'ють. А в пресі повідомили, що це горілка була. 

Ще розказували, що в них такі терміни ув'язнення: 5 діб, 15 діб і розстріл. Що відбувається на 16-й день? Чи вони нас залякували?.. Не знаю. 

Показували відео, мовляв, дивіться, які в нас хлопці воюють. А там малолітки по 15 років –командири відділень. 

Питали, куди ми возимо допомогу. Я кажу – в "Луганськ 1". Вирішив не брехати, бо не відомо, що там Іван каже. Краще вже правду. Кажу: "Вони не воюють, сидять поки що". Це зараз вони воюють, а тоді справді все було так. 

Беркутівець при мені набирає в інтернеті "Луганськ 1" – і з'являються фашистські знаки. Я не розумію, у чому тут справа, але й на Фейсбуці й усюди – у них у полях пошуку висвічуються не знак "Луганськ 1", а що це – фашистські нацики. 

Розказували: усе, вашим капець, піднімається Херсон, Одеса. Скоро наші будуть у Києві. Я ж розумію, що це блеф. Потім я написав пояснювальну на ім'я Стрєлкова. 

Далі прийшов ще один Дрівець, весь такий в екіпіровці, балістичних окулярах. Дивиться на мій записник і каже: "Так-так, це паролі". А потім: "Усе нормально, це була перевірка, ти її пройшов!" Я ж вже зрозумів, що ми не туди заїхали, навіщо цей цирк? 

Далі відправили в камеру. Ми були в дев'ятій, тому там точно є таких 9 кімнат. Наша була десь на 12 метрів квадратних, загалом у ній – 14 людей. Коли ми лягали, поряд було лише місце, щоб взуття поставити. Картонки, два матраци й двері, які раніше звідкись привезли. Серед однокамерників двоє – захоплені в аеропорті, один ополченець – він десь напився, і його забрали. Уночі хтось усю ніч кричав. Хто й чому – не знаю, просто чув крики. 

Я ці дні в камері голодував (у мене є досвід, раніше так робив). Ну й що там було особливо їсти? Грам 100-150 каші на людину й одна хлібина на всіх. 

Мені було не зрозуміло, куди тікати. Я весь час про це думав. Так ми жили три дні, а далі нас повантажили в машини й відправили в Шахтарськ. 

Сказали – рити окопи. Риєш-риєш, а там – камінь. Переходиш рити в інше місце. Хоча окопи насправді були не потрібні. Ну, уявіть місцевість. Поле, за ним у кілометрах трьох – будинки. І от із п'ятого поверху видно все. Якщо людина сидить в окопі, вона чекає, поки противник пробіжить ці 3 кілометри, при цьому, що зверху ще все прострілюється, і тут цей чоловік з окопу вискакує ... Цирк та й годі. 

У місті пусто. У 5-поверхівці, наприклад, живе двоє людей. Це була така територія в межах півкілометра, поділена на якісь сектори. І от, різні відділення охороняли ці сектори. Ми могли ходити по цьому умовному сектору, його охороняли 30 людей. 

Там, у Шахтарську, з нами були дуже різні хлопці. Один, наприклад, ішов до ополченців – хотів воювати. Йому сказали, приходь пізніше. Пацан відійшов на метрів сімдесят, його просто наздогнали й кинули в машину. 

Був ще один – взяли за те, що мав при собі ліхтарик. Він йому для роботи потрібен був, але його пов'язали, бо вирішили, що ліхтар – для подачі сигналів авіанаводчикам. 

Коли ми рили окопи, вони приходили й "сідали на вуха". Може, це було так задумано: бо, от Іван уже каже, що вони хороші хлопці… Приходили і казали, що вони в Донецьку отримували хороші зарплати. Хоча більшість із цих тридцяти, як мені здалось – зі Слов'янська. 

А ще кожен із них розповідає, що "особисто бачив", як швидка допомога вивозила органи людей, чи БТР-и з медичними знаками, і що за нас воюють американці, поляки. Казнащо. 

А ще – що у них тут дуже цінна земля. Вони всі по-різному, але повторюють одне й те саме. Мовляв, у нас тут сланцевий газ, уран, ми собі заживемо ого-го. Ну й, історія про хлопчика зі Слов'янська – її по-різному повторюють усі. 

Вони настільки зазомбовані, що я не знаю, що може їх переконати в зворотному, от просто не уявляю. 
 

Нас ці 5 діб тримали в окопах. Режим такий: покопали, а потім – давай у другому місці покопаємо. У них актуальний радянський салоган: "Праця спокутує провину". 

Коли копали окопи, нам давали хліб, іноді Мівіну. У них було багато цигарок і жуйок – розбомбили якийсь магазин, і все це прямо на простирадлі на землі лежало. Потім нам не було що їсти, ми підходили і питали: "У вас є якісь продукти?" Не встиг нічого спитати, а вони одразу – на тобі цигарки. 

Але там були покинути господарські городи, то ми щось із них собі знаходили. 

Серед ополченців були більш-менш притомні, чоловік десятеро. Я їх називаю православними: якісь усі з бородами, ходили із хрестами, але всі з автоматами. Усі. У формі, бородаті. Але ці – не бухали, не курили й не матюкались постійно. 

Мені здалось, що більшість із цих 30-ти не воювали. Вони були в Слов'янську, але в них не було досвіду контактного бою. Один із них розказував, що стріляв. Куди попав, не знає, але стріляв. У Шахтарську вони кожну ніч стріляли. Приїжджає машина, чую – постріл, потім знову машина поїхала, чую – знову постріл. Із цивільних районів знову стріляють. 

Перші дні вони всю ніч пускали автоматну чергу. Удень стріляють куди попало. Якось полетів літак, його вже й не видно, а вони стріляють… Голубів постріляли, робити їм нема чого. 

У підвалі бігали щурі, ми попросили в місцевих свічку й палили її всю ніч. За весь цей час ми були в трьох різних підвалах. 

У Шахтарську ми були 18 днів. Потім нас погрузили в авто й привезли назад у СБУ. 

Кинули в камеру – це був колишній архів. Там стелажі металеві в шість поверхів. Я порахував нари, там було десь людей 70. Вони повикидали архівні документи, і в цю камеру нас привезли. 

Я написав своїм рідним записку й поклав у кишеню – до останнього не думав, що ми залишимось живими. Нас простіше десь тут закопати, ніж везти кудись. 

Усі казали, що зараз буде амністія. Почали по трошки ввечері випускати затриманих, і якраз привезли цих хлопців – військових, яких ви на параді ви бачили. Їх лише ввечері привезли. Ми йшли по коридорі, а вони там стояли. 

Іванові знайшли його телефон, він почав усім нашим дзвонити. У нас же всі гроші забрали. Але ми знайшли в Донецьку людей, які дали нам гроші, аби ми виїхали, Івана перевдягнули. 

...До нашого звільнення було так страшно, я вже кілька разів прощався з життям, звик до цієї думки. А потім, коли з'ясувалось, що все не так страшно, думаєш: о, так може й машину забрати? 

Я на ній під час Майдану возив дрова. Потім ми через знайомих збирали речі для армії й доставляли в АТО. Машину нам не повернули, і зраз ми шукаємо якусь автівку. 

У нас на одну поїздку все зібрано гуманітарки. У Петрівцях, частина на Лівому березі. Ми й минулого разу так їхали. Тут загружаємо частину гуманітарки, потім – у Лубнах, потім заїжджаємо до Полтави – там є Саша, у нього ноги паралізовані , я не знаю, як він це робить, але він знаходить речі, продукти. 5-6 коробок ми від нього завжди веземо. І вже звідти повністю завантажені їдемо до Луганська. 

Чи мені не страшно знову туди їхати? Ні, ну чого боятись, усяке буває. Головне – не слухатиму речників АТО, їхатиму маршрутом, який дають самі бійці батальйону. Вони знають, які міста наші, а в які хтось просто забіг на годину...

Галина Титиш, Українська правда