У пошуку втраченої білоруськости
Високоякісні білоруські продукти, рівні дороги, чистота, стабільні підприємства — про це і про інше охоче розповідають українські ЗМІ. «Галичина» в попередні роки теж трохи писала про життя в цій країні завдяки прикарпатцям, які її відвідали. Тож коли авторові цих слів запропонували поїздку до Білорусі в складі делегації українських журналістів на чолі з керівництвом Національної спілки журналістів України, він без жодних роздумів погодився. Шлях проліг через Гомель, Мінськ і Несвіж. Відвідали в
Але за кілька днів побачили в Білорусі лише те, що господарі нам показали. Спілкування з простими білорусами, по суті, не було: з нами контактували якщо не керівні представники влади і підприємств, то їхні управлінці середнього ешелону. Через це на повноту вражень і повну об’єктивність не варто розраховувати. Отож як кілька тижнів тому виглядало білоруське життя в очах галичанина?
Найближчий родич
Перш ніж почати мандрівні нотатки Білоруссю, яку з Україною єднає тисяча кілометрів спільного кордону, загляньмо трохи вглиб історії, щоб мати краще уявлення про сусідів. історики (Л. Залізняк) вважають, що формування білоруського етносу відбулося пізніше, ніж українського. На його сучасній території споконвіку жили не слов’яни, а балти, і їх вплив на слов’ян був настільки інтенсивний, що змінив навіть їхній слов’янський антропологічний тип на балтський (валдайський). З точки зору лексики найближчою до української є саме білоруська мова — 84% спільних слів (польська — 70%, словацька — 68%, російська — 62%). Тож у Білорусі автор цих слів спокійно спілкувався українською і з розумінням білоруської мови теж назагал не мав проблем, хоч і в білоруській є немало специфічних слів, які навіть зі знанням усіх сусідніх мов зрозуміти дуже проблемно.
Обережні сябри
Прямо на прикордонному переході Нові Яриловичі—Нова Гута білоруси зустріли українських журналістів хлібом-сіллю і піснями. Сценарій дійства наче списано з українського. Білоруси як добрі господарі постійно дбали, щоб гості з України були ситі. Усе звично, наче по-українськи. Гостини не обходилися без виголошення здравиць. і бажали білоруси українцям миру дуже обережно, дипломатично, наче між нами сиділа і третя сторона зі сходу. і лише від працівниці провінційного виконкому ми почули побажання перемоги. Офіційні білоруські ЗМі своє ставлення до подій в Україні теж не афішують. Чи треба дивуватися з таких настроїв у сусідній країні, якщо «русскій мір» там вилазить із кожної шпари...
Come back to the USSR
Численні пам’ятники Леніну на площах. Совєтські назви не лише вулиць, а й підприємств: «Коминтерн», «Коммунар», «Агрокомбинат Дзержинский». і справжні старі совєтські хати в центрі півмільйонного Гомеля. Часом складалося враження, що повернувся в свою молодість, яка випала на сірі роки «розвинутого соціалізму». «У нас все залишилося, як у СССР», — ледь не гордість за рештки Союзу довелося почути від одного з білоруських чиновників.
Найдивніше в білоруському соціалізмі те, що «бацька» примудрився зберегти їх без КПСС. Своєрідною партією стало чиновництво, на яке покладено кадрову та ідеологічну роботу. Політичні партії в Білорусі, звичайно, є, навіть опозиційні, але система Лукашенка побудована так, що вони великої ролі в житті білоруського суспільства не відіграють. Дієвою є жорстка адміністративна вертикаль. Влада піклується про ідейний гарт білорусів, і ця робота бере початок від самого президента. Настанови зі столиці спускають «вниз» через заступників голів облвиконкомів з ідеологічної роботи, відповідні відділи виконкомів, заступників директорів на підприємствах і так аж до цехів. Тож у цехах кондитерської фабрики «Спартак» і швейної — «Коминтерн» у Гомелі, як у старі часи, нас зустріли інформаційні стенди з питань ідеологічної роботи. Генеральний директор «Спартака» Олег Жидков підтвердив, що на його підприємстві щомісяця проводять дні політінформації і т. п., а для ідеологічної роботи він має заступника з ідеології.
Але підприємства, навіть акціоновані, тобто з часткою приватного капіталу, залишаються під державним контролем. Скажімо, у ВАТ (ОАО) «Спартак» державі належить 60% акцій, а на «Коминтерні» — 52%. Директор Жидков на запитання, чи влада дуже втручається в роботу підприємств, відповів: «Якщо виконуєш усі показники — ти шанована людина». Щороку він захищає річний план для підприємства і раз на квартал звітує перед владою про фінансово-економічні результати його роботи.
Нині дві третини експорту із п’яти областей Білорусі (а їх тут шість) виходить із вільних економічних зон, які є екстериторіальними. Тож у Білорусі немає олігархів і фінансово-промислових груп, змичка бізнесу та місцевої влади малопомітна, а отже, регіональних кланів, як в Україні, в Білорусі наразі не видно. А все тому, що всі фінансові потоки контролюють із Мінська. Це звичайне ручне управління. Але воно при своїх мінусах разом із тим не дозволило розкрадати власність у таких масштабах, як це сталося в Україні під час роздержавлення.
Проте влада добре розуміє, що економіка Білорусі потребує модернізації. Гендиректор «Спартака» О. Жидков повідомив, що завдяки владі, яка упродовж двох останніх років не забирала належних їй дивідендів за державну частку в підприємстві, вивільнені кошти спрямовано на модернізацію виробництва.
«Бацька», здається, запозичує китайський досвід державного капіталізму. Принаймні на тих підприємствах, які показали українським журналістам, реалізація політики модернізації справляє позитивне враження. На «Спартаку» і «Коминтерні» останніми роками встановлено новітнє комп’ютеризоване технологічне обладнання, і це забезпечує високу якість продукції.
Але макроекономічні справи Білорусі є далеко не блискучими. 40 млрд. доларів її зовнішнього боргу, за даними російської служби «Німецької хвилі» на листопад 2014 року, — це 55% від 73 млрд. білоруського ВВП. Цього року на виплату зовнішніх боргів Білорусі треба 4,8 млрд. доларів при золотовалютних резервах всього у 6 млрд. Але валюта потрібна не лише на виплату боргів, а й для покриття негативного сальдо зовнішньої торгівлі, на підтримку курсу рубля і модернізацію підприємств. Економісти стверджують, що проблеми білоруської економіки пов’язані з відсутністю структурних реформ, які б дозволяли поліпшити функціонування неефективних у своїй більшості білоруських підприємств.
Але повертаючись із Мінська, зовсім не про це думаєш, коли бачиш гігантське дорожнє будівництво на автомобільній дорозі М5 Мінськ — Гомель на проміжку, мабуть, у понад 50 км. Це буде класна чотирирядна дорога, початки якої вже експлуатують в околицях Гомеля. На білоруських сайтах є інформація, що до кінця 2015 року планують з’єднати всі обласні центри Білорусі з Мінськом саме такими автомагістралями.
Тіньовий бік білоруського раю
На гомельських фабриках — кондитерській «Спартак», швейній «Коминтерн», а також у Республіканському науково-практичному центрі радіаційної медицини та екології людини, як нас запевнили їхні директори О. Жидков,
П. Афонченко та О. Рожко, середня зарплата становила торік відповідно 550, 450 і 800 доларів, на машинобудівному заводі «Штадлер Минск» (швейцарська власність) і на агрокомбінаті «Дзержинский» біля Мінська — 700. А середня номінальна нарахована середньомісячна зарплата за січень-серпень 2014 року в Білорусі була 594 долари (в бюджетній сфері — 434). Тим часом середня пенсія білорусів — 232 долари (на кінець 2013 р.). До речі, в Україні — 186 доларів (але після цьогорічного знецінення гривні це вже жалюгідний еквівалент), у Казахстані та Азербайджані — 217, Росії — 306.
Безперечно, такі показники вражають українців, яких «реформатори» нині опустили в заробітках і пенсіях нижче плінтуса. Однак коли люди із нашої групи встигали забігти до якоїсь крамниці чи гіпермаркету в Мінську, то їхнє захоплення середніми заробітками в сусідній країні помітно тьмяніло. Річ у тому, що ціни в Білорусі справді кусючі: хліб коштує на наші гроші щонайменше 20 грн. (15 000 — 20 000 рублів, обмінний курс до гривні тоді був 410 рублів), кілограм телятини — 300 грн., коробка білоруських цукерків — десь щонайменше під 150 грн., українських — взагалі за 300 грн. (понад 100 000 рублів), проїзд у тролейбусі — 10 грн., у метро — понад 10 грн. (4 500 руб.).
Білоруські заробітки, яким заздрять українці, неминуче породжують запитання: на що ідуть гроші білорусів, якщо в містах і селах здебільшого скромні будиночки? В Україні — розбиті дороги, нижчі зарплати і пенсії, але численні особняки. В Білорусі — рівні дороги, більші зарплати і пенсії, але тісні старі хати. Якийсь дивний присмак має білоруська заможність.
Культ совєтщини
Нинішні реалії у Білорусі наштовхують на думку, що історія сусідів розпочалася десь із часів Другої світової. Якщо совєтщина трапляється на кожному кроці, то білоруську ідентичність треба ледь не зі свічкою вдень шукати. Її пробують замінити таким собі культом партизанщини. Нині це своєрідна ідеологічна фішка. Звичайно, це стосується не тих партизанів, що на заході Білорусі воювали за самостійність.
У Центрі екологічного туризму «Станьково», що належить підстоличному агрокомбінату «Дзержинский», гід спочатку поводив нас по капітально облаштованому зоопарку (вольєри для багатьох представників не лише білоруської фауни справді є цікавим атракціоном для відвідувачів), а потім повіз подивитися на ще одну корпоративну гордість — партизанський табір у лісі з шести чи семи землянок. Під час екскурсії він серед іншого згадав, що це місце дуже охоче відвідують молодята під час весіль. Я навіть було подумав собі: невже білоруси аж настільки ідейні? і вже під завершення екскурсії нас повели трохи вбік від «партизанів» — до 600-річного величезного дуба. Саме це обвішане стрічками дерево, а не землянки, і виявилося об’єктом справжнього паломництва. Навіть дехто з наших теж притулявся до старезного дуба, щоб набратися історичної енергетики.
Партизанський рух під час минулої війни широко представлений і в розкішному музеї Великої Вітчизняної війни в Мінську. Його торік відкрили в спеціально збудованому модерному приміщенні, в якому передбачили місце навіть для танків та іншої військової техніки. Сучасною візуалізацією історичних подій і своєю масштабністю музей справді справляє враження. Але не лише цим, а й своїм суто совєтським духом.
Уже на самому початку експозиції екскурсовод-відставник почав говорити про підготовку нацистської Німеччини до війни з СССР, про совєтсько-фінську війну 1940 року, мовляв, Союз зміцнював свої кордони. Почувши це, я почав шукати в експозиції згадку про пакт Молотова—Ріббентропа. Але про це музей мовчить. Спроба поставити відповідне запитання екскурсоводу була марною. З поведінки екскурсовода стало зрозуміло, що історичне вільнодумство в музейних стінах не заохочується, а в розмові з одним із працівників цього закладу для себе з’ясував, що совєтська концепція історії є фактично офіційною в Білорусі.
Але заради об’єктивности треба сказати, що той же Лукашенко виділив і 62 млн. доларів на реконструкцію замку Радзивіллів у містечку Несвіжі, який внесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ця середньовічна історико-архітектурна перлина варта того, щоб її побачити.
Саморусифікація Білорусі
Білорусь у плані своєї білоруськости є наче глухонімою країною. Почути білоруську мову — це як удача. Жоден чиновник не спілкувався нею з українськими журналістами. У редакції газети «Гомельская прауда» її головний редактор С. Безпалий нарікав, що хоч запровадив навіть підвищений гонорар за матеріяли білоруською мовою, однак і це не допомагає. Наразі у цій газеті білоруською подають здебільшого вихідні дані. Щоправда, і сам редактор спілкувався з українцями виключно російською. Дійшло до того, що українці самі прохали господарів спілкуватися з ними білоруською, якщо виникала така нагода.
Коли в червні 2012 року в Білорусі оголосили підсумки соцопитування, проведеного незалежною лабораторією «Новак», це викликало шок у національних діячів: частка громадян, які в побуті розмовляють білоруською мовою, впала до 3,9%. Це був ефект не лише попередньої русифікації, а й 18-річного правління Лукашенка, за ініціативою якого в 1995 році другою державною зробили російську мову. Після тодішнього референдуму в багатьох містах не залишилося жодної білоруської школи, немає жодного білоруськомовного ВНЗ, адміністрування та судочинство переведено цілком на російську. Лукашенко публічно не говорить білоруською, а якщо і говорить, то, кажуть, поганенько, і називає білорусів тими ж росіянами, «тільки зі знаком якості», вважаючи російську рідною мовою для білорусів. За це він отримав подяку від російського президента В. Путіна.
Зате білоруська стала мовою опозиції — на неї можна натрапити на опозиційних сайтах і, кажуть, її ще можна почути на мітингах. Нині в Мінську і подекуди поза ним висять білборди «Смак беларускай мовы», які закликають не забувати, як білоруською називаються суниця, шипшина чи ще щось. А білоруський оператор «МТС» розсилає абонентам рекламу послуги з вивчення білоруської мови. Отож сябри дожилися до того, що нині мусять навчатися елементарногоѕ
У мовному плані Білорусь для України є прикладом того, як не треба загравати з «двоязичієм», щоб не стати країною-привидом у національному аспекті, де лише дорожні і вуличні вказівники нагадуватимуть, що це Білорусь.
