Український Ганді повернувся в Делятин

Із людьми, які жили дивним, з погляду інших, життям, дивні речі продовжують творитися й після смерті. Зараз вже цілком очевидно, що призабуте ім’я геніального художника Осипа Васьківа впевнено повернулося в історію своїми дивовижними шляхами.

Картини Васьківа, перспективного митця, що виставлявся у Варшаві разом із Казимиром Малєвічем, які ще три роки тому вважалися втраченими назавжди, сьогодні представлені для огляду у невеличкому музеї його імені в улюбленому художником малому Делятині, пише Галицький Коресопндент

Найбільша таємниця, пов’язана з Осипом Васьківим, все ж залишається нерозкритою. Чому талановитий митець, випускник Краківської академії мистецтв, який мешкав у Варшаві і мав там персональні виставки, раптово переїжджає до Делятина і будує скромну хатку на горі, веде аскетичне життя? У малому містечку Васьківу вже годі сподіватися на міжнародне визнання. Але чи він його прагнув? Дуже швидко чужинець став місцевою легендою та улюбленим усіма школярами вчителем креслення і малювання у Делятинській школі. Усі дивувалися, що тут, у горах, робить такий великий артист. Кажуть, що він їздив горами на возі, їв найскромнішу їжу і був дуже мудрим. Якось він комусь розповів, що йому є близькою філософія Махатми Ганді. Але таких слів у Делятині не знали, тож Васьківа почали кликати просто Ганда.

Своїм поверненням із забуття Васьків, український Ганді, завдячує делятинцю Андрієві Мисюку, який випадково – чи швидше ні, бо чи бувають випадковості аж такими? – вирішив докопатися до істини, а в результаті відкрив музей Васьківа, видав колекцію листівок із його картинами та домігся створення й освячення нового надмогильного пам’ятника видатному землякові. Власне, на старому делятинському цвинтарі урочисто освятили нову могилу художника минулої неділі, 8 листопада, у день 120-ї річниці художника.

Цього ж дня відкрилася кімната-музей Осипа Васьківа, розташована на другому поверсі музею Делятинщини, створеного руками та ентузіазмом того ж Андрія Мисюка у розкішній родинній віллі посла Лагодинського. Мисюк жартома називає себе делятинцем в 16-му коліні, каже, коріння його тягнеться з Делятина з 1570 року, а може, й далі. За фахом Мисюк інженер лісової галузі. З дитинства любив історію і мріяв про факультет археології, але через «неблагонадійність» родини двері університету перед ним були зачинені. У лісовій галузі Андрій Мисюк пропрацював від помічника столяра до директора підприємства з 2000 робітників. З роботи пішов сам, каже, не міг змиритися з тим, що ліс в Україні – то «мафіозна справа».

«Три з половиною роки тому Бог допоміг мені створити музей Делятинщини, і через той музей я дотепер пізнаю світ і відкриваю з кожним днем нові сторінки, – розповідає Андрій Мисюк. – Музей у цьому місці був створений у 1959 році як кімната при школі. Там було кілька експонатів про Марка Черемшину, які мало кого цікавили. Це була фактично руїна. Музей потихеньку помирав, і коли був вже майже при смерті, мені стало шкода тієї музейної справи, і я взяв на себе сміливість його відновити. Так він розрісся у музей Делятина».

Васьків у житті Мисюка з’явився випадково. «Роботу над музеєм я базував на книжці «Делятинщина» відомого археолога в цілому Союзі, делятинця Михайла Клапчука та його сина Володимира, – розповідає Андрій Мисюк. – Там описані відомі делятинці, а між ними був художник Осип Васьків. Мене зачепила за душу одна фраза: «На жаль, спадщина Васьківа втрачена через те, що недолугі сусіди здали її на макулатуру». Я не міг з цим змиритися. Мене то рвало і ломило. Я з Клапчуком не погодився. Перепитав всіх сусідів – ніхто нічого не здавав на макулатуру. Я знав, що у Львові є якийсь родич Васьківа, і він міг забрати з собою картини. Шукаючи того родича різними шляхами, я вже втратив надію його знайти. Аж потім мені треба було для музею кептар делятинського типу, і я звернувся у Львові до Івана Гречка, відомого колекціонера Гуцульщини. Він сказав, що кептаря не має, але знає чоловічка, який мені пригодиться. Я по телефону питаю, чи то часом не Васьків. Він каже: Васьків».

Довгі пошуки спадщини Осипа Васьківа закінчились тим, що племінник художника, пан Богдан, радо передав музею в Делятині усі картини, графіку, ескізи та офорти свого стрийка. Богдан Васьків, статечний 88-річний львів’янин, на освяченні пам’ятника та під час відкриття музею не стримує сліз, каже, що почувається щасливим.

«Я відразу погодився передати картини до музею. По-перше, я вже в такому віці, що я не знав, що маю з тими картинами далі робити. Боявся, що якщо мене не стане, це може розпорошитися і зникнути. А стрийко Осип не раз виказував свої страхи, що слід по ньому загине», – розповідає племінник митця. Всі роботи стрийка він дбайливо зберігав у папках. Дещо пан Богдан, художник-аматор, як він сам себе називає, навіть відреставрував, бо «воно все було скручене». «Осипа з родиною евакуювали під час війни, і він все був закопав десь тут, у Делятині, – пояснює Богдан Васьків. – Потім він вернувся і те все розкопав. Усе, на щастя, збереглося, але дещо було зруйноване, то я те відновив». Розуміючи цінність робіт свого стрийка, Богдан Васьків просив дружину художника нічого не продавати, щоб потім передати ці речі у музей. Так і сталося.

Осип Васьків був, передовсім, філософом. Багато говорив з людьми про світ, багато читав, залишивши по собі вишукану бібліотеку. Надзвичайно любив природу і тварин. Його учні згадують, що вчитель Васьків ніколи ні на кого не дозволяв собі підвищити голос. Усіх людей передовсім поважав. Усі його роботи мають якісь загадки, розгадати які ще належить мистецтвознавцям, адже більшість із секретів невидимі для пересічного глядача. Але є й видимі цікавинки. Одна з робіт Васьківа зображує площу Ринок у Делятині, посеред якої височіє неіснуючий пам’ятник – стела бога торгівлі Меркурія, яка, за задумом художника, могла б надати порожній площі сили та елегантності.

«Коли він потрапив у Делятин, то відрікся від усіх благ цивілізації, – розповідає краєзнавець Світлана Флис. – Вів аскетичне життя. Харчувався дуже скромно: козяче молоко, хлібчик. Спочатку жив на возі і на ньому мандрував горами. Перший рік заробляв тим, що водив туристів у гори. Востаннє виставлявся у Станиславові у травні 1941 року, перед війною.

Він вважав, що людині багато для фізичного розвитку не потрібно, головне світогляд, як реалізувати себе у цьому світі. Він багато експериментував з різними художніми техніками, знав багато іноземних мов. Любив усамітнення. Може, тому він і опинився в Делятині після Варшави. Але його знайшли і навіть призначили йому пенсію від Польської держави, щоб він міг вільно себе реалізовувати, бо знали, що він дуже талановитий художник. На тій виставці, де він презентував свої роботи з Малєвічем, Васьківа було три картини, а Малєвіча лише одна».

Причина забуття Осипа Васьківа – ідеологія, каже Світлана Флис. Художник не вписувався ні в які ідеологічні рамки за радянських часів: «Він усе заперечував і діяв лише за власною філософією. Він був усамітнений, але цілком реалізований».

Делятинці свого Ганду не забули. За його могилою на цвинтарі завжди доглядали, а його історію переповідали з уст в уста. На освяченні нового пам’ятника отець Петро символічно нагадує, що у Бога ніщо і ніхто не буде забутим: «Слова Божого зв’язати у кайданах неможливо. Часом буває так, що навіть якщо людина помре десь у тишині і про неї за деякий час можуть забути – Бог її не забуде. Осип Васьків залишив по собі слід, який, на перший погляд, мав десь зникнути, але Господь Бог має свої плани. Саме в цьому виявляється промисел Божий, що він знаходить тих людей, яких покличе до особливої місії, для того, щоб те, що Господь хоче, жило і ніколи не вмирало. Сьогодні Осип Васьків повертається до нас з новою потугою і хоче нам щось розказати у своїх творах. Чи зрозуміємо ми усе? Мабуть, ні, бо є ще багато таємниць. Але усі таємниці у Бога колись відкриються».

Разом із картинами зі Львова передали також багато записів Васьківа. Тож невдовзі можна сподіватися на створення розлогого життєпису художника.

Мистецтвознавець Анатолій Звіжинський зазначає: «Важливим є введення нового імені в мистецтвознавчий обіг. Це заповнює й без того значні лакуни в історії українського мистецтва, особливо довоєнного. Окрім того, Васьків доволі цікавий художник і особистість, яка потребує ретельного вивчення його спадщини. Навіть побіжний огляд його рисунків, друкованої графіки, акварелей, які є документами часу, в якому вони творилися, дозволяє говорити про надзвичайно високу техніку і культуру виконання. Дещо вторинними є копії, чи імітації копій старих майстрів. Вивчення й дослідження потребує архів документів та книг з його бібліотеки, що збереглися. З’ява його імені поруч із Сорохтеєм та абсольвентами краківської академії – Іванцевим, Зорієм, Лукавецьким – добра нагода для пошуку підґрунтя художніх традицій, що існували в Станиславові до приходу совітів і засилля штучно насаджуваного соцреалізму. Вивчення творчості Васьківа ще попереду, і воно може стати для дослідника хорошою нагодою для творення наукової кар’єри».